Сфінкс повернувся до зали:

— Отже, перед вами — лідер нашого великого конкурсу «Вдвоє більше або нічого!». Він зараз може вибути з гри з п'ятистами дванадцятьма тисячами франків, що їх уже виграв. Може він іще раз — востаннє — подвоїти, але ризикує все втратити. Проте як відповість правильно — виграє мільйон двадцять чотири тисячі франків. Прошу вас — пильнуйте зараз тиші й не ворушіться — я поставлю останнє запитання. Філіп не чує вас, але добре бачить. Хай ніщо не заважає йому обдумати свій рішенець.

У залі запанувала мертва тиша. Сфінкс, карбуючи кроки, підійшов до кабіни.

— Розважте гарненько, Філіпе! — мовив він уже не весело, а сухо. — Вам вільно зараз вибути з гри з вашим виграшем — це справжнє багатство для хлопця вашого віку. Хай не спокушає вас мільйон, що маячить оце перед вами. Неправильна відповідь — і ви втрачаєте все. Останнє, десяте, запитання може збавити весь ваш здобуток.

— Хай він не подвоює! — простогнав Фріске, ламаючи руки. — Він же все втратить!

— П'ятсот дванадцять тисяч франків — це ж куди краще, як нічого! — промимрив Шарлюн.

— Філіпе, не подвоюй! — одним духом видихнули всі.

— Філіпе, ви подвоюєте? — вигукнув зненацька сфінкс.

П'ять хвилин тиші. Філіп напружено вдивлявся перед себе, ніби питаючи поради якоїсь любої йому істоти, — чи бути йому розсудливим, а чи зважитись на ризик.

— Філіпе, милий, не подвоюй! — волали лицарі, скрегочучи зубами.

— Подвоюю! — чітко виголосив Філіп.

— Ні! Ні! Ні! — загорлав Шарлюн, схопившися за голову. А Сандрін та Міке забилися в куток маленької зали, щоб більше нічого не бачити й не чути.

Сфінкс повільно витяг з внутрішньої кишені останнього папірця і знов прибрав підступного вигляду—як тоді, коли питав про клобук.

— Наостанку трохи географії… Яка завдовжки протока Вірсунга — на Верхньому Рейні?

Смішко, Фріске та Рудик упнулися очима в екран — ось зараз станеться катастрофа… В застиглих очах Філіпа промайнула тінь. На чолі йому виступив легкий піт.

— Протока Вірсунга? — прожебонів Смішко. — Це, мабуть, десь у Голландії…

Закляклий Шарлюн прохрипів:

— Ось як утрачають півмільйона франків за дві хвилини! Півмільйона франків!

Філіп, очевидно, не міг утямити, до чого тут Верхній Рейн. На екрані показався хронометр: стрілка його вже відлічила сто секунд. Рудик мимоволі поклав палець на екран, аби її спинити. Але вона цокотіла й цокотіла далі.

Сфінкс осміхався, схиливши набік голову: це ж він заощадить телебаченню цілий мільйон!

— Ну, Філіпе, останнє зусилля! — промовив він співчутливо. — Вам лишилося десять секунд. Питаю ще раз: яка завдовжки протока Вірсунга?

— П'ять сантиметрів! — вигукнув Філіп. — Це труба, що з'єднує підшлункову залозу з дванадцятипалою кишкою… Ви хотіли збити мене з пантелику вашим «високим попереком»,[18] але саме цим і навели мене на слід!

— Мільйон — ваш! — вигукнув сфінкс, звільняючи свого останнього в'язня.

Хвиля оплесків затопила сцену, хвиля оплесків розляглася в маленькій залі кав'ярні Вьє.

Мосьє Вьє, сполоханий галасом, зазирнув у двері: шестеро дітей, горлаючи, танцювали навколо телевізора несамовиту сарабанду.

Передача доходила кінця, і музику оркестру заглушали гучні вигуки «браво!», що ними вітали щасливого переможця.

Диктор попросив Філіпа сказати кілька слів глядачам. Якщо неймовірний Шарлюн досі мав хоч які-небудь сумніви, то цю мить вони мали розвіятись до останку.

— Сподіваюсь, що одинадцятеро моїх приятелів в Порт-Біу задоволені з мене, — промовив Філіп, весело всміхаючись.

Камера, блукаючи сценою, зазирнула за лаштунки — там юрмились люди. Поміж них діти вгледіли лукаву усмішку й ласкаві очі мадмуазель Блан.

