Нам доведеться усвідомити: великороси як нація розвивалися самобутньо в глухих, непрохідних лісах північного сходу Європи на базі фінських племен, які жили в тих місцях.

«Великоросія XIII–XV ст. зі своїми лісами, драговинами й болотами на кожному кроці загрожувала поселенцеві тисячами дрібних небезпек, непередбачених ускладнень і неприємностей… Ось чому село з одного або двох дворів є панівною формою розселення в північній Росії мало не до кінця XVII ст.» [5, с. 56–57].

І ще одну думку вважаю за потрібне процитувати:

«Руська людина з'явилася в північно-східних пустелях безсімейною у всьому печальному значенні, яке це слово мало у нас за старих часів. Самотня, закинута у світ варварів (маються на увазі фінські племена, які згодом стали великоросами. — В. Б.), остання, крайня з європейсько-християнської сім'ї, забута своїми й забувши про своїх…

Сумна, сувора, одноманітна природа не могла цілюще впливати на дух людини, розвивати в ній почуття краси, прагнення до прикрашання життя, підносити її над буденною одноманітністю, дарувати свято, таке необхідне для відновлення сил. Нечисленне народонаселення було розкидане на величезних пустельних просторах, які безупинно збільшувалися без відповідного множення народонаселення» [7, с. 226].

До цих слів нічого додати.

Шановні читачі, автор вдячний вам за спільне вивчення матеріалів першого розділу книги і сподівається, що ви не ображаєтеся на нього за пізнання часточки зворотного боку «парадного фасаду» Російської імперії. Навіть гірка правда не є зайвою, якщо веде до пізнання батьківщини, зрештою, до пізнання себе.

І щоб в історичному майбутньому знову й знову не повторювати одних і тих же помилок, які повторює Московія сотні років поспіль, покладаючись на одвічно облудні постулати, завжди корисно вивчити власну історію не лише «великих здобутків і перемог», а й жорстоких поразок, брехливих вигадок і брудних діянь.

Отже, що ж ми відкрили для себе «за парадною завісою» Великороси, що так завзято замовчували «штатні історики» імперії?

Проаналізувавши викладені факти історії, ми неминуче доходимо висновку про самобутнє походження народу — великоросів, яке не має нічого спільного з «перетіканням» слов'янських племен. Основою становлення російського народу були фінські племена, що жили в глухих лісових масивах від Тули, Рязані і Пензи до Біломор'я. Називали той народ за старих часів — Моксель!

Друга важлива істина, яку ми пізнали, — істина про самобутність українського народу. Український народ не мав історичних коренів, які б пов'язували його з московитами. Це цілком самобутній народ, який має прадавнє слов'янське коріння. Саме він, український народ, є спадкоємцем великої Русі!

Не можна далі брехати про «велике братерство слов'янських народів», бо російський народ у своїй масі завжди був «переважно фіно-татарським народом». І в цьому немає нічого поганого.

Ще одним приховуваним фактом імперії, який ми дослідимо в наступній главі, є час заснування Москви як поселення і час появи Московського князівства. Нині немає потреби приховувати факт походження Московського князівства у складі Золотої Орди як татарського улусу. Татаро-монголи справді були «хрещеними батьками» московської державності. У цьому явищі немає нічого протиприродного, необхідно лише визнати, що монголо-татари мали власну, як на ті часи, культуру й державне мислення. Помилково дивитися на них з висоти XXI століття як на диких і лютих варварів.

Така думка цілковито неправильна й облудна.

