— Що ви кажете? — насупився священик. — Ви хочете сказати, що вони не мають ніякого божества, ніякої віри в загробне життя? По-вашому, вони повинні вмерти…

— І вмирають, і стають прахом, як усі інші живі істоти. У них є грім, дерева, вода, але нема бога-громовержця, лісових духів і русалок. У них нема табу й заклинань і потворних божків, які б мучили їх кошмарами й усякими обмеженнями. Вони єдиний первісний народ з усіх бачених мною, який цілком вільний од забобонів і завдяки цьому набагато щасливіший і розумніший від інших. Я хочу, щоб вони такими й лишились.

— Ви хочете утримати їх далі від бога… від спасіння? — Очі священика розширились, і він аж відсахнувся од Гарта.

— Ні, я хочу утримати їх від забобонів, — заперечив Гарт. — Хай вескеряни спочатку набудуть знань, навчаться реалістично мислити про явища природи.

— Ви ображаєте церковне вчення, пане, прирівнюючи його до забобонів…

— Будь ласка, — перебив Гарт, здіймаючи руку, — ніяких теологічних суперечок. Не думаю, щоб ваше товариство зважилося на витрати в цій мандрівці лиш заради спроби навернути мене. Зважте на те, що до своїх поглядів я прийшов через тверезі багатолітні міркування, і цілій юрбі студентів-богословів не пощастить їх похитнути. Я обіцяю не робити спроби навернути вас до своєї віри, якщо ви пообіцяєте те ж саме щодо мене.

— Згодний, пане Гарте. Ви мені нагадали, що моя місія тут полягає в спасінні душ вескерян, і я про це повинен подбати. Але чому моя діяльність могла так порушити ваші плани, що ви намагались перешкодити мені висадитись? Навіть погрожували револьвером і… — священик замовк і став дивитися в свою склянку.

— І навіть боляче вдарив вас? — спитав Гарт, раптом насупившись. — Цьому нема ніякого виправдання, і я готовий прохати у вас вибачення. Просто погані звички, а характер — і того гірший. Поживете довго один, і ви самі почнете поводитися так. — Він задумливо роздивлявся свої великі руки, що лежали на столі; шрами й мозолі нагадували йому про минуле. — Назвемо це розбитими сподіваннями, за браком кращого вислову. Завдяки своїй професії ви не раз мали нагоду заглянути в темні закутки людської душі й повинні дещо знати про спонукання до дії й про щастя. Моє життя було надто клопітливе, і мені жодного разу не спало на думку осісти де-небудь і завести сім’ю. До недавнього я не шкодував за цим. Можливо, радіація зробила мій мозок м’якшим, але я почав ставитися до цих волосатих рибоподібних вескерян так, наче вони якоюсь мірою мої власні діти, і я частково несу відповідальність за них.

— Ми всі Його діти, — спокійно зауважив отець Марк.

— Гаразд, тут живуть ті Його діти, котрі навіть не знають про його існування, — сказав Гарт, раптом розізлившись на себе за те, що розпустив слину. Одначе він одразу забув про свої переживання й увесь від збудження, що охопило його, подався вперед. — Чи можете ви зрозуміти, як це важливо? Поживіть з вескерянами деякий час, і ви побачите просте й щасливе життя, що не поступається отій благодаті, про яку ви все життя товчете. Вони тішаться життям… і нікому не завдають шкоди. Тільки випадково вони досягли такого розвитку на цій убогій планеті, і жодного разу їм не випадало піднятись над матеріальною культурою кам’яної доби. Але з розумового боку вони не поступаються нам… можливо, навіть лишили нас позаду. Вони вивчили нашу мову, так що мені легко пояснювати їм усе, що їх зацікавить. Від знання й набування знань вони мають справжню насолоду. Іноді вони дратують вас, бо мають звичку пов’язувати кожен новий факт з усім тим, що їм уже відомо, але що більше вони взнають, то швидше відбувається процес пізнання. Колись вони в усьому зрівняються з людиною, можливо, перевершать нас. Якщо тільки… Ви можете зробити мені послугу?

— Усе, що тільки зможу.

— Дайте їм спокій. Або ж, якщо це вже так необхідно, вчіть їх історії і природничих наук, філософії, юриспруденції, всього, що допоможе їм, коли вони зіткнуться з життям ширшого світу, про існування якого вони раніше й не знали. Але не спантеличуйте їх ненавистю й стражданнями, виною, гріхом і карою. Хто знає, яку шкоду…

— Ваші слова образливі, пане! — вигукнув священик, схопившись з місця. Його сива голова ледве сягала астронавтові підборіддя, але він безстрашно захищав те, в що вірив.

