Чоловік ніґди не шкодував грошей на моє вбрання. Варто подивитися: й атласна французька блюзка, і вовняний светр із Німеччини, і шовкова суконка з Голяндії, і спідниця, зшита зі справжнього гамериканського крампліну, і навіть білизна англійська, стопроцентна бавовна. А хутра стільки, що ціла полиця ним забита! А взуття й досі порахувати не можу: все до одного він сам шив, та й хто міг краще це зробити?! А золотих прикрас стільки, скільки літ ми прожили разом: і кульчики, і брошки, і персні, і каблучки, і запонки, і браслети, і навіть золотий годинник, і медальйончик, в якому містилася моя фотокартка. Не раз колись говорили: «Диви, диви! Семишин — швець, а жінку вдягнув, як пані…» І спробуй було тоді дістати такі імпортні речі! Плати втридорога, та ще — май кому. А зараз воно нікому не потрібне. Як то є, все найкраще шкодуємо, залишаємо на пізніше, а цього «пізніше» ніколи й не настає. Може, Юліан приведе собі добру якусь, то буде мати в чому ходити… Правда, я колись була жінка фест, годі було обійняти! А тепер спідниця ледве не під шию, а суконкою хоч кілька разів обгортайся, а халяви чобіт залазять аж за коліна, ніби й не мої були. Якби Семен зараз жив, то він би злагодив мені такі чоботи, що лише ногу запихаєш — і вони самі починають ходити, а то й навіть бігати. Як шкода, що його нема! Я б тоді з кріслом так не совалася по хаті. Ану гляну, що я вичудила із себе! Га… Якби хтось побачив — налякався б до смерті. Я й сама здогадувалася, що вже не красуня, але не аж так!.. Певно, це паскудне люстро цілком зіпсувалося, швидше від мене зістарилося. Воно якесь нечисте, його треба заслонити. І якнайшвидше! Казали мені, коли Ромчик помер, що не можна при покійникові залишати люстро відкритим, бо смерть сховається в ньому — і вже її не виженеш із хати, а я, дурна, не хотіла вірити…

Поїла, а тепер треба трохи полежати. Що може бути солодшого, ніж подрімати вдень! А то вночі сама мука, а не сон. Таке, ніби тебе якийсь дідько ґвалтує. Недурно кажуть, що із самотніми жінками нечистий спить…

Чую під собою якесь листя, гілки. Видно, це малиновий кущ, і я так солодко розпростерлася на ньому, підставляючи боки до сонця. А яке ж моє тіло — гнучкішого просто не буває! І вилискує то сріблом, то золотом. У якийсь інший світ потрапила? Та ні! Бачу звичайний ліс. Сповзу додолу. Ніколи не підозрювала, що так легко можу повзати. Навіть хвіст у мене з’явився… І раніше його відчувала, особливо, коли здавалося, що хтось на нього наступає. Лише трошки махнула ним — і все тіло поплило, аж полетіло. Не пересування, а танок! Напевно, нема більшого щастя, ніж отак, усім тілом, відчувати землю! Як же то багато люди втрачають, коли тільки своїми зашкарублими ступнями, підошвами торкаються землі! Шмигну я в нору, аби й у спині відчути лагідний трепет від дотику землі, від її материнських обіймів, від надзвичайного відчуття дійсності! Тільки з головою занурившись у землю, пізнаєш, як там життя вирує, скільки там енергетичної сили, скільки істини! Усе мертве в землі знову оживає! Все живе знову воскресає! І пливеш у її надрах, і розпливається всередині тебе життєдайне тепло, і котиться по твоїй спині холодок суті земної! Усмоктую ту суть своїм жальним зубом мудрості, й виринаю на поверхню, аби уприснути отруту правди в обличчя тим, хто мертвий духом. Дурні ви — чого так боїтеся, коли шиплю своїм довгим язиком, чого втікаєте, ніби я й справді зібралася життя ваше нікчемне відбирати? Якби ж ви тільки знали, що вся сила землі — в моїй отруті! Якби ж ви тільки знали всю силу землі! Та вам би лише мене вбити… Вам легше мене вбити, ніж зрозуміти! Хапаєтеся за палицю, ніби в ній ваше спасіння! Та біжіть собі, біжіть… Все одно повернетеся до мене або потрапите в нікуди… А я тим часом вилізу на сосну — на цю єдину живу істоту, яка має відвагу й силу бути щасливою на землі. Яка не боїться стояти над прірвою, щоразу заглядаючи в лице смерті, але заодно бачачи велику красу життя; яка возвеличується й над горою, і не боїться вітрів, котрі щохвилі пориваються вирвати її з корінням, не підозрюючи, як глибоко вросла вона в землю; яку немилосердно стискає холод, зате й ласки щедрого сонця дістаються насамперед їй; яка залишається сама собою навіть у важкі місяці зими, не оголюючи безсоромно, через нужденність, своє тіло; у жилах якої тече живиця землі, якою вона поїть усе живе навколо себе; яка дихає на повні груди, а не задихається в смороді ницих думок натовпу; яка при тому всьому залишається найгарнішою істотою!

