Історія визвольної боротьби народу України проти польських загарбників була і залишається полем для дискусій істориків та політиків. У творах польських істориків Коліївщина зображена крізь призму національних інтересів польської держави. Крім того, події тих лихих років практично не описані у мемуарній літературі, бо дуже мало реальних свідків тих страшних подій були письменними. Але такі свідчення все-таки збереглися. Насамперед треба згадати спогади двох дітей губернатора багатостраждальної Умані Младановича. Вісімнадцятирічна Вероніка та її семирічний брат Павло були врятовані сотником Гонтою, який перейшов на бік бунтівників-коліїв. Так, вони були свідками подій в Умані, але спогади Вероніки (у шлюбі Кребсової) були написані у 1827 році, тобто майже через 60 років після уманської різанини. Мабуть, тому згадувані події описані не дуже послідовно, а деякі факти, прізвища та цифри переплутані. А спогади її брата, Павла Младановича, скоріше присвячені особі його батька й насамперед мають на меті викликати співчуття нащадків до нього та ненависть до «кровожерних гайдамаків».

Найбільш цікавим та цінним документом того періоду вважається рукопис дрібного польського шляхтича Ліппомана. Його спогади були записані майже одразу після уманських подій, але треба мати на увазі, що він не був їх безпосереднім свідком. Повернувшись до Умані через деякий час після різанини, Ліпоман почав збирати свідоцтва учасників цих подій. Але при цьому його рукопис не є збіркою доповідей свідків, вони злиті в єдине переповідання про страхіття, вчинені в Україні.

Зобразив уманську трагедію в «Щоденнику уманської різні» і А. Мощенський, який, однак, теж не був свідком тих подій. Він приїхав в Уманщину 1775 року і зібрав свідчення очевидців. Як і Ліппоман, він надав їм форми літературного твору, передавши своє бачення подій. Мощенський показав уманські події як особисту помсту Мельхіседека Значка-Яворського. «З бажання помсти на поляках, – пише Мощенський, – за свого сестрінця, посадженого поляками на паль, намовляє він [ігумен Мельхіседек] Залізняка і його товаришів, щоб вони підняли релігійну війну проти Польщі, бо поляки зорганізували конфедерацію в Барі проти їх віри і на великому пергаментному папері написав відповідний для того «указ» цариці, підфальшували її підпис і печатку». Про цей цікавий документ ми ще поговоримо пізніше.

Цінним мемуарним джерелом можна вважати й анонімну польську поему, яку відкрив у рукописному відділі бібліотеки Оссолінських у Львові Іван Франко і надрукував її із своїм коментарем. Вона має назву «Krotkie opisanie wierszem polskim nieszczcsliwej klcski w catej Ukraine a najszczegolniej tyranskiej rzezi w miescie Umaniu przez Maksyma Zelezniaka Zaporozca najpierwszego hersza za poduszczeniem Melchisedeka Jaworskiego ihumena Motrenins, naprzod zbuntowanego a potym przylaczeniem sie Gaty sotnika umanskiego zmocnionego na polskimi zydowskim narodzie roku 1768 dopelnionej i spraktykowanej, przez studenta szkol umanskich dla wiecznopomnej calemu swiatu pamieci zebrane i zlozone wierszem». З самої назви можна зрозуміти суть цього твору – усі біди від ігумена Мельхіседека. Але треба зазначити, що в поемі є чимало інформації про учасників подій і її можна вважати цінним історичним документом. Польський історик Т. Корзон теж приєднується до цього хору: кровожерний ігумен, введені в оману «царициним благословенням» холопи. Корзон навіть не припускає можливості, що українські повстанці мали якісь ідейно-політичні мотиви.

Т. Моравський у своїй історії Польщі присвятив Коліївщині цілий розділ і дав йому такий заголовок: «Москалі випускають гайдамаків».

