Був собі один мельник, що мав млин на Полтві і дуже хотів знайти скарб. Кожної вільної години ходив по старих людях та випитував, чи не чув хто про закопані скарби. Серед старих людей і справді знаходились такі, що чули щось про скарб, але ніхто не міг показати якесь правдиве місце. Так що, коли мельник вирушав туди, то тільки марно час гаяв. Аж якось розповіла йому стара баба, що чула вона про скарб біля Медової Печери.

– Хто вже того скарба закопав, я не знаю, брехати не буду. Але мусить там бути хрестик на камені. Як того хрестика знайдете, то треба на два кроки відступити і копати, Проте я б на вашім місці того би ніколи не робила.

– Бо ви вже в літах, – сказав мельник. – Нащо вам скарби?

– Ні не того… Чула-м я, що той скарб хтось дуже пильно стереже, і так просто ніхто до нього не приступить.

– Ей, не морочіть лиш мені голови, – відмахнувся мельник. І того ж таки дня подався до Медової Печери.

Біля входу побачив кілька кам'яних брил, котрі так замшіли, що годі було спостерегти вказівний знак. Мусив мельник ножем кожну брилу обшкрябувати, поки нарешті й справді не натрапив на хрестика.

Тим часом уже звечоріло.

– Треба квапитися, – сказав собі мельник і взявся з запалом копати. Земля у тому місці була геть упереміш з камінням, лопата лізла не більше, як на півштиха, і мельник добряче упрів, поки не почув скрегіт заліза. Розчистивши яму, побачив залізне віко скрині. Та не просто віко, а з якимсь орнаментом. Коли придивився уважніше, то розрізнив лева, що стояв на задніх ногах, а в передніх тримав корону.

– Ого! – отетерів мельник. – Чи не буде це скарб самого короля Данила? Або його сина Лева?

Тоді схопив лопату і щойно мав підважити віко, як із-під землі вискочив якийсь переляканий дідок з довжелезною білою бородою та як закричить:

– Ой-ой-ой! Горить! Горить!

– Що горить? – аж стрепенувся мельник.

– Твій млин горить!

Мельник зірвався на ноги, глянув – і справді побачив у тій стороні високе полум'я. Горів його млин, сумнівів не було.

– Біжи! – гукнув дідок. – Бо полум'я на хату перескоче! Дивись який вітер!

І враз звіявся такий вітер, що дерева сполохано залопотіли, зашуміли, а котрі тонші, ті аж пригнулися до землі.

Кинувся мельник щодуху додому. Поки біг, не зводив погляду з полум'я, що аж у небо сягало своїми яскравими язиками.

Дорога повела в яр і все зникло з очей, не бачив уже й вогню, чув лише у вухах, як тріщить полум'я, як гепають перепалені балки, як галасують люди і б'є дзвін на сполох. Молив Бога, щоб тільки вітер не війнув язиками на його хату.

Нарешті, важко хекаючи, вибрався з яру і закляк на місці: млин його височів на пагорбі цілий-цілісенький. Ледь-ледь повівав вітерець, всюди було тихо і спокійно, жодного сліду пожежі.

Тепер він збагнув, що скарбник обдурив його і сумно потюпав до хати. Зараз, коли стемніло, не відважувався вертатися до Медової Печери.

Цілу ніч йому довелося крутитися на лаві, ніяк не міг заснути, весь час не сходило йому з очей залізне віко. А тільки благославилося на світ, чимдуж побіг до свого скарбу.

Коло печери клубочився туман. Покинута лопата лежала неподалік. Але яма щезла. Ніхто б і не здогадався, що тут хтось колись копав. Мельник тільки скрушно похитав головою, розуміючи, що марно було б починати усе заново. Адже сполоханий скарб опустився тепер так глибоко під землю, що й життя не вистачить, або його сягнути.

Коли повернувся додому, побачив, що люди вже чекають його біля млина.

– Еге, – похитав головою мельник, – може цей млин і є моїм найбільшим скарбом? Якби, не дай Боже, згорів, яким би моє життя тоді стало?

Це було тоді, коли ще Замок стояв, але ніхто вже в ньому не жив. Запустіння і сутінки запанували тут.

Одна бідна жінка пішла якось із сином збирати лікарські трави на Високому Замку. Гора геть уся колись була вкрита лісом і різного там зілля ряхтіло видимо-невидимо.

Так ото й забрели вони до самих замкових руїн. А то було якраз 10 травня, день Симона Зилота, коли скарби до сонця очищаються.

Почула жінка важкий скрегіт, глянула, – аж тут старезна зіржавіла брама розчахнулася. А там у дворі повно золота.

Жінка так і остовпіла. Раптом голос пролунав у верховіттях:

– Бери, поки час! За мить буде пізно!

Жінка разом з малим кинулася у двір. Нагребла вона золота в поділ і мерщій назад. Та щойно вибігла, помітила, що хлопчика забула. Озирнулася і побачила, що він грається з дорогоцінними камінчиками. Жінка метнулась назад, але брама тим часом зачинилася і скільки вона не гупала в неї, скільки не ридала і не благала, так і не відчинилася.

Повернулася вона додому, висипала золото в скриню та так і не торкнулася його впродовж цілого року, побиваючись за сином своїм. Ледве діждалася знову того самого дня і подалася на Високий Замок.

Стала вона перед брамою і чекала, щоб ускочити у двір та хоч мертвого свого синочка забрати і поховати по-людськи. І ось, коли сонце зіп'ялося на сам верх, брама заскреготіла і розчахнулася.

Жінка глянула й не позірила очам своїм. На купі золота і самоцвітів сидів її хлопчик і весело сміявся до неї. Нічого йому не бракувало, навпаки за рік він підріс, а худі колись щоки зарожевіли пампулями. Схопила вона його в оберемок і хода назад. І якраз вчасно, бо брама знову зачинилася і Замок став таким самим похмурим, як і досі був.

– Що ж ти їв? – спитала жінка в малого, обмацуючи його та повертаючи на всі боки.

– А мене біла пані годувала. Вона забрала мене в палац і я там грався з такими самими дітьми, тільки що вбрані вони були якось по-чудному. І корони мали на головах. Там у палаці я й жив, а сьогодні біла пані взяла мене за руку і на подвір’я запровадила, щоб я маму чекав.

У Винниках мешкав дуже скупий багатій, який мав стільки золота, що ледве встигав його за цілий день перерахувати, а беріг пильніше ока свого. Зайве и казати, що таке багатство не прийшло до нього праведним шляхом, а заробив його здирством і шахрайством. І от, коли вже він зістарився і почув смерть свою, то звелів своїм двом найвірнішим слугам видовбати печеру в Чортовій Скелі. А як печера була готова, перевіз багатій свої скарби в печеру.