Деколи щось як присниться — ніби в казці побуваєш, а може, — в далекому-далекому дитинстві! І звідки ця старість береться?! Таж я у глибині душі — п’ятирічна дівчинка, а все, що прийшло пізніше, ніби моє, а ніби й ні! Накладаються ті роки, як ґрунт у пласт: захотів — узяв і перекопав його; але завжди наткнешся на тверде, на ту п’ятирічну дівчинку, яку вже жодна лопата не візьме… Хоча з літами все важче докопатися до неї, до цієї маленької дівчинки. Але час від часу таки треба це зробити, аби не затоптати її… Бо лише вона і є правдивою, бо лише її не змогла вирвати з мого серця зла недоля. Як тільки втратила б я в собі цю маленьку дівчинку, то відразу підла старість розтрощила б мене дощенту, перетворила б на юродиву, яка плазує не гірше за будь-яку твар… Як побачу таку у вікні, то аж лячно стає… Це ж треба — вбити в собі дівчинку, аби вже не відчувати ніякого приниження… Я радше простягнула б ноги, ніж простягати руки, як ота, що завжди сидить під моїм вікном, наче примара. То так, ніби обісцятися і з того ніц собі не мати… Тьфу тобі на голову! Видно, тебе ніхто ніколи не любив!

Ух, який красень йде! Аж хочеться випити всього. Такому припасти до грудей — і вже більше нічого не треба. Я б його так голубила, що він ніколи не пішов би від мене. Обняла б його й нікуди не відпускала. Тільки те й робила б, що дивилася на нього. Навіть його одяг сховала б, аби не заважав мені… А то що за якісь шмаркачки за ним теліпаються!? Ох, якби мене ще носили ноги, то не помогли б тим дівкам короткі спідниці та нафарбовані брови! А мої брови не полиняли дотепер! Знали б ті дівки, яка то велика сила — мати чорні брови! Якби ж мене ще носили ноги… І як то є — якщо жінка не займається коханням, то в неї віднімає ноги. Але спробуй вженися за цими малолітками! Та й хіба хтось зараз здогадається, як щось до болю скубоче моє лоно… Та хіба бодай хтось розуміє: якщо у жінки вже віднімає ноги, то це — як у Львова забрали ріку? Ех, якби, якби… Якби молодість вміла, а старість могла! Старі хлопи ще можуть спокусити якусь дівку карбованцем, а… спробуй літній пані заманити хлопця! Хоч тій пані це потрібніше, ніж старому хлопові, який і так вже нічого не може… От яка несправедливість на світі! Якби ж то хтось знав, як воно скубоче! Хоч би дотулитися до когось, і то вже легше було б… І несила втримати це в собі, як сечу! Так і сверблять руки скинути із себе лахи… І чи могла б я бодай подумати, що колись моє тіло стане таким, буцім його смерть гримує: вимокле, ніби парафіном покрите. Я ж так любила колись оглядати його перед люстром. Оглядаю й заодно щось собі уявляю… А тепер що? Тепер дійсність така страшна, така, що аж продирає до… Тепер ні про що собі навіть помріяти не можна. Ніхто вже мене не пошкодує. Ніхто! А ще як поселилися в мене цей Назар з Наталкою, то взагалі спокою собі не знаходжу. Та спробуй-но тут про щось інше гадати, коли тільки й чути за стіною її стогони; а ще як закричить, то мені аж серце зупиняється, й у самої мокріє… Паразитка! Насміхається наді мною! Хоче, аби я скінчилася… І це — поселилися, аби доглядати за старою?! Чинять наді мною справжній ґвалт. Бо хіба не понад будь-чиї сили — терпіти своє тіло?! Навіть встидно комусь признатися, що в мене знову появилися місячні. Тепер ще і з ними мороку маю! І груди ніби показилися: бубнявіють, як бруньки на весну; а соски набрякають, як у якоїсь неопереної шмаркачки. І що я тепер маю робити?! Куди дінешся від самої себе?! Своє тіло ніяк не обдуриш… Коли Назар біля мене проходить, то я ледве пальці собі не виламую, аби не торкнутися до нього. Деколи вдаюся до хитрощів: кричу йому, що мені зле робиться. І тоді він бере мене за руку й відпроваджує до ліжка. Я ж як вчеплюся в нього, то мною починає аж тіпати. Ноги ледве талапаються — нема охоти відпускати його руку. А одного разу взагалі розум відняло — серед ночі зайшла до них цілком голісінькою, цілком… Але та Наталка такої бучі наробила, що я забула про свої хворі ноги… Я так налякалася через ту дурепу, що ледве розриву серця не дістала… І стільки разів казала їм, аби двері зачиняли! Бо хіба я винувата, що на мене, може, якось місяць вплинув?! Дуже вже потрібен мені її Назар, я ще й не таких мала! Курвисько, тепер до мене навіть не обізветься… Якось-то Назар пожартував зі мною, то вона, шмаркачка паршива, дзявкнула йому: «Тебе що, на здохлятину потягнуло?!» Падлюка така! Якби я навела марафет, зробила фризуру, то ти й не рівнялася б зі мною! Скажи ще дякую, що я не хочу. Бо ніґди так не було, коли я хотіла! Ніґди! І нема чого скакати на мене! Я й так ще досить сумирна. Ще не таким волосся обривала! А то тільки косу розплела, а вже підскакує, як квочка. Ох, як же я не люблю тих жінок! Ох, якби старість могла… Якби… то я б ніколи не постаріла. Бо що вдієш, коли хлопи такі невитривалі й так швидко здихають? Але жінка живе лише тоді, коли біля неї хлоп є. А без нього й життя вже ніяке. Тоді й сама помирати змушена. Якби хлопи трималися трохи довше, то, я певна, жінки могли б до двісті років доживати. І як у моїх літах знайти собі мужчину?! Навіть доторкнутися вже не дають… Мерзотниця! Сміла в моїй хаті на мене кричати! Та ще, змія, назвала мене здохлятиною. Я їй цього ніколи не подарую! Ніґди!