Його послання із Переяслава важко кваліфікувати як заклик до боротьби, бо він рекомендує православним «терпіти, ховатись та втікати». Є заклики не проливати польської крові, не приставати до гайдамак, нічого від них не брати та нічим не допомагати їм. Отож, спираючись на документи, можна стверджувати, що ми маємо справу з міфом, і ця суміш правди та вигадки залишилася у народній пам'яті та національній поезії. Але є усі підстави вважати ігумена Мельхіседека ідейним предтечею Коліївщини, бо його героїчна діяльність створила могутнє духовне піднесення українців, яке й стало підґрунтям для подальшого розгортання боротьби за національні та релігійні права. Але Коліївщина не була суто релігійною війною, бо не було такого, щоб українська православна громада громила українців-уніатів, або українці-католики добровільно приєдналися до поляків в бою проти православних українців. А щодо діяльності ігумена Мельхіседека, так добре відомо, що він був завжди зацікавлений лише справою православ'я.

Отже, факти не залишають сумніву, що ігумен Мельхіседек Значко-Яворський не був ані організатором, ані натхненником, ані навіть безумовним прибічником коліївського повстання. Більш того, саме переконання Мельхіседека у тому, що російська корона таємно співчуває боротьбі українського народу проти католицької Польщі, мали трагічні наслідки, бо йому повірили багато коліїв та селян. Слід зауважити, що радянські історики неоднозначно оцінюють діяльність Мельхіседека Значка-Яворського. Відомо, що ворожість до «служителів культу» притаманна радянським науковцям та письменникам. Тому письменник М. Глухенький у своїй повісті «Коліївщина» виставляє «попа Мельхіседека» підступною людиною та відверто сміється над ним. А от історик Г. Храбан високо цінує співпрацю цього «служителя культу» з російським урядом та зображує його позитивно. Згідно з його баченням архімандрит Мельхіседек Значко-Яворський «на законних підставах організував селян на рішучу відсіч уніатам, згуртував їх під ідеологічним прапором, що мав релігійну оболонку. Відстоюючи православ'я, селянство боролося не за богословські, небесні справи, а за свої земні інтереси: геть панщину, геть шляхетське гноблення, за возз'єднання із братньою Росією!» Таку позицію в останньому питанні багато хто не підтримує, та зараз не будемо дискутувати про це. Повернемося до біографії Мельхіседека Значка-Яворського. Він продовжив свою церковну кар'єру: був ігуменом Переяславського, Михайлівського, Києво-Видубицького, намісником Києво-Софійського, архімандритом (з 1781 р.) Лубенського та Глухівського монастирів. І хоч він зберігав щиру відданість російській короні, царський уряд та Синод вважали його недостатньо надійною фігурою. Тож коли постало питання про кандидатури для новостворених єпископських посад на Правобережжі, то ні досвід, ні авторитет, ні особисті заслуги Мельхіседека перед православною церквою не переважили підозрілість російської влади. Він не отримав бажаної служби на Правобережжі та зостався у Глухові, де і помер у 1809 році.

Гетьман Максим Залізняк

Керівник повстання 1768 року Максим Залізняк є досить загадковою особою. З давніх часів точаться дискусії щодо його походження та місця народження. Ми спробуємо проаналізувати різні точки зору та прийти до якогось висновку у цьому питанні. Довідкову та мемуарну історичну літературу можна розподілити на декілька груп – в залежності від трактування місця народження М. Залізняка. Частина дослідників стверджує, що Максим Залізняк народився у селі Медведівка Чигиринського району Черкаської області. Інші вважають, що він був уродженцем селища Мельники Чигиринського району, є історики, що впевнені: він народився у селі Олексіївка, що знаходиться на території Бобринецького району Кіровоградської області. Деякі дослідники стверджують, що він походить з села Пиківці.

