Пол Андерсон[5]

ЛЮДИНА, ЩО ПРИЙШЛА НАДТО РАНО

І тож я и кажу, на старість людина взнає так багато, що чудуєш, як мало може її іноді здивувати. Кажуть, у міклагардського короля перед троном лежить звір із щирого золота, який буцімто стає дибки й рикає. Чув я про це від Ейліфа Ейріксона, що служив у королівській дружині, а йому, коли він не п’яний, вірити можна. Бачив він і грецький вогонь, що горить на воді.

Ось чому, жрече, я так легко вірю твоїм оповідкам про Христа. Бував я і в Англії, і в країні франків, бачив — добре живе там люд. Напевне, це дуже могутній бог, коли стільки народів уклоняється йому… Ти, здається, сказав, що кожному, хто прийме твою віру, дадуть біле вбрання? Я не від того, щоб мати таке. Тільки ось зацвіте вона через наші прокляті ісландські тумани, але ж можна принести жертву домовикові і… Як? У вас цього не роблять? Та що ви? Я ладен навіть поступитися шматком доброї конини, хоча зуби в мене вже зовсім не ті… Адже кожна розумна людина знає, скільки неприємностей можуть завдати домовики, якщо їх не нагодувати досхочу.

…Що ж, вип’ємо ще по чарі й поговоримо. Подобається тобі моє пиво? Я сам його варю. А чари ці я привіз із Англії багато років тому. Тоді я був ще молодий… Як час летить… Потім я повернувся сюди, дістав у спадок від батька оцю садибу й з того часу вже нікуди не виїздив Плавати з вікінгами добре замолоду, а постарієш — починаєш розуміти, в чому справжнє багатство людини: багатство — це земля й товар.

Ану підкинь палива, Х’ялті! Холоднувато стає. Іноді мені здається, що зими тепер кути суворіші, ніж за моїх хлоп’ячих років. Ось і Торбранд з Селмондейла теж такої думки, але він гадає, це боги гніваються за те, що багато наших зреклося їх. Нелегко тобі буде, жрече, навернути до своєї віри Торбранда. Вже надто він упертий. Щодо мене, то я людина покладиста й умію хоча б слухати.

…І ось що хочу сказати. В одному ти неправий. Через два роки не буде кінця світу. Це вже я знаю напевне!

Ти спитаєш мене — звідки? Це довга історія та й моторошна. Добре, що я вже старий і сумирно лежатиму в землі задовго до того, як настане це велике завтра. Страшний буде час перед тим, як настануть Великі Морози.[6] Ні, що я кажу — перед тим, як архангел затрубить у бойовий ріг. Адже й проповіді твої я слухаю тому, що знаю: Христос візьме гору над Тором. Незабаром уся Ісландія прийме Християнство, то вже краще бути в таборі переможців.

Ні, все, про що я розповім, мені не приверзлося. А сталось це п’ять років тому, і мої домочадці й сусіди можуть присягнутися, що таке було. Майже ніхто з них не вірив у те, що розповідав чужинець. А я то вірю, хоч би вже тому, що брехун, думається мені, не годен накоїти стільки лиха. Я люблю свою дочку, жрече, і, коли все скінчилось, знайшов їй гарного чоловіка. Вона не перечила, але тепер сидить із своїм чоловіком у садибі на мисові й не пришле мені навіть доброго слова. Чоловік її, як багато кажуть, невдоволений, що вона така мовчазна, сумна…

Так ось. Я вже добряче хильнув і можу оповісти тобі цю історію. Мені байдуже, повіриш ти чи ні. Ей, дівчата! Налийте в наші чари, бо в мене у горлі пересохне, перш ніж я скінчу оповідати.

Сталося це одного чудового дня п’ять років тому, наприкінці весни. Тієї пори зі мною й моєю дружиною Рагнільдою було лише двоє наших дітей, які ще не завели своєї сім’ї: молодший син Хельгі — йому виповнилось тоді сімнадцять зим — і вісімнадцятилітня Торгунна. Дочку мою вважали красунею. Багато женихів побувало в нас, але вона всім відмовляла, а я не з тих, щоб силувати дочку коритися. Що ж до Хельгі, то він завжди був спритний і вмів непогано працювати, хоч і легковажив через молодість свою. Зараз-то він у Норвегії, в дружині Короля Олафа. Окрім нас чотирьох, у господі було щось із десяток слуг: двоє рабів-ірландців, дві служниці, що допомагали в господі, й шість керлів.[7] Господарство немале!

