Це була зовсім нова царина міркувань, що відкрилася перед Саффаром.

А згодом відкрилася й інша, важча та складніша, де не можна було йти второваними стежками, де треба було докладати й свого: коли думки йшли не від причин до наслідків, а навпаки — від наслідків до причин. Так сталося, приміром, коли якось тягли корабель з мілини й Саффарові обідрало линвою шкіру на плечах. Йому тоді було дуже боляче. Проте біль від линви був лише наслідком, а причини його Саффар не знав. Аж тут підійшов Гамід і сказав, що для високого Саффара линва, мабуть, занадто коротка. Саффар попустив линву — і йому відразу полегшало. Так, від наслідку — болю, він прийшов до причини — недостатньо довгої линви.

Це був перший, найпростіший, можна сказати, дитинний приклад шляху від наслідку до причини. Згодом виникали інші ситуації, і Саффар розв'язував їх уже самотужки. Розв'язував з радістю, з якоюсь запеклістю, запиленням і пристрастю.

Він скрізь і в усьому шукав для себе приклади, подумки здійснюючи мандрівки до коренів подій і фактів. Він робив відкриття, які своєю наївністю насмішили б і школяра, але для Саффара ці відкриття мали не менше значення, ніж для автора справжнього винаходу — Саффарів інтелект учився працювати систематично. А його роздуми—власне, низки чітких і простих, але не пов'язаних між собою образів, що час від часу виникали в його свідомості,— набули тепер взаємозв'язку, перетворилися на аргументований зрозумілий процес.

Одного разу Саффар буквально приголомшив Гаміда, сказавши:

— Знаєш, чому ти мене поважаєш? Тому, що я тебе поважаю.

Лише після довгої паузи Гамід спромігся на відповідь:

— Так, ти маєш рацію.

Наступного дня Гамід на хвилину доручив Саффарові кермо. Саффар ухопився за нього з таким хвилюванням, якого не відчував ще ніколи в житті. У кожній хвилі, в кожному подуві вітру він бачив причину, наслідки якої повинен був передбачити й використати для плавного ходу корабля. Саффар стояв біля керма, страшенно напружений, але безмежно щасливий. Це була швидше насолода, а не праця. Він знав відповідь на всі «чому» і «як».

А Гамід допомагав Саффарові порадою, зворушений натхненням, що не знало втоми, що не зважало на ніч, що цілком заполонило цю нову людину, яка прагнула застосувати на практиці свій мозок, свої духовні сили, свою здатність мислити. Та, зрештою, Гамідові приємно було мати помічника.

Тепер Саффар часто ставав до керма. Саме тоді ловці й почали називати його Ель-Сейфом. До цього спричинився шрам на Саффаровому чолі, а може, назва корабля.

Народження нового Саффара — Ель-Сейфа — був тривалий і важкий процес, але цей процес почався саме під час першого рейсу, в якому Саффар узяв участь разом з Гамідом. Тільки почався! Минуло ще багато часу й багато інших рейсів, перш ніж Саффар остаточно взяв у свої руки кермо свого мислення, а згодом — і кермо корабля.

До речі, цей перший рейс несподівано скінчився: допіру пан Попастратос прочув, що Абдаллах у руках пана Бабелона, як одразу ж, обізвавши себе віслюком та бельбасом, повернувся до Массауа.

Тільки-но Абдаллах у своїх червоних пантофлях приплив до Массауа — а через негоду це сталося аж на ранок наступного після втечі дня, — як люб'язний пан Бабелон повів його під захистком своєї зеленої парасольки до найгомінкішої кав'ярні. Він посадив Саїдовoro сина за столик і, всміхаючись, почав вітатися на всі боки. Бачачи таку привітність, багато знайомих незабаром насмілилися підійти з поклоном до Бабелонового столу, віддаючи водночас належну шану і Абдаллахові. Дехто з них знав Саїдового сина, принаймні в обличчя, бо люди «світу перлів» часто відвідували Дахлак. Але для багатьох він був чужий, оскільки з числа перекупників лише поодинокі потрапляли далі порога Саїдової резиденції. Та пан Бабелон негайне ж проголосив як тим, так і іншим:

— Схиліться нижче перед Абдаллахом, сином Алі Саїда і майбутнім Володарем перлів. Він прибув до Массауа відпочити й розважитись після довгого перебування на відлюдді. Давайте допоможемо йому надолужити те, що він прогаяв.