Найбільш авторитетний польський дослідник Коліївщини Фр. Равіта-Гавронський у своїй двохтомній праці зібрав багато фактичного матеріалу, але в його оцінці виявив себе людиною пристрасною. Одну з головних причин гайдамацького руху він вбачає… у природі українського характеру, бо українці являють собою суміш монгольських племен з додатком слов'янської крові та несуть у собі найгірші риси своїх предків: схильність до бурлацтва, грабіжництва та кровожерність.

А ось що пише у своєму історичному нарисі Антоні Юзеф Роллє: «Темне духівництво за Дніпром, релігійний антагонізм, прозелітична політика, ведена на власний розсуд, врешті завелика свобода (!) в селах, розкинених на окраїнах Польщі були головною причиною різанини». Завелика свобода! Пізніше ми детально розкажемо про порядки в українських селах. Відданий своїй соціальній групі Роллє твердить: «Гніт панів не міг бути причиною і провокуванням бунту, бо власне на тому терені гніту не було (!). Тільки засліплені ненавистю малоросійські історіографи, зовсім необізнані з місцевими умовами, спотворено малюючи долю польсько-українського хлопа, можуть розсівати такі брехні і вигадки».

Але польські вчені XX сторіччя мають все ж таки більш об'єктивний погляд на події Гайдамаччини. Слід відзначити працю польського дослідника В. Серчика, який видав свій твір про Коліївщину в 1968 році, тобто точнісінько через 200 років після тих подій. Він засуджує тенденційний підхід своїх попередників та не без іронії підкреслює, що національна приналежність вченого великою мірою впливала на зроблені ним висновки й оцінки. Але цей дослідник занадто вільно трактує цілі та намагання коліїв, наприклад, він пише, що в заклику до повстання говорилося про «оборону православ'я, прогнання поляків, жидів і уніатів та приєднання до московської держави». З останнім багато хто з сучасних дослідників не погодиться.

Слід нагадати, що в оцінці Коліївщини «тон задала» ще цариця Катерина II, яка назвала українських повстанців у своїй «Чорній грамоті» («Указі») від 9 липня 1768 року розбійниками та злодіями. Ці образливі характеристики повторив московський історик, поляк за походженням А. О. Скальковський. Ініціаторами усіх гайдамацьких рухів, отже й Коліївщини, він вважає запорожців, одержимих жагою наживи та анархії.

Відомий російський історик С. М. Соловйов теж вважав, що козацтво мало домінуючу роль в гайдамацьких рухах, бо «козак не міг ужитися в згоді з панами», та був переконаний, що гайдамацький рух – особливо повстання коліїв – мав на меті возз'єднання правобережної України з Московщиною.

В такому ж дусі написана й праця Д. Мордовцева, але він відкидає можливість того, що бунти селян мали не тільки економічне, але й політичне підґрунтя.

Погляд на Коліївщину авторитетних російських істориків мав великий вплив на українських дослідників Гайдамаччини. Один із перших істориків Малої Росії, тобто України, Д. Бантиш-Каменський, у своїй праці стверджує, що «під ім'ям гайдамаків розуміється розбишацька зграя, що складалася з запорожців і малоросіян».

Пантелеймон Куліш, колишній член Кирило-Мефодіївського братства, один з найвидатніших дослідників українського фольклору та історії України, прожив довге життя. У молоді роки він був товаришем Шевченка та Костомарова, однак, пройшовши через репресивну машину царської влади, обрав іншу путь. Під впливом літературного критика та землевласника М. Грабовського він «сполячився» і став пропагандистом ідеї культурної вищості Польщі. Він вважав, що поляки несли європейську культуру на окуповані українські землі, тому не треба було їм чинити опір. Ось красномовна цитата:

Копіюючи Грабовського, Куліш з погордою ставився до селянства, вважаючи селян людьми нижчого ґатунку. Він не соромиться в епітетах, описуючи гайдамаків та коліїв: