— Як ся маєте, Кармоді! — кинув Юберманн, сягнисте ступаючи в контору. Красень з орлиним профілем, скроні торкнуті сивиною — шляхетна ознака високого становища. Окуляри з роговою оправою на цілих три сантиметри ширші, ніж у Кармоді.

— Містере Юберманн, — непевним голосом почав було Кармоді, — за це ви, звичайно, можете…

— Кармоді, — урвав його бос. Його впевнений грудний баритон обрізав слабенький фальцет підлеглого, як хірургічний скальпель фірми «Персони» відтинає безживні тканини.  — Кармоді, сьогодні я відкрив дивовижний зубний еліксир! Називається «Скоуп»! Гарантує ароматне дихання протягом цілої доби! Раджу!

Кармоді іронічно посміхнувся. Фантастичний збіг! Босові пощастило натрапити саме на той зубний еліксир, який Кармоді збирався йому порекомендувати. І ефект незаперечний. З рота містера Юберманна вже не смерділо, як з вигрібної ями після зливи. Тепер на нього чекали солодкі поцілунки (дівчаток, звісно, — сам Кармоді до таких речей потягу не відчував).

— Чували про цей еліксир? — запитав Юберманн і, не чекаючи на відповідь, вийшов з кабінету.

Посмішка Кармоді стала ще іронічніша. Він знову зазнав поразки, та чомусь від неї йому стало легше. Світ споживання виявився жахливим, фантастично втомливим. Може, комусь і ведеться в ньому, як рибі в воді, та Кармоді, мабуть, із іншого тіста. Ну, сказав би він своє? І тоді йому жаль було б розпрощатися з своїм 85-відсотковим споживчим сертифікатом, а зараз з талонами Рейді, замшевим кепі, краваткою фірми «Крістмас», дипломатом «Квік-Тріп» фірми «Скай», стереофоніком моделі КІН-24, а надто з щонаймоднішого крою імпортним, м’яким новозеландським кожушком фірми «Лейкленд» із шалевим коміром. А ще довелося б позбутися всіх інших, таких звичних і милих серцю речей.

— Часом і нещастя допоможе! — сказав сам собі Кармоді.

— Господи! — отямилось активне «я» Кармоді.

— Авжеж! — відповіло рефлективне «я» Кармоді.  — Занадто швидко акліматизувався, чи не так?

Обидва Кармоді глянули один одному в вічі, підбили підсумки й дійшли згоди. Вони з’єдналися.

— Сітрайте! — крикнув Кармоді, — Заберіть мене звідси!

І, вірний своїм обов’язкам, Сітрайт виконав прохання.

Як завжди, Сітрайт сумлінно переніс його на наступну з імовірних Земель. Цього разу переміщення сталося навіть швидше, ніж умить, — так стрімко, що час ледь відстав від самого себе, і Кармоді вимовив «гоп!» раніше, ніж йому завдали реквізитного штурхана. Отже, постала суперечність, — звісно, невеличка, та все ж недозволена. Сітрайт вдався до звичайнісінької в таких випадках підчистки, але ніхто так і не дав собі клопоту доповісти про все начальству. Обійшлося без наслідків, хіба що трошки протерся часо-просторовий континуум, та Кармоді цього навіть не помітив.

Він опинився в малому містечку. Впізнати його, на перший погляд, було не важко: це був або ж мав бути Мейплвуд, штат Нью-Джерсі. Кармоді жив тут з трьох до вісімнадцяти років. Так, ось його дім, якщо в нього взагалі де-небудь був дім. Або, точніше, це був його дім, якщо він справді був тим, чим здавався. Власне, це й належало перевірити.

Кармоді стояв на розі Дюран-роуд та Мейплвуд-авеню в горішній частині міста, просто перед ним — торговий центр, за спиною — вулички передмістя, обсаджені кленами, дубами, каштанами, берестами, кизилом та іншими деревами. По праву руку — читальня «Християнська наука», по ліву — залізнична станція.

— Ну як, мандрівниче? — запитав голос біля його правого стегна.

Кармоді глянув униз і побачив у своїй правій руці середніх розмірів транзисторний приймач. Одразу ж упізнав у ньому Виграша.

— Знайшовся нарешті, — сказав Кармоді.

— Знайшовся? Я нікуди не губився.

— В останньому світі я тебе не бачив.

— Бо не дивився як слід. Я лежав у твоїй кишені у вигляді фальшивого динарія.

— Звідки мені було знати? — не здавався Кармоді.

— Міг просто покликати. Я метаморфічний за натурою. Змінююсь несподівано навіть для самого себе. Ти ж знаєш. Невже мені скрізь і кожного разу оголошувати про свою присутність?

