— Аллах акбар! — зашепотіли вони.

— Розверніть корабель! — горлав серіндж; він знову був паном.

Ловці слухняно кинулися до своїх місць. Повернули корабель, спустили всі вітрила, крім трикутного клівера на носі, але й його було досить, щоб корабель щодуху мчав навперейми хвилям, які тепер були вже не гладенькі, а пошматовані, вкриті сичавою піною. Хмара на цей час вже запнула ціле небо, й лише вузенький пружок на обрії мінився барвами — з яскраво-лимонного ставав червоно-мідним. Справжній шторм тільки починався. Але «Йемен» вчасно доплив до Джумеле й став під захист тамтешнього невеличкого рейду.

Чекаючи в Джумеле погожої днини й нового нахуди, ловці одного разу насмілилися і, збуджені згадкою про чудесну силу, яку вони відчули в ту критичну мить, підступили до серінджа, вимагаючи скасування способу «троє в гурі» й повернення до колишніх порядків. Вони гадали, що то покійний хаджі Шере вигадав таку карусель.

Серіндж Бен Абді вислухав їх, склепивши повіки, а тоді зареготався. Він уже не відчував ні страху, ні жаху, він уже був не сам — мав за спиною Джумеле, а в Джумеле — каїда. Бен Абді реготав з їхньої наївності. Реготав, гордий за «витвір свого розуму», який наводить на ловців такий жах. Реготав і з помсти за ту прикру хвилину, яку він пережив під час шторму.

— Ви ловці перлів, — сказав він. — А не ловці вигод.

— Не можна пірнати, коли штормить, — заперечив Шоа, зрозумівши його натяк.

— Але можна пірнати, коли вас троє в гурі,—відповів з посмішечкою Бен Абді й, почухавши собі між лопатками, додав: — Іншаллах.

І ловці похнюпилися, з жахом згадавши страшну чорну хмару, страхітливу тінь на небі, що було, як вони вірили, обличчям аллаха. І серця їхні сповнилися великим відчаєм.

Невдовзі після цього шторм ущух, і прийшов новий нахуда.

В цей час пан Попастратос був уже на шляху до берегів Йємену, на шляху до Ходейди.

У Ходейді пан Попастратос, очевидно, бував і раніше. Турецькі чиновники, що піднялися на палубу, як тільки корабель кинув якір, поводилися з ним по-дружньому. Йемен тоді ще був частиною Оттоманської імперії.

Перше, куди навідався пан Попастратос у Ходейді, була кав'ярня. Проте обрав він не Йєменську, а турецьку кав'ярню, тому що ненавидів кагву мур. Отож, зайшовши до турецької кав'ярні, він замовив собі каву по-турецьки, тобто без присмак і в мідній посудині, в якій вона й вариться.

Кава, що родить у Йємені,— найкраща в світі. Пан Попастратос знав це не лише з чужих слів, а й з власного досвіду. Колись такої думки були в усьому світі, недаремно ж бо найкращу каву називали, та й зараз іще називають, — мокко, на честь маленького порту Ель-Мокка на півдні Йємену. Справжнє мокко завжди було і є дрібним і непоказним на вигляд. Бразільський плантатор з посміхом висипав би його на смітник. Зернятка мокко — неправильної форми, вони бувають крупні й дрібніші, бліді й темніші, а здебільшого навіть подрібнені. Але ж каву п'ють, а не милуються нею, наче картинкою. А від філіжанки справжнього мокко був би в захваті навіть бразільський плантатор.

Сьорбаючи каву, пан Попастратос із поблажливою цікавістю спостерігав бурхливе життя вулиці. Був ранок, і вулицями рухалися каравани верблюдів та мулів, навантажених бурдюками з водою з Ель-Хохи. Ходейда — найбільший порт у Йємені, але він не має питної води. Рідина, що її можна набрати в тутешніх колодязях або у водоймищах, не заслуговує благородної назви «вода»; інколи вона солона, часом тхне болотом, але завжди смердюча.

Пан Попастратос знав, що колись давно турки збудували в Ходейді дистиляційні установки для перегонки морської води; з того місця, де він сидів, можна було навіть побачити руїни тих установок. Тоді з труб дистиляторів текла чиста смачна вода. Але Йєменські імами[12] проголосили, що дистиляція — це гріх, тому що в корані нічого не сказано про перегонку води. Вони підбурили натовп, і люди зруйнували ті установки. Чистої, смачної води не стало, і тепер багатії з Ходейди п'ють привозну воду, а бідняки — смердючу ріину з колодязів і часто вмирають від неї.

