— Боже, Ірма, як добре, що ти знайшлася! — сказала вона зі відчутним полегшенням, — З тим, що тут відбувається, ми вже й не знали, що думати…

— Я теж дуже рада з того, що знайшлася… — я знесилено впала в крісло коло ліжка. Нарешті мені було тепло! Я відчула, що ще трошки, і мене можна буде намазувати на хліб.

Цікаво, що Дафна, котра ще вчора — чи то було позавчора? — здіймала істерику і кидалася на людей, сьогодні спокійна, як статуя Будди. Теж, певно, вичерпалася… Принаймні, я б не рушила з місця, навіть якщо б сюди ввірвався вбивця зі скривавленою сокирою…

— А що Еван? — кволо поцікавилась я, — Він нічого не казав?

— Було діло, — Дафна сумно кивнула на Евана, який солодко спав під її тартановим пледом, — Він приходив до тями. Відразу ж почав кричати, хоча ні, кричати він не міг, але створювалось таке враження, що кричав… Так от, кричав він щось на зразок "вони існують!", "я їх бачив!"

— Кого? — не відразу зрозуміла я.

— Та лордів.

— А, так хто вони? Що, деканат у повному складі?

— От не знаю, — байдуже промовила вона, — Все, що він бачив — це були дядьки в балахонах. Він же теж був ковтнув снодійного, так хтозна, що йому приверзлося…

Я тихо розсміялась. Дядьки в балахонах… Благодійний фонд… Кати, які підвішують людину до гарроти… Вбивці, котрі холоднокровно знищують одного зі своїх же… Я закатала рукав светра — звісно, він був тут, знак Лордів Конгрегації… А чого, непогана вийшла легенда, чи не так, професоре Арт? Чи заслуговуємо ми на залік?

Я обхопила голову руками. Це якесь божевілля… Такого просто не може бути. Я марю! Боже, зроби так, щоб це виявилося злим сном натщесерце…

Нажаль, всевишній не забажав здійснити моє прохання. Та й нащо йому завивати вузлом примхливу реальність, якщо все це можна вирішити набагато простіше?

За дверима почулися кроки обіцяної Бояном поліції.

Чого ви очікуєте від свого навчання в Human Science School?

Ірма Коник

Мені б хотілось отримати доступ до першоджерел та нових досягнень психологічної науки — адже до нас вони доходять зі значним запізненням та ще й у поганому перекладі. У нас чомусь дуже мало публікацій про психологічний експеримент — нажаль, цей метод ще й досі, за старою звичкою, вважають жорстоким, неетичним засобом отримання наукової інформації.

Ця історія розпочалася в Сент-Ендрюзі, тут вона мусить і закінчитись… Нас, втікачів зі Школи, котрих з’ясувалося близько двадцяти п’яти осіб, тимчасово розмістили на проживання в старому корпусі Коледжа Святого Сальвадора — якраз там, де я шукала собі застосування по приїзді до містечка. Умови тут, звісно, були не такі, як в Школі — ми жили по четверо в маленьких кімнатках із металевими двоярусними ліжками і маленькими вікнами, які виходили на вузьку і непривітну Норз-Стріт. Місто готувалося до зустрічі Різдва, студенти — до зимової сесії; навколо вирували будні, зовсім нам незрозумілі і чужі… На нас, застуджених і неприкаяних, дивились як на біженців — зі співчуттям і легким острахом. Звісно, невідомо ще, як-то на нас окошилися наші поневіряння…

Кілька днів, які ми провели в Коледжі Святого Сальвадора, пройшли для нас немов в легкому анабіозі. Ми звісно, спілкувалися, відвідували один одного, заліковували, як могли, психічні та фізичні травми, але ніхто не говорив про події останніх днів. Ми чекали на вердикт поліції, сподівалися, що нам, нетямущим, нарешті розтлумачать, що ж насправді відбувалося в Школі.

І ми таки дочекалися. Правда, пояснення прийшло не від поліції, а від керівництва Університету. Зранку в п’ятницю, дев’ятнадцятого листопада (боже, не пройшло і двох місяців від початку навчання в Школі!) нас повідомили, що після сніданку з нами всіма говоритиме ректор Університету. Ця новина вмить розтопила дзвінку кригу, якою ми обросли за ці кілька днів — під час сніданку ми не могли навіть їсти, нас нарешті прорвало варіантами, гіпотезами, підозрами… Втім, ні я, ні Дафна з Еваном не поділяли загальної ейфорії. В нас, схоже, напрацювалося одне на трьох недобре передчуття. Тоні чомусь не знаходив собі місця… А, до речі, слід сказати, що за цих кілька днів наші стосунки відчутно потеплішали — він приносив мені тістечка з найближчої пекарні, заварював чай і заводив довгі інтимні бесіди. Не те щоб мене це не тішило, але я не могла зрозуміти причини такої раптової зміни ставлення. Втім, я, схоже, навчилася цінувати маленькі невибагливі радощі існування, тож я й не запитувала. Запитуючи, ризикуєш почути відповідь… А кому воно треба?

Отож, після сніданку, ми, не відволікаючись, поспішили до вказаної аудиторії. Там на нас чекали кілька серйозних чоловіків в сірих костюмах і огрядний сивий дядько, який представився ректором Сент-Ендрюзівського Університету, Девідом Стрейтеном. Обличчя, знайоме до болю… А, ну звісно! Це ж той літній чоловік, який приїздив до нас на Роллс-Ройсі в компанії білявого юнака! Тут, правда, не зовсім зрозуміло, хто кого супроводжував, але хтось із них мусив бути тим самим загадковим Куратором…

Коли я повідомила про це Дафні, вона лише кивнула, сказавши, що чогось такого і очікувала.

Стрейтен привітався і почав свою промову. Він говорив трохи в ніс, що створювало досить кумедне враження — такий собі бюргер з солідним пивним черевцем та алергією на собак. Втім, те, що він говорив, зовсім не відповідало його доброзичливим манерам… Сірі чоловіки мовчали і слухали. Було таке враження, що слухати — то їхнє основне заняття в житті. Втім, не виключено, що так воно й було.

"Шановні студенти, — звернувся до нас ректор, — Шкодую, що не познайомився з вами раніше. Маю на увазі, познайомився особисто. Заочно, таки би мовити, я знаю вас усіх досить добре. Ми з вами вже деякий час працюємо разом, ми — учасники одного проекту, щоправда, ми брали участь в ньому з різних, так би мовити, сторін. Втім, я думаю, мені треба вам дещо пояснити, перед тим, як ми підемо далі…"

Він озирнув аудиторію, примруживши свої бляклі очі, мов підсліпувата бабця… Ми похмуро мовчали, тож ректор зітхнув і продовжив говорити.