— Цього досить! — повторив нетерпляче Бен Абді.

— На початку, зранку, — відповів нахуда. — А пізніше, пополудні…

— Звикнуть! — палко вигукнув Бен Абді, — Ми примусимо їх! У нас є вільні човни! Ти сядеш в один, я — в інший, і ми наглядатимемо за ними прямо на місці ловитви.

Хаджі Шере незадоволено закліпав очима. Йому не хотілося плавати цілий день у човні під пекучим сонцем.

— Наглядач не я, а ти, — буркнув він. — От і наглядатимеш за ними. Адже ти й сам упораєшся, мій добрий, хитрий Бен Абді!

Бен Абді всміхнувся — він любив хитрувати, як і всі ті, кому бракує розуму.

— І то правда, — відповів він потішено. — А ще витвір мого розуму дасть таку вигоду: в човні одночасно перебуватимуть двоє ловців — і ніхто не наважиться потай відкривати скойки, бо це побачив би інший!

Нарешті очі хаджі Шере дали норцям спокій, — холодні, досвідчені очі ремісника, який кінчив оглядати матеріал і зараз висловить свій розсуд:

— Але так ми втратимо багато ловців.

Бен Абді радісно підвівся: він бачив, що його пропозицію схвалено.

— Байдуже, адже неважко знайти нових!

— Іншаллах, — промурмотів хаджі Шере.

Надвечір того ж дня корабель прибув на місце ловитви, а вранці другого дня було випробувано новий спосіб. Коли ловці вперше сідали в гурі по троє, вони жартували й сміялися. Це було щось нове й веселе: вони завжди матимуть поруч друга, співатимуть та балакатимуть навіть під час ловитви! Ловці сміялися і покрикували один на одного, бризкаючи веслами. Чотири гурі відпливли віялом і стали невеликим півколом. Та згодом від корабля відчалив Бен Абді, що стирчав у своїй гурі, наче великий білий лантух. Серіндж зупинився точно в центрі півкола там, звідки йому видно було усі човни.

Так почалася ловитва: двоє ловців співали та розмовляли, доки третій був під водою. Але поступово пісні й розмови припинилися. Зміна ловців відбувалася в повній тиші, дуже швидко, в незвичному темпі. Так, як наказав Бен Абді, що сидів у своєму човні, наче великий білий павук. Він бачив усе й люто кричав, коли хтось із ловців барився.

День минав повільно, набагато повільніше, ніж завжди, а сонце палило так, наче хотіло спалити геть усе на поверхні землі та моря. Але Бен Абді сидів та сидів у своєму човні, наче велике біле опудало, не помічаючи, що бурнус у нього мокрий від поту, не бачачи нічого, крім чотирьох німих гурі… А час від часу сильними ударами весел він гнав свою гурі туди, де якийсь з ловців, глибоко дихаючи, не поспішав залишати човен, хоч його товариш уже виринув із води. Серіндж горлав, як навіжений, і після цього норець уже не барився. Він боявся серінджа, всі боялися серінджа Бен Абді, а надто після випадку з Рискаллою.

Минав час, і серіндж працював так, як не працював іще зроду, бо йшлося про «витвір його розуму», й ловці також працювали, як ніколи раніше. Без пісень, без жартів поверталися вони цього дня на корабель.

Так на «Йємені» було запроваджено новий спосіб ловитви, що його згодом назвали «троє в гурі». Він виправдав себе цілком, бо вже першого дня дванадцятеро ловців винесли на поверхню більше черепашок, ніж раніше чотирнадцятеро. Та ловцям доводилося невимовно важко, особливо на кінець ловитви, бо їхні втомлені легені починали скорочуватися самі по собі, щоб ухопити повітря, коли людина була ще під водою. У двох норців кров пішла ротом, і вони померли незадовго до кінця першої ловитви, перед тим, як «Йемен» вирушив з перлами до Джумеле та до Массауа по харчі та тютюн.

І скаржились ловці аллахові на своє лихо, але нахуда хаджі Шере визнав серінджів спосіб удалим, бо не сумнівався, що в Массауа легко знайде нових ловців. І він не помилився. В Массауа та в Джумеле він розповів про цей чудовий спосіб нахудам інших кораблів і не скупився на похвалу своєму хитрому приятелеві. А той ходив, набундючений од пихи, немов риб'ячий міхур, та знов і знов зупиняв котрогось із серінджів, щоб розповісти про шахраюватий «витвір свого розуму».