Пан Попастратос усміхнувся власним думкам. Далебі ж бо, смішно: коран нічого не говорить про перегонку води! Ха-ха-ха!

Потім Попастратос знову сьорбнув кави й, піднявши вгору голову, став роздивлятися фасади будинків, які височіли на пагорбах над ним. Це були багатоповерхові й дуже гарні споруди. Прості білі оздоби навколо вікон і на карнизах, білі шпилі, що сяють на дахах, немов шпичасті бані замків, а головне — класично чисті, прямі лінії — усе це було гідне захоплення будь-кого з європейських архітекторів. Але вчені європейські архітектори нічого не знають про зразки, які може їм запропонувати Південна Аравія, а коли б і знали, то однак не зацікавилися б ними, бо в Південній Аравії немає вчених архітекторів, котрі писали б трактати про свої проекти, — тут є лише доморослі муляри, які будують по-своєму і, на подив, роблять це краще за архітекторів!

Пан Попастратос знову засміявся. Бо й справді смішно: й та дистиляція, про яку Магомет нічого не сказав, хоч він був пророком, і ті Йєменські споруди, такі прекрасні, хоч будував їх неписьменний, коричневий набрід…

Але нараз Попастратос загледів караван мулів, навантажених сніпками якогось зілля, схожого на щойно порізаний хмиз. В'язанки були завдовжки півметра, обгорнуті банановим листям і перев'язані личаними вірьовками.

Пан Попастратос відразу ж устав, повернувся на корабель, узяв там з собою чотирьох матросів—серед них і Саффара—й, простуючи на чолі цієї четвірки, подався на головний базар. Там він пішов просто до того місця, де жителі Ходейди купляли ті самі зелені снопики, накупив їх стільки, скільки могли піднести його люди, а тоді, насвистуючи, повів свою четвірку на пристань.

Того ж дня «Ель-Сейф» відплив з Ходейди, тримаючи курс на захід, до Африки; тільки заради цих зелених в'язанок і здійснив пан Попастратос цей рейс між двома частинами світу.

Меч на носі корабля розтинав хвилі, наче бритва. Вітрильник мчав, мов птах, і приємно було бачити над собою напнуті вітрила, а під ногами відчувати ледь помітне тремтіння палуби. Потім зійшов місяць, і його світло, відбиваючись на хвилі, розліталося на безліч дрібнесеньких скалок, на цілі жмені білих кулястих вогників, схожих на перли.

Саффар згадував своїх товаришів-ловців, міркував над їхньою долею — він уже зачув про спосіб «троє в гурі». Саффарові думки полинули до друзів, і раптом у його уяві виник образ Раскалли, в останній для нього день ловитви, коли той бідолаха довго відсапувався, не наважуючись пірнути. Бідолашний баркале! Приречений на смерть. Якби він не відкривав потай скойки, то однаково загинув би тепер, коли вже немає ніякого перепочинку… «Троє в гурі!» Коли б хоч «четверо в гурі», тоді ще можна було б жити! Але для чотирьох гурі занадто мала… Й навіщо, власне, запровадили нахуди цей новий, жорстокий спосіб? Може, вони добудуть таким робом більше перлин? Ні. Матимуть тільки більше черепашок— матимуть більше надії на талан. Надії — тільки й того…

Але в цей час Гамід покликав Саффара до керма, й Саффар забув про ловців перлів, бо тепер думки його зосередились лише на тому, щоб вести корабель посеред сяючих місячних скалок. Ніч була гарна й велична, а корабель нагадував птаха під час польоту…

За неповних двадцять годин «Ель-Сейф» кинув якір у Массауа. Пан Попастратос наказав вивантажити зелені в'язанки й, накривши їх вітрилами, наказав однести додому, де, насвистуючи щось, поскладав зілля в найпрохолоднішому приміщенні й замкнув. Потім він пішов на вуличку танцівниць, де було пустинно й тихо, бо сонце ще стояло високо в небі.

Вулиця танцівниць лишалася тихою й після заходу сонця, й навіть уночі. Кілька відвідувачів низького походження, нудячись, курили наргіле, й лише булькання води в кальянах порушувало мертву тишу. Зате в домі пана Попастратоса лунала музика, тому що туди запросили всіх музикантів у супроводі найвродливіших танцівниць. Багато гостей було запрошено до цього веселого дому, але тільки обраних, серед них був і Саїдів син Абдаллах.