Зрештою, матусю Нікуба, ти також добренька, і голова твоя начинена вітром, якщо заздалегідь чіпляєш своїй дитині хвоста й поросяче рильце, ти, як затуркана сільська баба, уявляєш його рогатим, тоді як це може бути дуже симпатичний хлопчик з красивим коротеньким носиком, таким, як у тебе, — з круглими й трошки відкритими ніздрями, — з неприродно червоним волоссям і зеленими очима. Він виросте в симпатичного мужчину, до якого далеко братися всім отим виродкам, котрі напускають на людей таку чортячу ману, що ці темні люди самі підносять їх на престол. То чому ж мій Нікуб не зможе зійти на трон, як ото його татко на Лисій горі, щоб нарешті повести цих темних людей до життя веселішого й кращого…

Ох, я б іще не таке сказала, та знов розривається телефон.

— Алло!

— Пробач, — каже Нікубів татко, який уже майже відмо вився від дитини. — Я був занадто відвертий з тобою. А тому зарізкий. Пробач, будь ласка. Я просто не знаходжу собі місця без тебе, тому такий грубий і злий.

— Пусте. І ти мені вибач, що кинула трубку.

— Я кохаю тебе.

— Справді?

— Я тебе так кохаю, що проводжу крізь царські ворота у святая святих, потім роблю царицею, а сам знемагаю.

Чуєш? Я знемагаю без тебе. Скажи що небудь.

— Якщо він народиться, то я любитиму його.

— Не хвилюйся передчасно. Я просто хотів тебе попере дити. А може, шукав причину, щоб виманити з дому. Про бач мені ці маленькі хитрощі. Все буде добре.

— За першої ж нагоди я зустрінуся з тобою і без при чини.

— Все буде добре, нічого не бійся, — повторив він.

— Мені не страшно, — сказала я. — Тобто якщо я чогось і боюся найдужче, то не того.

— Що тебе непокоїть?

— Невідомість.

— Вона розсіється, — сказав він.

Та поки що вона тільки згущувалася й темніла, як розшарпана хмара, що не може розродитися дощем і тільки час від часу чмихає від злости сухими блискавицями.

Чергова блискавка вдарила вже за хвилину після того, як ми закінчили розмову.

Зовсім не маючи такої звички, я якось мимоволі, ніби хто підштовхнув за руку, вихлюпнула рештки холодної кави в камін і тут побачила металеву коцюбку, яка лежала прямо в попелі, тоді як раніше її місце було на зовнішній призьбочці. Я довго дивилась на неї невидющими очима, мовби хотіла щось пригадати, але це не вдавалося, диви лась, дивилась, поки, нарешті, взяла її, постукала об стінку каміна, щоб струсити попіл, і вже хотіла покласти на місце, аж тут запримітила на ній підозрілі плями. Спершу поду мала, що то я на коцюбку линула каву, але ні — по краях налиплого попелу чітко видніли червоні розпливи іншої рідини. Можна було подумати, що то фарба чи, скажімо, густе червоне вино, яке хтось пролив тут, готуючи шашли ки, однак мені ще вистачало глузду допетрати, що то кров.

Бо не було звідкіля тут узятися ні багряній фарбі, ні червоному вину, ні якійсь іншій таємничій рідині, окрім крови.

Плямини темніли посередині держална, якраз на тому місці, що опинилося б між моїми стегнами, якби я зараз осідлала коцюбу. Невже на ній справді прилетіла цариця після того, як у неї відібрали цноту і на її ложеснах ще залишалася почата кров?

Тамуючи хвилю нового, ще не спізнаного досі страху, я злегенька торкнулася пальцем червоного сліду. Він уже зашерх, однак до пучки прилипла волога цяточка. Я навіть її понюхала, і хоч нічого такого не вловила на запах, сумніву не лишилося. Це була кров.

Спершу почулося торохтіння автомобіля — ніби він їздив без глушника, потім загавкав Трезор, і я, майже заскочена на гарячому, заметушилася, не знаючи, що роби ти — чи кинути коцюбку назад у попіл, чи покласти на призьбочку, чи заховати геть, щоб її очі не бачили.

Зрештою кинулася до ванної, відкрутила кран і підста вила під нього коцюбку, дивуючись, що з кількох плямин побігла така червона вода. Вона розтеклася по всьому дну ванни, я розгубилася, вхопила рушник і мерщій витерла мокрий метал. Тоді швидко поклала коцюбку на призь бочку і, не перевдягаючись, у купальному халаті поспішила назустріч гостеві.

А гість був такий частий, що вже й ледащо Трезор гавкав лише на його деренчливе авто, — до самого ж водія цей дурний пес мало не лащився, принаймні підпустив його аж до порога.

Притула любенько всміхався до мене, витираючи об ки лимок незугарні літні сандалі, ніби я його запросила в дім.

Але куди було подітися, як чоловік витер підошви й од нією ногою вже був у веранді, — проходьте, будь ласка, — а він почимчикував аж у хол, облюбував тут собі місцину в кріслі, — я тільки на хвилинку, Анастасіє Михайлівно, — знаємо вашу хвилинку, подумала я, та все таки запросила його сісти.

— Я і вчора до вас заїжджав, — сказав великий слідець, якому б сидіти десь на Бейкер-стріт (чи де там у біса було помешкання Холмса), потягувати люлечку та на скрипочці грати, а він тут порпається у лайні і грає мені на нервах. — Десь вибирались у справах?

— А що, не можна?

— Можна, чого ж. Тільки ваш сторож сказав, що ви на мітлі полетіли.

— Правду сказав. — І куди, якщо не секрет?

— Це що — допит?

— Боронь Боже! Просто цікаво, куди літають на такому транспорті.

— Ви ж самі сказали, що в Києві є дві Лисих гори. Я була на тій, що ближче до Солом’янки.

— У вас хороший сторож, Анастасіє Михайлівно. Все доповів слово в слово.

— Хороший, — погодилась я. — А у вас якісь новини для мене?

— Ні, новин ніяких. Тобто дещо є, але ви про те знаєте, — він загострив свого круглого писка і хитро подивився на мене.

— Що я знаю?

— Що у вашого чоловіка були борги і йому постійно погрожували.

— Про це вам також сказав наш сторож? — спитала я і тут же пошкодувала: тепер цей зануда почне тероризувати ще й Іванька.

— Ні, у нас є свої канали. А ви, Анастасіє Михайлівно, часом не з цього приводу літали на Батиєву гору?

Ця безцеремонність мене насторожила. Невже він знає так багато? І що саме?

— То моя приватна справа, — холодно сказала я.

— Безперечно. Але за приватні справи теж убивають.

— Так, я була в нашій майстерні. Думала, може…

— Що?

— Ну, може, на щось натраплю. Але там усе, як і було.

— То ви тепер серйозно ставитесь до моїх версій?

— Я думаю, що мій чоловік загинув. Але в моєму стані… що вже тільки не лізе в голову. Звихнутися можна.

— Цього не варто робити, — сказав він. — Навпаки, треба зібратися з думками й згадати, хто міг погрожувати вашому чоловікові. Може, пригадаєте якесь ім’я, прізвисько…

Може, сюди хтось до вас приїжджав.

Він таки щось знає, подумала я. Нишпорка, який копирсається у використаному туалетному папері, міг бути і на Лисій горі, дивно, як я його там не побачила.

— Хтось приїжджав, хтось — ні. Але то не до мене.

— Ну, ви їх усе таки бачили?

— Вони ж тепер усі на одне лице. Машини у них однакові, голови макогони, балачки.

— Що правда, то правда, — зітхнув Притула.

— Ну, були тут одні недавно, на джипі приїхали. Чорний такий джип, марки не знаю. Вийшов один з машини, Нестора питав.

— А сам не назвався?

— Воно мені треба? Я ж не знала, чим усе скінчиться. — І номер машини, звичайно, теж не запам’ятали.

— Ні, я тепер у такому стані, що не згадаю нічого. Не знаю, на якому світі живу.

— Я вас розумію, Анастасіє Михайлівно, — кивнув він. — Але що тут порадиш. Хіба… як той казав, до церкви схо дити. Декому помагає. Тут, у нашому районі, в одному селі є гарна церква. Правда, назва в того села… Гостра Могила, не чули?

Сука ти лягава, — подумала я. — І священик там славний, до того ж народний цілитель, можна сказати, чудотворець.

Вкуси себе за хвоста, сучаро, — порадила я йому по думки, а вголос сказала:

— Я адвентистка сьомого дня. Те, що ви кажете, мені доходить на сьомий день.