І друзі взялися допомагати. Ще того ж дня було влаштовано свято на вулиці танцівниць, і мелодії арабських пісень лунали аж до самого ранку.

Коли Абдаллах прокинувся в домі пана Бабелона — був уже майже полудень, — люб'язний господар сидів біля його ліжка. І Абдаллах засміявся, бо згадав дивовижні події минулої ночі, а зокрема — сольний танець пана Бабелона з незмінною парасолькою. Парасолька під час цього танцю була складенена, і пан Бабелон, підперезаний шарфом, крутив і вимахував нею, виробляючи в ритмі музики безліч різноманітних танцювальних па. За це він був нагороджений оплесками гостей, і серед них навіть тих, що бували в Каїрі й знали тамтешніх славнозвісних танцівників з палицею. Але Абдаллах ніколи не бував у Каїрі, й тому танець пана Бабелона приголомшив і зачарував його не менше, ніж європейця, що вперше потрапив до Єгипту. Тепер він згадав це і засміявся.

— Ти танцював, наче жаба, старигане з парасолькою, — сказав Абдаллах ущипливо. — Ти навіжений.

— Я справді лише стариган з парасолькою, — погодився пан Бабелон з привітною усмішкою. — І я справді навіжений, бо приніс тобі багато грошей й не хочу замість них нічого, крім твого підписа.

По цих словах він подав Абдаллахові гроші, аркуш паперу й вічне перо, одне з перших, які з'явилися в Массауа. Абдаллах, не рахуючи, згріб гроші під подушку, підписав, не читаючи, папір, і довго розглядав вічне перо.

— Тобі подобається? — спитав. Привітно пан Бабелон. — То воно твоє. Тепер ти його потребуватимеш.

Потім пан Бабелон обережно склав папірець і задоволений пішов собі, бо до суми зазначеної в розписці, входила й віддана допіру готівка, й витрати на вчорашнє свято, й навіть вартість вічного пера. Насправді пан Бабелон був вельми завбачливою людиною.

Так Абдаллах Бен Алі ввійшов до місцевого «товариства» й незабаром довів, що недаремно він син Володаря перлів. Пісні на вуличці танцівниць лунали тепер щоночі аж до перших півнів, і веселощі не вщухали. Але танців з парасолькою вже не було, бо пан Бабелон утримувався від цих забав. Він любив прокидатися з легкою, свіжою головою, твердив, що тільки їй він зобов'язаний своїм існуванням, і тому віддавав перевагу сну. Зрештою, він чудово розумів, що йому не треба ходити за Абдаллахом, наче тінь, бо той так чи інакше прийде до пана Бабелона з вічним пером у руці. І пан Бабелон не помилявся в цьому — він був вельми досвідченою людиною.

Абдаллах уже з місяць розважався в Массауа і встиг підписати панові Бабелону цілу купу розписок, коли одного дня в гавані з'явився корабель «Ель-Сейф», а в портовій кав'ярні — пан Попастратос.

Він увійшов енергійною ходою, енергійно сів, вилаяв офіціанта, перекинувся зі своїми приятелями кількома бурхливими вітаннями й багатьма менш бурхливими, навіть зовсім тихими словами. Надвечір того ж дня пан Попастратос відвідав пана Бабелона й сказав йому н вічі, що той найбільший грабіжник і работоргівець на все Червоне море. Пан Бабелон сміявся до сліз, бо це справді був надзвичайно дотепний жарт. Попастратос плюнув, угамував свій гнів до такої міри, що навіть перепросив чоловіка в синіх окулярах, а ввечері зайшов до танцівниць.

Музики цієї ночі мало струни не порвали. Пан Попастратос виконав турецький танок з ножами, і його успіх набагато перевершив славу Бабелонового танку з парасолькою. Але улюбленцеві товариства, Абдаллахові Бен Алі не сподобалося обличчя пана Попастратоса. Тоді пан Попастратос попросив дві палиці й, спираючись на них, зробив стойку, продемонструвавши блискуче виконання. Але й це не принесло йому визнання з боку Абдаллаха — той заявив, що цей невірний, цей вошивий блазень набрид йому ще на Дахлаку.