У цьому розділі разом із читачами розглянемо питання походження Суздальського князівства. Про те, що згодом від нього відбрунькувалися Ярославське, Тверське, Переяславське, Углицьке, Московське та інші князівства, ми знаємо зі звичайної шкільної історії. Але питання, як постала ростовсько-суздальська земля або, як її в давнину називали, «Залешанська», — завжди було в тумані, покрите одвічним мороком імперської облуди. І, як ми переконаємося, у цих діяннях імперії крився доволі прагматичний резон. Великоросам завжди хотілося починати свою історію не з якихось «сумнівних» князювань, а з появи Москви і великих московських князів. Мовляв, погляньте, як усе в нас сходиться: Київ почав утрачати свою велич і вплив, а Москва, як і личить спадкоємиці, перебрала до своїх рук слов'янську спадщину та слов'янську велич. Цим намагалися вселити собі й «інородцям» закономірність права Московії, а згодом великоросів, на спадщину Великого Київського князівства та права «збирання землі російської». Але сама Москва і Московія як князівство виникли в часи татаро-монгольського панування над суздальською землею, з веління хана Менгу-Тимура. Бо лише хан мав право подарувати землю й дозволяв створити поселення.

Ось про що свідчить історія:

«5 березня 1303 року помер князь Данило (Московський. — В. Б.)… Московське князівство було настільки маленьким, що Данило, зважаючи на все, не став ділити його уділи між своїми п'ятьма синами» [2, № 10, с. 7].

А ми знаємо, що він такого права не мав. Князь у всьому був залежний від хана. Князь Данило, який народився 1261 року, став першим удільним Московським князем орієнтовно в 1277 році. Точна дата невідома досі. У 1319 році Іван, четвертий син Данила, прозваний згодом Калитою, став новим Московським князем. Відтоді почала «рости вшир» Московія, відтоді вона стає відомою. Так з'явилася Москва й московське князівство.

Ми дослідимо це питання докладніше і переконаємося, що саме сини Олександра Невського на честь великих заслуг батька одержали право та можливість створити новий князівський престол у володіннях Золотої Орди. Олександр справді був відданий Орді й служив їй заповзято.

Однак повернімося до суздальської землі.

Дослідимо деякі безперечні факти з життя тієї землі з 1120 до 1237 року. Отже, звернемося до фактів історії. А запозичимо їх таки з великоросійських джерел, щоб нас не звинувачували в їх сумнівності. Хоча світові й українські джерела не містять «споконвічно заданої» великоросійської міфології.

Що нам незаперечно донесла історія з тих далеких часів? До початку XII століття Велике Київське князівство на сході й північному сході слов'янської землі закінчувалося Чернігівською землею. На той час рід київських князів Рюриковичів неймовірно розрісся, бо лише Володимир Мономах після своєї смерті в 1125 році залишив вісьмох синів, не враховуючи дядьків, братів, онуків. Але були ще Ярославичі, Ізяславичі, Всеволодовичі, Святославичі, Мстиславичі та ін.

Ясна річ, усій цій князівській братії Рюриковичів не вистачало «престолів». Кому щастило, той, сівши у своєму князівстві, яке іноді було маленьким поселенням із клаптиком землі, намагався, по-перше, ладити з населенням «міста», аби зберегти за собою та своїми спадкоємцями «престол», а по-друге, поглядав на сусідів, Рюриковичів, як би прихопити чужі «престоли» для збагачення.

Цей період став визначальним для майбутнього слов'янських і фінських племен.

Юрій Довгорукий — один із молодших синів Мономаха — залишився, волею долі, без князівського престолу і, згідно з тодішніми законами, змушений був іти у служіння до старших братів і дядьків або, зібравши дружину на кошти, що дісталися в спадщину, вирушити на пошуки й завоювання власного «престолу». А оскільки Рюриковичі на південь ходили доволі значними силами, знаючи молодецтво південних сусідів, довелося Юрію Довгорукому вирушити в безпечну, як на ті часи, «Залешанську землю».

В ту пору ці землі не входили до складу ні Чернігівського, ні Переяславського князівств. Землі фінів були відособлені. Інакше, як і всі інші, були б поділені між спадкоємцями Мономаха. А щоб читачі не думали, нібито автор мовить що-небудь «від себе», ось слова професора В. О. Ключевського: