Він мене вже дістав.

— Це все, що ви хотіли спитати? Бо хвилина давно минула, — безцеремонно сказала я.

— Так так, пробачте, Анастасіє Михайлівно. Я ж так, знаєте, по приятельському. Не смію вас більше затри мувати. І прошу, не хворійте. Ви справді сьогодні мені не подобаєтесь, якась дуже бліда.

Нахаба! Я йому не подобаюся. За мною сохнуть нардепи, президенти найбагатших фондів, патріархи всія всія, а воно тут ще буде мені свистіти, що я не подобаюся жукам гноїкам. Може, й справді сказати Г. С., хай відшиє його на ху…тір Михайлівський, чимдалі з моїх очей.

— Зате ви в нас нівроку. Бай бай! — фамільярно по прощалася я.

— Ну, який же з мене бабай? — здивувався тупий ще й на вухо Притула. — Хіба я такий страшний? Я ж, як той казав, зовсім по приятельському.

— Хто казав? Хто такий той? — вивела мене з себе його паразитична примовка.

Притула завмер, наче на нього тупнули ногою, а потім майже навшпиньках позадкував од воріт.

Я була, певна річ, несправедлива до цього провінційного простака, але до кого я тоді була справедливою? Сама до себе вже мала відразу, а чоловіків усіх перевішала б на сухій гілляці. І ще не встигла зігнати злість на Притулі, як підвернувся під гарячу руку Іванько. Він приніс мені прямо на гарячій пательні смажених линів, які я так любила, карлик це знав і, щасливий, що впіймав таких тлустих линочків, приго тував їх спеціально для мене.

— Забери! — закричала я, не зносячи запаху смаженої риби. — Винеси її геть, бо ти струїш мене! Іванько злякано поточився з веранди, не розуміючи, яка муха мене вкусила, а я все ще кричала:

— Ти не бачиш, що мене корчить від їдла?

— Корчить? — ще дужче злякався карлик.

— Так, корчить, корчить, корчить! — затіпалась я в істериці.

Лише згодом, коли трохи відійшла під холодним душем, покликала його в дім і сказала:

— Вибач, Іваньку, що я на тебе нагримала. Я не хотіла. — Іванько не сердиться, — зрадів він.

— Я тобі вдячна за линів. Але я, мабуть, чимось струїлася.

— Може, Іванько дістане вам з льоху кислих огірків? — обережно спитав він.

— Ти молодець. Як це я сама не здогадалася.

Він гайнув у ґараж, де від ремонтної ями відгалужу валося ціле підземелля, і приніс трилітрову банку марино ваних огірків.

Сам їх відкрив і, витягуючи довгими звивистими паль цями з розсолу, складав у тарілку.

Я поглинала їх одного за одним, як мавпа банани, а Іванько все підкладав і підкладав.

— Слухай, ти часом ніде не бачив біля нас гнізда одуда? — між іншим спитала я.

— Одуда? Не бачив.

Я вже думала про щось своє, коли почула:

— А знаєте, чому?

— Що? — не зрозуміла я.

— Чому Іванько не бачив одудиного гнізда?

— Чому ж?

— Бо цей хитрюга його не мостить.

— Як то не мостить?

— Бо цей чубатий хитрюга живе у норі щура.

— Щу-ра-а-а?

— Ну, не пацюка-крисюка, а щурика. Хіба як називають отих безхвостих ластівок, що літають у березі? Щуриками.

Ви ж бачили, скільки їхніх нір у кручах? Так той хитрюга чубатий вибрав собі одненьку і живе тамечки. Іванько прислідив.

— Отут біля нас прямо? — перестала я хрумкати.

— А де ж! Якщо хочете, Іванько вам покаже. Хоч зараз.

— Ні, вже майже ніч надворі. Хай взавтра, — сказала я. — А ти не лазив до нього в гніздо? В ту нору?

— Хіба Іванько дурний, щоб лазити у гніздо одуда? Ви ще не знаєте, що то за птаха. Він страшніший за сову! І навіть за кажана, — згадав раптом Іванько ще одну істоту із запаленою кров’ю. — Він вам таке може зробити!

— А що?

— Хату спалити, ось що!

— Як? — не повірила я.

— А так. Принесе жарюка у дзьобі і пустить півня.

Думаєте, чого одуд на півника схожий — жовто пістрявий і з гребінцем? Але це ще не найстрашніше з того, що він може накоїти.

— Цікаво. Іванько гойднувся на стільці, подався вперед і зашепотів мені прямо в лице:

— Він може наслати смерть. І сам себе так налякав, що замість очей світилися тільки два білки — двоє білих одудиних яєць.

А з його рота на мене війнуло таким духом, який нагадав, що Іванько також мужик. Хай коротенький, хай боягузли вий, як дитина, хай, може, трохи не сповна розуму, зате в його широких штанах (я не раз бачила, коли він на річці після купання викручував труси) пропадало таке багатст во, якому могла позаздрити вся Верховна Рада разом з Московським і Київським патріархатами, ба навіть увесь спецназ російської армії.

Тепер, коли я, можна сказати, овдовіла і жила без законного чоловіка, — могла б із чистим сумлінням хоч зараз облишити ці огірки і перекинути його в ліжечко (раніше не раз мене навідували подібні фантазії), та цей проклятий токсикоз так замучив, що вже й огірки нага дували фалоси. Кікімора лесбіянка, яка знов випливла невідь із якого закутка, з огидою позирала, як я смачно беру їх у рот, і ледь не заплескала в долоні, коли я також гидливо кинула недогризок у тарілку і попросила Іванька принести мені чашку й налити розсолу.

Коли він уволив мою волю, я під схвальним поглядом кікімори з насолодою відсьорбнула тієї жовто зеленої юшечки, потім жадібно набрала повен рот і вже хотіла було ковтнути, аж раптом згадала, як у цей розсіл занурював свої довгі звивисті пальці Іванько. Він просто викупав їх у цій банці. Наступної миті жовто зелена рідина фонтаном вирвалася з мого рота прямо в обличчя карликові, заливаючи його золотим дощем. Спершу він, бідний, так перелякався, що його білі одудині яйця ледве не вискочили з орбіт і не розбились об підлогу, а потім, зрозумівши, що сталося, Іванько облизав на губах солоні бризки і спитав якимось ідіотсько рівненьким голосом:

— Корчить, еге?

Я нічого йому не відповіла, мерщій пішла до ванної, вмилася й заходилася чистити зуби, але зубна паста, потрапивши в горло, викликала ще більші спазми.

— Хіба ж ви не знаєте, що треба робити, коли хапають корчі? — закричав Іванько, який тепер хвостом бігав за мною. Він стояв біля відчинених навстіж дверей ванної і від хвилювання ловив, як і я, ротом повітря.

Я махнула на нього рукою — відчепися, але карлик, мовби того не помічаючи, правив своєї:

— Та це ж і мале знає, що коли мучать корчі, то треба потримати в руці залізяку!

Господи, як же мені таланило на цих магів і знахарів!

— Залізяку! — кричав Іванько. — У вас що, там немає нічого залізного?

Він десь побіг, але враз повернувся.

— Ось! — убгав мені в руки залізо.

Я глянула і ледве встояла на ногах. Це була коцюба від каміна, яка, видно, так і валялася в холі відтоді, як випала з моїх рук. Я вже майже про неї забула — і на тобі!

— А бачте, бачте — помагає! — радісно верещав карлик, бо від страху мене попустили спазми. — Хіба Іванько вам не казав? Іванько все знає!

— Забери, — сказала я. — Забери й поклади на місце.

Він поклав коцюбу на призьбочку, але я відчувала її й на відстані. Навіть у роті з’явився металевий присмак.

Судоми перейшли у дрібне внутрішнє тремтіння, яке млоїло мене до нестями.

Сяк так приготувавшись до сну, я побачила, що Іванько досі огинається в холі, наче боїться лишити мене саму.

— Ти мій охоронець, правда ж? — спитала я лагідно.

— Ато, — він задоволено кивнув великою головою. І тут мене, нарешті, навідала цікава ідея.

— Не сторож, а охоронець, розумієш?

— Ато.

— А шило маєш?

Він шугнув рукою в кишеню широких штанів, у яких, окрім всього, таки було й шило, і вихопив його так само грізно, як минулого разу, тільки не приставив до мого живота.

— Осісьо — бачили?

— Чудово, — сказала я. — Ти не проти, якщо я постелю тобі в холі? Спатимеш тут на оцьому дивані і будеш мене охороняти.

— Від кого? Хіба… — карлик зблід. — Хіба сюди хтось може прийти?

— Ні. Але останнім часом ночами мені страшно самій.

А якщо тут спатиме мужчина, буде набагато спокійніше.

Ти мене розумієш? Іванько мовчки кивнув. Важко було сказати, чи його доймали ще якісь страхи, чи збентежило слово «мужчина».