На пательнях шкварчить свинина в ресторації "під сонцем", як називали люди похідні кухні. Хто купує варене м'ясо чи ковбасу, дістає безкоштовно ще й горня росолу.

Наш водяник накупив дітям "юрашків", себто пірникового печива. Купив жінці сукні та спідниці, а собі кожуха на зиму, смушеву шапку і пару сорочок. Наладував те все у мішок і вже збирався додому, коли в ніс йому вдарив запах смаженої ковбаси. Згадав, що вдома його чекають пироги з пуголовками і жаб'ячий росіл з п'явками. Ковбаси він ще не пробував.

А тут і дядько, що саме ковбасою смаженою і медом торгував, як учепиться до водяника, щоб покуштував смаколиків, що той врешті зважився. Поклав мішок під ноги і купив собі кухоль меду та кавалок ковбаси з квашеним огірком. Такої смакоти йому не доводилося їсти. А що вже медом ласував – не міг відірватися.

А дядько знай підливає. І впоїв так бідолаху, що той забув лантуха з купованим й поплентався додому.

Ну, дома жінка дала йому перцю. Баняк з пирогами насадила на голову і вигнала з хати.

– Щоб мені без одягу не вертався!

Водяник переспав собі у шуварі, а вранці тяжко задумався. Скільки доброго вбрання пропало!

Але надумав хитрощі. Попорпався в кишенях, знайшов кілька золотих і сипнув ії на дні при березі. А сам сховався в очереті. Сонце яскравим промінням грало на монетах, аж відблиски йшли.

Незабаром на дорозі з'явилася якась жінка. Побачила золото, зиркнула туди-сюди, та н хутенько роздягнувшись, скочила до води. А з очерету:

– Гу-у! Не руш мої гроші! Бре-ке-ке!

Жінка з переляку, як була в самій сорочці, погнала так, що за нею тільки пилюка заклубочилася.

Водяник одяг її згріб і сховав. За день йому вдалося добрий десяток подорожніх обчистити. Приніс жінці такий оберемок, що та аж охнула. Ну і вибачила йому. Бо що мала робити. Тільки вже самого на ярмарок більше не пускала.

На болотах в нижній течії, Полтви жив водяник Жбур. Він ловив дітей і ховав у себе під водою.

Одного разу батьки змовилися і зачаїлися вночі в очереті. І коли Жбур вийшов на берег, щоби до місяця спину погріти, його спіймали і прив'язали до дерева.

– Де наші діти? – питали його батьки. Але водяник ані пари з вуст не пустив.

– Ага, то ти так! – розгнівалися батьки. – Ну, то ми тоді п'ятки тобі припечем.

Водяник налякано крутив головою, спостерігаючи як його обкладають хмизом. Та щойно черкнуло кресало, він вигукнув:

– Не паліть мене! Випущу ваших дітей. Тільки розв'яжіть.

– Еге, тебе розв'яжи! Мусиш інакше якось вернути наших дітей.

– Тоді бодай руки розв'яжіть.

Розв'язали йому руки, а він видобув з-за пояса дудку і заграв. Але то була така дивна і гнітюча музика, що кожного дрижаки взяли.

Вода сколихнулася і почали на берег виходити діти. Коли усі вийшли, батьки сказали Жбурові:

– Тепер тебе пустимо, але мусиш покинути цю місцину. Вибирайся собі куди хочеш.

Похнюплений водяник почалапав додому. А за кілька днів пастухи побачили, як з води виїхав віз, запряжений чотирма чорними ропухами. На возі повно було начиння, мішків, різного манаття, а зверху сиділа уся водяникова родина. Жбур поселився далеко від людей і більше про нього ніхто не чув.

Деколи водяники билися межи собою за свої володіння. Одного разу замарстинівський челядник побачив водяника на березі Полтви. Водяник ламав довгі вербові лози і оперезувався ними. Коли звів голову і побачив хлопця, то крикнув:

– Чого на мене вилупився? Ану гебай звідси!

– А то чого?

– Бо я буду з іншим водяником бився.

– А якби я став тобі до помочі?

– Ти? І не важся! – Але за хвилю передумав. – Ну, добре. Коли ти такий відважний, то на тобі три риб'ячі луски. Станеш при березі і будеш дивився на воду. Побачиш білі хвилі – все йде добре, я перемагаю. А побачиш червоні – біда, я трачу сили. Тоді кидай одну луску до води.

Щойно челядник затис у жмені луску, як з води випірнув другий водяник з очима, як гусячі яйця:

– Ти заберешся з моєї річки, чи ні?

– Ні, ти пульката почваро!

І кинулися вони до бою, аж вода закипіла, як юшка в баняку. Хлопець уважно стежив і щойно хвилі почервоніли, кинув луску на воду. Луска враз перетворилася на великого коропа, короп увірвався межи водяників і доки ворожий водяник борсався з ним, тамтой тайком відпочивав. Так само було і другого разу, коли луска перетворилася на сома. А за третім разом, коли вода уже вся була геть червона від крові, луска перетворилася на щуку. Щука вхопила за горло окатого водяника і перегризла навпіл.

Враз річка втихомирилася. Водяник-переможець втомлено вибрався на берег і сказав:

– Настав кишеню, дам тобі нагороду.

Челядник наставив кишеню, а той йому насипав риб'ячої луски.

Хлопець подякувати подякував, але подумав собі, що по дорозі ту луску викине. Не хотів, правда, аби де водяник побачив, але дорога вела такою рівною місциною, що й не було де сховатися. Вже перед самою хатою, почав витрушувати кишеню і побачив золоті дукати.

Йшла собі жінка біля потоку у ті часи, коли вода текла чиста й прозора, і захотілося їй пити. Вона вклякнула при березі, та щойно нахилилася до плеса, як раптом схопив її хтось за язика.

– Або згодишся піти до мене кумою, або втоплю тебе! – промовив чийсь голос з води.

Що мала, бідолашна, чинити – згодилася.

Схопилась на ноги й побачила в глибині водяника, який хутко зник у шуварах.

А наступного дня вранці до її хати під'їхала бричка, запряжена вороними кіньми. В бричці сидів водяник у зеленому костюмі з золотими ґудзиками.

– Сідайте, кумо!

Жінка хутенько вбралася в святочний одяг і сіла в бричку. Недовго вони їхали, бо коні летіли, як вихор. Спинилися біля широкого ставу. Водяник свиснув і враз коники перетворилися на дві великі жаби й скочили до води. Тоді він узяв жінку за руку і повів її просто в ставок.

– Я ж втоплюся! – зойкнула жінка.

– Не бійся. Зі мною не втопишся.

І справді, коли вони опинилися під водою, жінка вдихнула повітря і жодна крапля води не потрапила в легені.

Під водою росли трава й кущі, а незабаром вигулькнула зелена хатка на жаб'ячих ніжках. На подвір'ї гралися маленькі водянички. Жінка вгостила кожного цукеркою і водяник з того був дуже втішений.