Так сталося, що ті ловці з «Йємена», які втекли з цього пекла до іншого нахуди, знайшли й на новому кораблі таке саме пекло, бо плід розуму Бен Абді незабаром було засвоєно на всіх кораблях.

І знову скаржилися ловці аллахові, але багатьох з них примусила замовкнути кров, що хлюпнула їм з рота. Аллах не відповідав. Тоді вони вирішили, що така його воля, і в покорі схилили голови. Бо що ж вони мали робити?

Цікаві думки, що обсіли пана Бабелона ще в Джумеле після відвідин Саїдової резиденції, не зникли й під час повернення з Джумеле до Массауа, ба навіть і в самій Массауа. Вони дали йому спокій лише через десять днів. На цей час пан Бабелон дізнався вже й про варту перед Саїдовою спальнею, й про невільника, що куштував їжу. Все це вельми звеселило пана Бабелона, й він знову вирушив до Джумеле. Був понеділок, і пан Бабелон знав, що цього дня Алі Саїд залишає Джумеле, щоб «лікувати» свою ядуху в центрі острова.

Завдяки погожому вітрові «Джаміле» прибула до місця призначення незабаром пополудні. Цього разу її власник не чекав слушного для відвідин часу, часу після молитви аср. Він одразу ж зійшов на берег і подався до Саїдової резиденції, виявляючи мимохіть, хоч і не значні, та все ж помітні ознаки хвилювання: щохвилини знімав свої сині окуляри й неуважно протирав їх носовою хусточкою. Пан Бабелон навіть покусував собі губи, чого з ним раніше ніколи не траплялося.

В Саїдовому домі він дізнався, що Володар перлів і справді поїхав ще вчора у супроводі Башира та охоронців, забравши з собою скриньку зі своїми перлинами-красунями. Незважаючи на це, а може, навіть саме тому, пан Бабелон увійшов до резиденції, сказавши, що хоче засвідчити своє шанування хоча б Абдаллахові. Хвилювання його вже зникло, і це знову був той самий, знайомий, вічний, незмінний, усміхнений чоловік, сповнений божественного спокою.

Абдаллах сидів у затінку на горішній терасі, там, де колись сидів його батько, вдивляючись у безмежну морську далечінь і мріючи про сина, якого подарує йому аллах. На жаль, цей син не став батькові втіхою…

Абдаллах сидів, схрестивши ноги. На ньому був просторий халат з гаптованими золотом вилогами, але здавалося, ніби під одягом немає ніякого тіла, а самий лише кістяк. Це враження було не вельми далеке від правди. Абдаллах сидів і пив кагву мур, але часто забував навіть підносити філіжанку до рота, дивлячись запалими очима кудись за обрій, туди, куди не сягне зір, зате легко долітає фантазія… Обличчя під тюрбаном із зеленою стрічкою було оливкового кольору.

Невільник провів пана Бабелона аж на терасу й пішов, щоб принести частунок. А пан Бабелон довго стояв, розглядаючи кволого, жалюгідного, але впертого молодика, який віддавався своїм мріям і не помічав, що до нього прийшли з візитом. Пан Бабелон був людиною делікатною, а черевики носив і мотузяною підошвою, легкі, вільні, нечутні.

Але кінець кінцем чоловік у синіх окулярах приступив ближче й кахикнув.

Абдаллах здригнувся. Гість урочисто вимовив своє «салям» і, посміхаючись, сів.

— Море велике, Абдаллаху, — мовив він, похитуючи головою. — Воно займає більше простору, ніж усі землі світу.

Абдаллах не відповів. Він дивився на Бабелона похмурим, непривітним поглядом і схожий був на людину, яка, прокинувшись, побачила біля свого ліжка істоту надто неприємну. Проте це не збентежило усміхненого Бабелона.

— Але море одноманітне, Абдаллаху, — вів він далі, вкрадливим голосом, в якому чулися нотки жалю. — В морі є лише перли та риба. Перли ти сховаєш, а рибу — з'їси. І що тобі з цього? Нічого…

Абдаллах усе ще мовчав. Лише прудко змахнув рукою, спіймав муху та з насолодою розчавив її, маючи при цьому такий вигляд, ніби тримав у пальцях самого Бабелона.

Так, у всякому разі, пан Бабелон пояснив собі Абдаллахів жест.

— Я твій друг, Абдаллаху, — мовив пан Бабелон, усміхаючись. — Я старий, але люблю молодих і розумію їхні прагнення. В мене немає синів, але якби вони були, я б не ув'язнював їх на острові Ель-Кебір.