О, звичайно, Грубер зрозумів цю механіку. На його обличчі відбилася внутрішня боротьба: навчити б якогось бідолашного власника невеличкого заводу робити дешеве скло, щоб помститися хоча б оцьому Шварцбергу за нехтування його винаходу. Та навіщо це? Все одно мрії про кришталеві міста лишаються мріями, і його винахід збагатить якогось там дрібного промисловця, та й то, певне, на короткий час. Бо правду каже Шварцберг. Те, що скло стане дешеве, не збільшить попиту на нього, якщо криза триватиме й далі. Коли ж вона мине?

Мовчки Грубер зібрав свої формули і схеми.

— Пробачте, що потурбував вас. Прощавайте, — вклонився він промисловцеві.

— Чому ж «прощавайте»? — ласкаво заперечив той. — До побачення. Я сподіваюся, що, як мине криза, ми з вами зустрінемося в цьому ж таки кабінеті…

Грубер сумно посміхнувся. «Як мине криза»… Коли вона мине? Шварцберг зрозумів посмішку вченого і мимоволі зітхнув, спіймавши себе на тому, що він і сам не вірить у кінець кризи. Коли зачинилися двері за Грубером, він сердито схопився з місця і забігав з кутка в куток. Чорти б узяли цього мрійника! Замість розважити, тільки ще більше смутку навіяв своїм винаходом, зайвий раз підкресливши безвихідь їхнього життя.

Промисловець тяжко сперся на стіл, вп'явши очі в кришталеву прозорість вітрини вікна, рясно вкритого сріблястими слізьми осіннього дощу…

Грубер, похиливши голову, простував додому. Прийти, впасти на ліжко, забутися тяжким сном і відпочити. Тепер, коли розвіялись його мрії, він особливо відчув тягар безмежної втоми від надмірної роботи останніх місяців, втоми непомітної, поки горіла надія. Згасла вона, і зразу далося взнаки, що вичерпані сили, витрачено здоров'я і час, а навіщо? Виходить, що його горді шукання, його висока наука, чиста і велична, як снігові вершини, тільки іграшка ринку, його крамниць, його хазяїв. Хочуть вони, — і квітне наука пишним цвітом. Не треба її, — і вона має в'янути, як нікчемний бур'ян… Чи варто ж тоді жити? От біжить, дзеленькотить трамвай. Кинутися б на рейки. Мить — і кінець… Вчений одвернувся від вагона, що з гуркотом промчав мимо. Молодість заперечувала таке безглуздя, як самогубство. Рано ще, рано… Жити треба. Це що?

Грубер на мить спинився коло кав'ярні, повз яку проходив.

Першу мить він не зрозумів, чому його так зацікавили вітрини цієї кав'ярні, — звичайної кав'ярні, такої ж, як і всі інші. Кілька кроків він ніс у собі здивоване запитання. Що ж це таке? Чому ж його вразили ці дві ялинки коло входу до кав'ярні? Скляні двері з матовими шибками й прозорим написом: «Ялинковий ліс»… «Ялинковий ліс»!.. Ось воно що! Саме цей напис і дві молоденькі ялинки врізалися йому в пам'ять, коли він кілька місяців тому випадково завітав сюди. Йому здалося, що туди зайшов один його колега, потрібен Груберові в той момент. Та виявилося, що він обізнався. І Грубер хотів уже виходити, але на хвилинку затримався. В кав'ярні, що часто здавала своє приміщення під різні збори, в цей момент була доповідь про кризу. Грубер встиг почути частину доповіді. Вона його зацікавила. Він звичайно не звертав уваги на політичне життя, переконаний, що це не стосується його наукової роботи. Але йому припала до вподоби чіткість та ясність викладу. Він звик, що мітингові промовці говорять плутано, напускаючи туману в очі слухачів. А цей переконував лише тією правдою, яку Грубер, науковий дослідник, викривав у плутаній мережі життя. Грубера захопила ця щирість, дослідницька чесність промовця. Він дослухав доповідь до кінця і хотів навіть познайомитися з доповідачем. Але той кудись зник, скінчивши своє слово, і Грубер ніяк не міг його знайти. В кав'ярні тимчасом стався скандал. Після доповідача були ще промовці, палкі заклики до боротьби. З'явилася поліція, почалися арешти… Здивований вчений ніяк не міг зрозуміти, як це з такої дослідницької, зовсім наукової доповіді спалахнула така пожежа пристрастей. Поки він міркував про це диво, його потягли разом з іншими до поліції, де він просидів до другого дня, поки поліцаї не переконалися, що він справді цілком випадково потрапив на цей, як виявилося, комуністичний мітинг. Цілий вечір і ніч втратив тоді Грубер, вечір і ніч, які він міг віддати винахідницькій роботі. Після цієї пригоди вчений ще більше уникав усяких політичних справ…

«Отоді, на мітингу, я й чув, що в капіталістичному суспільстві кризи неминучі, — пригадав Грубер. — І довів це доповідач з математичною безперечністю. Отже, — зітхнув учений, — мені з моїм винаходом, виходить, доведеться довго чекати. Аж поки капіталістичне суспільство зміниться на якесь інше…»

НЕРІВНА БОРОТЬБА

Зовсім інакше сприйняла невдачу з винаходом Маргарита, золотоволоса Гретхен. Вона спокійно слухала Грубера, коли той розповідав їй про свій візит до Шварцберга. Цей спокій навіть трохи образив її нареченого.

— Гретхен, — сумно промовив він, — я тобі розповідаю про своє велике горе, а ти слухаєш так байдуже.

— Мій любий, ти помиляєшся, — розсудливо відказала дівчина, — ну як я можу бути байдужою, коли від твого винаходу залежить наше щастя? Без тих грошей, які ти мав дістати за патент, ми не можемо одружитися…

Грубер ворухнувся. Він хотів сказати, що зовсім не це головне. Мрії його загинули, мрії! Без них не варт жити, не те, що одружуватись. Маргарита ніжним дотиком руки стримала його.

— Почекай, мій любий, — попрохала вона. — Дай мені сказати. А то я боюсь, що зникне щаслива думка, яка раптом з'явилася в мене, поки я слухала тебе…

Грубер байдуже відвернувся до вікна. Яка там може бути щаслива думка? Що може вигадати дівчина, коли він, відомий учений, нічого придумати не може?..

— Я так і знала, що цей Шварцберг твого винаходу не купить, — І сказала Маргарита.

— Чому ж це ти знала? — не втерпівши, трохи глузливо запитав Грубер: дівча вдає з себе мудрого пророка. Та, собі на диво, Грубер почув з рожевих уст своєї нареченої майже те саме, що йому казав Шварцберг про кризу й непридатність через це його винаходу.

— Звідки ти, Гретхен, навчилася так добре розбиратися в складних справах народного господарства? — запитав учений дівчину.

— Народного господарства я не розумію, — скромно відповіла Маргарита, — але я мушу керувати маленьким господарством мого батька, я буваю в крамницях, ну, й бачу, що на світі робиться… Але чекай, мій любий, не перебивай мене, а то я забуду головне. Тобі казав Шварцберг, що в малому підприємстві твій винахід можна застосувати?

— Казав. Та що мені з того? — сумно озвався Грубер. — Хіба на те я зробив велике відкриття в науці, щоб збагачувати якогось дрібного підприємця? Адже ж нічого, крім прибутків для власника скляного заводу, не дасть мій винахід на малому заводі…

— Я й не кажу, щоб ти продав свій винахід дрібному підприємцеві. Він тобі мало заплатить, — розсудливо зауважила дівчина. — Але, ні відкриваючи секрету, на малому підприємстві ти можеш сам керувати виробництвом скла, а прибутки будете ділити порівну.

Фріц тільки рукою махнув. Навіщо йому цей клопіт?.. Маргарита напружила всі свої здібності, щоб упіймати в сітку слів ту пташку-думку, яка майнула в її голові. Жіночим серцем вона відчувала, що самі прибутки не спокусять її Фріца. О, ці чоловіки! Їм треба слави, якихось ідей. Їм замало любого затишного сімейного кубелечка. Гретхен нахмурила брови. Її сині очі аж почорніли від хмари думок. Аж ось лукава посмішка, як сонце, визирнула з цієї хмари.

— Ото! — заворкувала дівчина. — Ти в мене такий розумний, а не розумієш простих речей. Невже ж Шварцберг та інші великі власники скляних заводів спокійно дивитимуться, як ти з своїм дрібним підприємцем одбиваєте в них прибутки? Невже ж вони не постараються переманити тебе до себе й купити твій винахід?

Фріц розгублено глянув на свою Гретхен. Справді, він про це й не подумав. Можна примусити підприємців застосувати його винахід, коли вони не хочуть цього зробити добровільно.