Гарт, що теж встав, уже не здавався покаяним грішником. Вони гнівно дивилися один одному в очі, як завжди дивляться люди, що непохитно захищають кожен свої переконання.

— Це ви ображаєте! — крикнув Гарт. — Яка неймовірна самовпевненість — думати, що ваші неоригінальні злиденні міфи, які лиш дещицею різняться від тисяч інших і які все ще тяжіють над людьми, можуть посіяти в недосвідчених умах щось інше, окрім плутанини! Невже ви не розумієте, що вони вірять у правду й ніколи не чули про таке явище, як брехня,? їх ніхто ще не намагався переконати, що можна мислити інакше. І ви хочете змінити…

— Я виконую свій обов’язок, власне, його волю, пане Гарте. Тут же живуть божі створіння, й у них є душі. Я не можу ухилятися від свого обов’язку, який полягає в тому, щоб донести до них Його слово й так врятувати їх, ввести в царство небесне.

Коли священик прочинив двері, вітер рвонув їх і розчинив навстіж. Отець Марк зник у непроглядній пітьмі, а двері то відчинялись, то зачинялись, і бризки дощу заносило в кімнату. Гарт повільно пішов до дверей, зачинив їх, так і не побачивши Ітина, що терпляче, мовчки сидів під зливою, сподіваючись, що Гарт, може, хоч на секунду затримається й поділиться з ним ще однією часточкою своїх чудесних знань.

З мовчазної обопільної згоди про цей перший вечір більше ніколи не згадували. Після кількох днів самотності, ще нестерпнішої від того, що кожен знав про близьку присутність другого, вони відновили бесіди, але на суто нейтральні теми. Гарт поступово спаковував і ховав надбане, хоч навіть і гадки не мав, що скінчив роботу й може в будь-який час покинути планету. У нього було дуже багато рідкісних ліків і рослинних препаратів, за які йому дали б добрі гроші. А вескерські витвори мистецтва повинні були викликати сенсацію на космічному ринкові, незважаючи на його високі вимоги. До того як прибув Гарт, продукція художніх ремесел на цій планеті обмежувалась головним чином різьбленими виробами, виготовленими з твердого дерева за допомогою кам’яних уламків. Гарт дав вескерянам інструменти й метал із своїх власних запасів, ось і все. За кілька місяців вескеряни не тільки навчились працювати з новими матеріалами, але й втілили свої задуми й образи в найдивніші і водночас найпрекрасніші витвори мистецтва, які він будь-коли бачив. Гарту лишалось кинути їх на ринок, щоб створити спочатку попит, а потім повернутись за новою партією. Вескерянам натомість потрібні були тільки книжки, інструменти й знання, і Гарт не мав сумніву, що настане час, коли вони власними силами доб’ються, що їх приймуть у Галактичний союз.

На це Гарт і сподівався. Але вітер змін повіяв у виселкові, що виріс довкола його корабля. Тепер уже не Гарт був у центрі уваги й зосередження всього життя вескерян. Він тільки посміхався, думаючи про втрату влади; одначе його посмішку не можна було назвати добродушною. Серйозні й уважні вескеряни все ще по черзі виконували обов’язки Збирача Знання, але Гарт подавав їм тільки голі факти, й це різко контрастувало з атмосферою інтелектуальної бурі, що панувала довкола священика.

Тоді як Гарт примушував відробляти за кожну книжку, кожний інструмент, священик роздавав їх даром. Гарт дотримувався поступовості в навчанні, ставлячись до вескерян як до здібних, але недосвідчених дітей. Вій хотів, щоб вони здолали попередній східець, перш ніж ступити на вищий, щоб вони спочатку навчились ходити й тільки потім — бігати.

Отець Марк просто приніс їм усі благодіяння християнства. Єдиною фізичною роботою, якої він вимагав, була побудова церкви — місця для богослужіння й проповіді. З безмежних, що вкрили всю планету, боліт вийшли нові юрби вескерян, і за кілька днів дах, що спирався на стовпи, був готовий. Щоранку паства трохи працювала, зводячи стіни, а потім поспішала всередину, щоб узнати веленадійні, всеосяжні, першорядної ваги факти, що пояснюють будову Всесвіту.