– Марто… – контрольний.
Марта перестала хропіти, ледь змогла розплющити очі.
– Сашенька? Невже всю ніч біля мене просидів?
– Зараз сніданок приготую, – розсміявся. Підскочив. Цьомнув Марту в щоку, помчав на кухню – вітер.
Ярослав Михайлович Новаковський усе думу думав: що ж у їхній дім прийшло – щастя чи горе? Як на Нані глянути – оце тільки перехреститися й радіти: світиться дитина. А на душі екскаватор яму риє: дивишся, ще трохи – й гухнеться Новаковський у безодню. Пробував доньку розговорити – тільки всміхається.
– Усе чудово, таточку.
– Та познайом уже мене зі своїм таємничим Сашком.
– Ще не час, – вислизала. – Згодом.
А одного разу поклала на стіл великий альбом, розкрила.
– Мама… – сказала. – їй Саша сподобався.
Новаковський глянув на сторінку й остовпів. На пишній тахті у розкішній вечірній жовтій сукні… Анука.
– Що це? – тільки й зміг.
– Курцвайль… – прошепотіла Нані. – Давно віднайшла… Усе боялася тобі признаватися, а тепер… геть нічого не хочеться приховувати. Ні почуттів, ні страхів, ні… мами.
Тата обійняла. Заспішила:
– У Процеві буде пагорб. На ньому капличка. Замовлю копію… Це ж містика – маму написав Курцвайль… Колись… Коли вона ще й не народилася… І дім перебудую… Наново. То точно буде мамина мрія…
– Чого ж коханого свого ховаєш, якщо геть нічого приховувати не хочеться? – тьмяний.
– Не приховую, тато. Бережу… Хочу так.
От і маєш! Йому би втіхи, а доня жалів… Анука… Новаковський до ночі просидів над картиною австріяка. З Анукою говорив. Чи бачить, як Нані розквітла? Може, знак би якийсь дала, що все з дитиною добре, бо ж переймається тяжко. Інші дівчата як не в клубі, так на шопінгу. Батьківські гроші завжди легкі, від них у голові вітер. Тринькають, радіють. А Нані щось не дуже до світських розваг… Задумлива. їй би все хати креслити. Пані архітектор. Думав – файно. А серцю не легше.
– Треба білявого попитати, – вирішив врешті.
Привід – залізобетонний. Під кінець вересня після складних багатосторонніх переговорів Новаковський на дев'яносто п'ять відсотків міг стверджувати: держзамовлення для фабрики Макарова буде найближчим часом. Навіть пожалів малого. Знав: політики підставляють під державні гроші такі свої конторки, де їхніх слідів не відшукати. А кошти однаково до них перекочовують. А як раптом рак на горі свисне: хто державні гроші зжував?! Так усі проблеми конторкам та таким молодим спритникам, як цей білявий…
– Ярославе Михайловичу? – Макар підхопився з крісла у своєму кабінеті.
Не чекав? Серйозний такий… Більше – упевнений. Спокійний.
Новаковський розгубився. Сподівався побачити такі ж сяючі, як у Нані, очі. Щоби з ніг збивали. Щоби приховати – неможливо! А цей білявий щось… Серце упало.
– Саша… – з прикрістю.
– Доброго дня, – уже з-за столу вийшов, спішив назустріч гостю. Руку потис. – Ви… у справах?
– А ти думав, цілуватися із тобою прийшов?! – вибухнув Новаковський. Ні, хай йому грець, йому не подобався цей білявий покидьок! Дратував з першого погляду, з першого слова.
– Вибачте. Подумав… Може, ви за Нані… переживаєте.
– А мені є за що переживати? – насторожився. Обмацав механіка хижим поглядом.
– Ні…
– Тобто… Мужик? Слово тримаєш?
– Безумовно.
– Ну… добре, – видушив. – Ти тут… на зв'язку будь. На днях рішення має бути прийняте. Щоби готовим був…
– Готовий…
І про що говорити? Новаковський важко посунув до дверей, від порога обернувся.
– Щось ти не дуже радісний… Сашо!
«А ти думав, обніматися кинуся?…» – плюнув механік подумки. Знизав плечима.
– Усе нормально, Ярославе Михайловичу. Справ багато…
– А на Русанівку до кого ночами їздиш? – раптом спитав Новаковський.
Механік лиця не втримав. Сіпнувся. Зиркнув на Новаковського ошелешено. Ярослав Михайлович не пропустив. Насторожився. Його охоронець жив на Русанівці, доповів: бачив машину Макарова поблизу свого дому. Новаковський запитав просто так. Щоби піти від білявого зі своїм останнім словом. А білявий раптом заметушився…
– Що таке, Сашо?