Село Олексіївку називає батьківщиною Максима Залізняка відомий дослідник А. О. Скальковський. Ось цитата з його праці «Наезды гайдамак на Западную Украйну в XVIII в.»: «На річці Громоклей, у Бобринецькому повіті Херсонської губернії, де тепер село Олексіївка, жив старий запорожець Григорій Залізняк… Із двох синів молодший Максим заступав його у війську у Тимошівському курені. Запорожці того куреня казали, що він був родом із Польщі, зі села Пиковець і щойно, в 1740 або в 1750 році прибув на Запоріжжя. Але усі погоджувалися, що Максим Залізняк був козак хоробрий, розумний, грамотний і довго служив у військовій пушкарській команді». «Олексіївська» версія виглядає непогано, пізніше на неї пристали Д. Мордовцев та В. Чернецький, але не було знайдено ніяких її документальних підтверджень, тож більшість дослідників зупинилась на двох інших припущеннях: чи то село Івківці, чи Медведівка. Розходження у трактуванні місця народження М. Залізняка призвели до непорозуміння стосовно місця проведення офіційних заходів з приводу 225-річчя від початку Коліївщини та встановлення монумента керманичу цього руху Максиму Залізняку. Мешканці обох селищ наполягали на встановленні пам'ятника саме в них, перемогла Медведівка. Але Івківці не відступилися, та побудували пам'ятник власним коштом, залучивши для цього видатного культурного та громадського діяча, заслуженого скульптора України І.М. Гончара.

Отже офіційна точка зору – Медведівка. На неї пристає Кость Гуслистий – відомий український вчений, дослідник історії, культури та етнографії України. У праці «Коліївщина» він пише про Залізняка: «Він був селянином з містечка Медведівка на Чигиринщині. Після смерті батька, коли Максимові минуло 13 років, він пішов на Запоріжжя, де деякий час був наймитом…» Д. Дорошенко у «Нарисі історії України» теж стверджує: «На чолі цього повстання став Максим Залізняк. Він був родом із селян містечка Медведівка, став запорожцем…» Теж саме припускає і Б. Сушинський в своєї праці «Козацькі вожді України. Історія України в образах вождів та полководців XV–XIX ст.». Про Максима Залізняка він пише: «… Народився він, як припускають, 1740 року у селі Медведівка на Черкащині. Батьки його були бідними селянами, але, мабуть, хтось у його роду свого часу козакував…» Медведівську версію підтримують також М. Ф. Котляр у своєї праці «История в жизнеописаниях», В. А. Смолій та О. І. Гуржій у праці «З-під булави під корону, друга половина XVIII ст. Історія України в прозових творах та документах» і відомий радянський дослідник Коліївщини Г. Ю. Храбан в праці «Спалах гніву народного (Антифеодальне, народно-визвольне повстання на Правобережній Україні у 1768 – 69 pp.)».

Івківці підтримує вже згадуваний Скальковський, який змінив свою думку (раніше він стверджував, що місцем народження Залізняка було с Олексіївка) та в «Історії Нової Січі або останнього коша Запорозського» говорить: «Отаман же куреня Тимошівського засвідчив, що у війську був запорожець Максим Залізняк, син жонатого запорожця родом із польського села Івківці… близько 1757 року прибув він на Січ і був прийнятий до товариства вищезгаданого куреня… став членом пушкарської команди. Часто пропадав й тоді усі казали, що він «пішов у піхоту», тобто пристав до гайдамацьких загонів. В 1762 році бурлакував по Дніпровських риболовлях та в Очакові… у лісах коло Лебединського та Мотронинського монастирів». В. О. Голобуць-кийупраці «Запорожское казачество» пише: «2 июля 1768 г. На запрос коша о личности Зализняка атамана Тимошевского куреня Василий Корж сообщил следующее: "Числясь при курене Тимошевском родился польской области села Ивковец Максим Железняк с приходу своего годов с пять находился на зароботках в услужении…"».

У протоколах слідчих зізнань самого Залізняка підтверджується «медведівській слід». Максим Залізняк, записано там, «із мужиків», Ієвлів син, родився в містечку Медведівці на Чигиринщині. Після смерті батька, коли Максимові було 13 років, він подався на Запоріжжя і там пробув 14 років. У листопаді 1767 року пішов у «польські краї» й опинився послушником в Онуфрієвському, а потім у Мотронинському монастирі. От як усе заплутано! та все ще заплутаніше, бо добре відома запорозька традиція змінювати прізвище на прізвисько, вступаючи у військо. То був свого роду середньовічний Іноземний легіон, де можна було почати нове життя під новим ім'ям. Згадайте, яка проста процедура прийому на Січ описана М. В. Гоголем у його видатному творі «Тарас Бульба». Та це ще не все, запорозькі козаки, які приставали до гайдамаків, ще раз змінювали своє прізвище, щоб не наражати на небезпеку своїх товаришів та усю Січ.