— Отже вона там! — зітхнула Міке. — Звичайно, там, де вона, все має скінчитися щасливо.

За дві години чорно-жовтий «версаль» підкотив до сонного Порт-Біу й завернув на бульвар Монфлері. Мосьє Віаль сидів за кермом, а поруч, на передньому сидінні, тісно вмостилися поряд Філіп і мадмуазель Блан.

Машина минула останній закрут, і світло фар вихопило зненацька з темряви тісну купку людей перед віллою Віалів. То були Філіпова мати й одинадцятеро лицарів. Всі зібралися, навіть малеча, попри пізню годину, — і всі тремтіли з радощів цієї ночі, такої теплої й погідної.

Філіп виліз із авто. Він не пишався, він просто був щасливий. Всі шугнули до нього й не відпускали доти, поки вицілували двадцять чотири рази в ліву щоку й двадцять чотири — в праву.

— Це правда? Правда? — питав захоплений Шарлюн. — Мільйон — справді твій?

— Та ні! Не мій, а — наш…

— Ану покажи! — зажадав Янгол. — Чи то багато грошей?

Мосьє Віаль сміючись простягнув йому великого конверта: в ньому був мільйон — гарними новенькими банкнотами. Лицарі хвилю зорили мовчки, не важучись торкнутися цього багатства, що впало їм як з неба. Філіп побачив на лицях старших легке розчарування.

— Отак на вигляд мільйон, здається, мовби й дрібничка, — промовив він вимушено. — Але коли даруєш його — він ураз набирає іншої вартості.

Ясна річ, скарбник був на посту. Він, як і обіцяв, замість старої теки приніс здоровий шкіряний портфель з трьома замками.

— Вивертай кишені! — мовив він поважно. І конверт з мільйоном притьмом щез у портфелі.

Віалі та мадмуазель Блан стояли осторонь в тіні, споглядаючи лицарів. А трохи згодом, коли всі дванадцятеро, весело гомонячи, розбіглися по домівках, до трійці дорослих, що любенько собі розмовляли, стоячи під зоряним небом, зненацька озвався чийсь голос;

— Отже й ви доклали до цього рук? — запитав сміхотливо нотар Кабассоль — то був не хто інший, як він. — Ви дозволяєте дітям гратися з грішми? Це все одно, що бавитись з вогнем…

— А чом би й ні? — всміхнувся архітектор Віаль. — Що в тім лихого?

— Та, мабуть, що нічого, — відказав старий нотар, — бо ці діти, хоч і добрі шибайголови, мають доволі здорового глузду. Вони збагнули — не вільно зроду нічого здобути, не вільно зроду нічого дати, коли не докласти дрібку тої монети, якої ніхто не бачить, але яка надає ціни всьому на світі: до мільйона франків — на два су серця!

Назавтра вранці в Ла Сьота, десь біля десятої, до мосьє Кастерана зайшов головний бухгалтер і сказав, що його хочуть бачити якісь юні клієнти.

— Там їх ціла делегація, — додав він, чухаючи потилицю. — І серед них отой дивак, що позавчора морочив нам до вечора голову…

Мосьє Кастеран не мав часу. До того ж йому спало на думку, що ці відвідини — якась каверза. Однак зрештою цікавість узяла гору.

— Хай увійдуть, — мовив він до бухгалтера й усівся біля вікна.

Дванадцятеро лицарів Спільного Скарбу зайшли до бюро упевнено й статечно—так і годиться входити людям, що владають великими грішми. Всі як один були ошатні, мов лялечки — у легкому, веселому вбранні, що в нього вдягаються всі діти тут, на Лазурному березі. Гарні сорочки — жовті, зелені, червоні, блакитні, однобарвні або пасасті, на шортах — бездоганна складка. Лише Міке була в коротенькій блакитній сукенці з білими квітами, що так личила до її золотистих кіс та засмаги. Рудик, найбідніший з усіх, позичив у Фріске картату шотландську ковбойку і в ній видавався гарнішим, як завше.

— Ми прийшли в справі наших могікан, — почав Шарлюн урочисто. — В останню хвилю ми спромоглися настарати потрібну суму й хочемо зробити вам замовлення.

— Браво! — вигукнув мосьє Кастеран, не ховаючи дива. — Коли у вас є гроші, то все гаразд! За півтора мільйона франків я зобов'язуюсь вибудувати вам домочки до кінця серпня.