— Було б з руки, — зауважив Кармоді.

— А мені гідність не дозволяє нав’язуватися, — відрубав Виграш.  — Кличуть — відгукуюсь, а коли не кличуть — значить не потрібен. В останньому світі я був тобі без потреби. Тому й скористався нагодою завітати до ресторану Слоклола, щоб поїсти там як слід, а потім у пропаріум Хаганіхта на хімчистку своєї шкіри, а потім у шинок Варінеллі «Сонячний маяк» перехилити чарчину з приятелем, що якраз лучився неподалік, а потім у …

— Як ти встиг стільки? — запитав Кармоді.  — В тому світі я пробув не більше півгодинки.

— Я вже казав тобі, що для нас час тече по-різному.

— Казав… А де ж усі ті заклади?

— Довгувате пояснювати, — сказав Виграш, — Туди легше дістатися, ніж розтлумачувати дорогу. До того ж вони не для тебе.

— Чому?

— Ну… з багатьох причин. Хоча б тому, що страви в «Сонячному маяку» тобі не смакуватимуть.

— Я вже бачив, як ти їв оріті, — нагадав Кармоді.

— Так, пам’ятаю. Але оріті — делікатес. Таким ласуєш раз або двічі в житті. А в «Сонячному маяку» виграшам і близьким до них видам подають наш основний харчовий продукт.

— Що саме?

— Краще б тобі не знати, — попередив його Виграш.

— А мені кортить.

— Знаю, що тобі кортить, та коли дізнаєшся, то подумаєш, що ліпше й не знати ніколи.

— Облиш, — нетерпляче урвав Кармоді.  — Так чим ти харчуєшся?

— Гаразд, містере Цікавий, — здався Виграш, — але пам’ятай: ти сам напросився. Здебільше я споживаю сам себе.

— Що-що?

— Себе. Я ж попереджував, що тобі не сподобається.

— Ти харчуєшся сам собою? Хочеш сказати, що ти їси власне тіло?

— Достеменно так.

— Щоб тебе чорт ухопив! Дарма що гидко, але ж це й неможливо! Як можна їсти самого себе?

— І можу, і їм. І пишаюся цим. З морального боку це яскравий приклад свободи особистості.

— Але ж це фізично неможливо, -, гарячкував Кармоді.  — Це суперечить законам збереження енергії, матерії і такого іншого. Як день божий, ясно, що це суперечить хоч якомусь законові природи.

— Справедливо, але в дуже вузькому розумінні, — доводив Виграш.  — Коли роздивишся пильніше, то, сподіваюся, побачиш, що неможливість їсти себе здебільшого просто уявна.

— Тобто, в біса, як це?

— Не знаю, — признався Виграш.  — Відповідь є у всіх наших підручниках, та нікому не спадало на думку нею цікавитися.

— Я хочу дійти до суті явища, — не вгавав Кармоді.  — Ти маєш на увазі, що ти справді в прямому значенні цього слова їси шматки свого м’яса?

— Власне, це я й маю на увазі. Хоча не треба обмежуватись самим м’ясом. Неабияка ласощі для самоїдів — власна печінка, надто посічена з крутим яйцем і приправлена курячим жиром. А реберцями я нашвидку полудную. От стегна слід злегка примаринувати за кілька тижнів наперед.

— Годі! — скривився Кармоді.

— Даруй.

— Ти лиш поясни таке: як може твоє тіло забезпечити достатньо їжі для твого тіла (ну й кумедія!) протягом усього життя?

— Ну, — задумався Виграш, — з одного боку, я не такий уже й ненажера.

— Може, я сказав трохи неясно, — поправився Кармоді.  — Я маю на увазі, як ти будуєш своє тіло, якщо його відразу й споживаєш, щоб чимось живити своє тіло?

— Боюся, що я й сам до ладу не розумію, — признався Виграш.

— Попробую ще раз. Я хочу вияснити таке: якщо ти споживаєш власну плоть…

— Так я й роблю, — уточнив Виграш.

— Якщо ти споживаєш власну плоть і використовуєш продукти цього споживання для живлення тієї самої плоті… Почекай хвилинку. Якщо б ти важив п’ятдесят фунтів…

— Маленьке уточнення: на рідній планеті я важу якраз п’ятдесят фунтів.

— Чудово! Так от: якщо ти важиш п’ятдесят фунтів, а, скажімо, протягом року з’їдаєш сорок фунтів себе з метою підтримки самого себе, то що з тебе залишається?

— Десять фунтів? — запитав Виграш.

— Чорти б тебе! Не бачиш, до чого я веду? Ти ж не можеш годувати себе самим собою протягом якогось тривалого часу.