– Продукти відвозив. Марті… Колезі своїй… У Володимира Гнатовича разом…
– Та знаю я Марту, – підозріло насупився Новаковський. – Ти в неї кур'єром чи як?
– Ногу зламала. Я їй і раніше допомагав… Самотня… – замовк. І раптом додав. – Нані знає…
Новаковському стало соромно. Як старому рибалці, що він спіймав рибину, палкою по голові, щоби не тріпотіла, а потім ще й плюнув. Навіщо?
– Ну, Марта – то таке… Давай… Щоб усе без збоїв. І… Нані…
– Не скажу.
Новаковський кивнув і врешті вимівся.
Механік стовбичив посеред кабінету, дивився на причинені двері – мороз під шкірою… З Мартою треба якось… згортати усе.
А коли? Закрутило, аж заскиглив – дідько, забагато усього одразу! Сарафани шити, за держзамовленням по сто разів із документами у різні інстанції, Сердюк Рому Шиллєра на фабрику все посилає – контроль, Новаковський у душу пече, Нані в мрії тягне, Марта загіпсованою ногою погрожує… Забагато… Тільки один удар відбив, двері відчиняються і на тобі…
– Нормально, нормально… – Рома Шиллєр суне фабричним коридором, зацікавлено крутить башкою. – Оце і є твоя фабрика? Шкода, раніше не навідався…
– І що було б?
– Раніше би перепросив…
– За що? – Механік дивується. Від Сердюкового іміджмейкера доброго слова не дочекатися.
– Ну, назвав же я тебе колись куркою…
– Не пам'ятаю.
– А я все пам'ятаю. Усе, – уїдливо посміхається Рома. – Помилявся… Зі мною таке практично не трапляється.
– Співчуваю, Ромо. Втрачаєш форму…
Ледь Шиллєра здихався – Нані на дроті.
– Сашо… Хочу перевезти до тебе свої речі… – бац по маківці.
– Я так чекав цього… – А що йому казати? Облиш, Нані! Це Мартина квартира, я оце метикую, куди звідси виїхати, як урешті наважитися на розмову з Мартазаврою і вже тільки опісля… розкласти по поличках нового життя твої речі… Та й Новаковський… Не йолоп. Дідько! Новаковський не простить.
– Я тепер тут… у тебе… Знаєш… Готуватиму. – Дівчинка смішна. Тобі ж з дитинства усе на тацях подавали.
– Перша спроба? – Всміхається. Нані… Нані можна геть усе. Нані – його розкіш. Він ні в чому не хоче їй відмовляти. Хай собі бавиться.
– Обіцяй, що обов'язково скуштуєш. – їй до вподоби роль турботливої Попелюшки.
– Люба… З твоїх рук…
– А як вийде неїстівне? – лякає Нані.
– Теж нормально. Як і впаду, так тільки до твоїх ніг…
– Сашко! Нога… – Марта на дроті!
– Слухаю, сонце.
– Сьогодні мають контрольний знімок робити. Нарешті цей клятий гіпс…
Механік завмирає: невже місяць пролетів?
А тут бухгалтер Гурман до кабінету.
– Олександре Миколайовичу, я вийшов на чудову бязь. Купувати?
– Яка бязь?
– Тканина.
– Нащо вона нам?
– Під держзамовлення. Ми ж солдатикам спіднє шитимемо? Так бязь…
– Держзамовлення ще нема.
– А коли буде, ми не матимемо бязі. Це звичайна драма для завдань подібного роду.
– А ми зможемо пошити з тої бязі щось інше, крім солдатського спіднього?
– О! Бязь таки… Так!
– Купуйте!
– Саша… – А ось і Новаковський! Тільки його сьогодні й не вистачало.
– Слухаю, Ярославе Михайловичу.
– Не знаєш, де Нані?
– …Ні. Домовилися ввечері зідзвонитися.
– Ти… Давай уже… Що завгодно роби, але хай Нані нас урешті… познайомить. Мені ці партизанські ігрища уже…
– Мені теж. Зроблю, Ярославе Михайловичу.
Мобільний вирубив, навкруги – куди спершу бігти? Сарафани, солдатське спіднє, бязь, Нані, Марта, Новаковський… Усе разом назовні полізло, як ті будяки під весняним сонцем. А чуйка є таки. «Новаковський!» – допетрав. Підпис під платіжкою – даєш бязь! І до апартаментів біля цирку.
Нані смажила грінки – дим коромислом. Вікна відчинила, сміялася…
– Проектувати будинки легше…
Вимкнув плитку, підхопив Нані на руки, поніс на все той же розбещений диван.