Ти ще не бачив, як розміщені мої володіння? За три кілометри на захід є затока, а приблизно за вісім кілометрів на південь, побіля Рейк’явіка, — кілька рибальських дворів. В напрямку до Лонг Йокуль місцевість підвищується. Земля в мене горбиста. Зате укоси на ній добрі, а на березі можна знайти плавник. Я навіть поставив оборіг, щоб зберігати дерево, й повітку на човни.

Так ось, увечері напередодні тієї події розгулявся шторм, а вранці ми з Хельгі пішли шукати плавнику. Тобі, норвежцеві, не збагнути, як цінується дерево в нас, в Ісландії — адже тут росте тільки дрібний чагарник. Нам доводиться завозити дерево з інших країн. За давніх часів, бувало, підпалювали будинки кревних ворогів, але ми вважаємо такий учинок страшним злочином, хоч таке й тепер іноді трапляється…

Я жив у злагоді з своїми сусідами, тому ми захопили з собою мало зброї: я — сокиру, Хельгі — меча, а при керлах, що нас супроводжували, були списи. Після нічної негоди день стояв ясний, і сонячні промені весело вигравали у високій мокрій траві. Я дивився на свої соковиті луки, на гладких овець і корів з лискучими боками, на дим, що пробивався з отвору в дахові, й подумав, що життя прожив недаремно Коли садиба сховалась за горбом і ми наблизились до води, легенький західний вітерець почав куйовдити волосся в мого Хельгі. Неймовірно, як ясно бачу я зараз усе те, що сталось того дня, хоча, звичайно, цей день і повинен був найбільше закарбуватися в моїй старечій пам’яті, ніж будь-який інший.

Ми зійшли до моря. Воно з гуркотом билось об каміння, й біло-сірі хвилі було видно аж до самісінького крайсвіту. Кілька чайок, скиглячи, шугали над ними: наша поява відсахнула їх від риби, прибитої штормом до берега, де було навалом плавнику й навіть лежала ціла соснова колода… Мабуть, тієї ночі затонуло судно з деревом.

Знахідка була дорога, але мені, як людині обачній, треба було принести жертву, щоб захиститися від лиха, яке може послати дух хазяїна того дерева.

Ми потягли колоду під оборіг, і раптом Хельгі злякано крикнув. Я схопився за сокиру й подивився в той бік, куди показував син. Кривавої ворожнечі в нас тієї пори не було ні з ким, але ж нерідко в наших краях з’являються всякі зайди.

Одначе цей чоловік мав цілком мирний вигляд. І справді, поки він, спотикаючись, ішов до нас по мокрому піску, я встиг розгледіти, що е нього зовсім нема зброї, й не міг збагнути, звідки він узявся. Це був високий крем’язень у надто дивній одежі: куцина, штани й черевики були схожі на наші, але якось дивно скроєні, а на литках замість перехоплених навхрест ремінців були якісь панчохи з твердої шкіри. Не випадало мені бачити й такого шолома: майже квадратний, він прикривав шию, а ніс лишався відкритий — стрілки не було. Утримувався цей шолом на голові шкіряним ремінцем, і, чи вірите, зроблений він був із одного цілого шматка, тільки не схожого на метал.

Підійшовши трохи ближче, незнайомець незграбно побіг у наш бік, розмахуючи руками й щось вигукуючи. Слова його скоріше нагадували собаче гавкання, ніж будь-яку мову, — а я їх чував немало. Він був вибритий, темне волосся коротко підстрижене, і я вирішив, що незнайомець має бути франком. Цей чоловік був молодий і гарний з себе — блакитноокий, з правильними рисами, і хоч складу він був чудового, за кольором його шкіри я визначив, що більшу частину життя він провів у помешканні.

— Може, він із затонулого корабля? — спитав Хельгі.

— Подивись на його одежу, — заперечив я, — вона в нього суха й чиста. Напевне, він не так давно мандрує, навіть бородою не обріс! Але щось я не чув, що в нашій окрузі гостює якийсь чужинець.

Ми опустили зброю, а він підбіг до нас і зупинився, конвульсивно переводячи подих. Я побачив, що його куцина і сорочка не зашнуровані, а скріплені якимись кістяшками й пошиті з дебелої матерії. На шиї в нього висіла засунута під куцину вузька смужка тканини. Усе це вбрання було якесь рудувате. Черевики його теж мали безглуздий вигляд, але пошиті були на славу. На дебелій куцині в різних місцях кріпилися шматочки міді, на кожному рукаві — по три світлих смужки й чорна стрічка з такими ж білими літерами, що й на шоломі. Це були не руни, а справжні римські літери “MP”.[8] Оперезував його широкий пасок, на якому збоку в піхвах висіла схожа на кийок металева річ, а з другого боку — справжній звичайний кийок.