– Ох і сука ти, Сашко!

– Так, Зіно. Я ще та сука, – прошепотів Макар. Глянув на чоловіків. – Я Зіні жодних грошей не давав. Усі чули?

– Матір Божа! Пане терористе! Та хіба ми глухі… до страждань материнських… – вигукнув літератор.

Ваня Корбут підняв вгору руку – всі стихли.

– Як жити хочете, годі базікати. Слухайте уважно. Усі сідайте в кут. Зіно! Давай, люба, зв’язуй усіх знову. Заручники. Ви – заручники, тож перестаньте всміхатися, як божевільні. Побільше жаху на обличчях! Потапов! Віддай свій бронежилет Зіні. А я свій – тобі віддам, терорист хріновий.

– У тебе був бронежилет? – Макар дивився, як Ваня швидко знімає камуфляжну форму, розстібає бронежилет.

– Був, був… Слухай уважно. Ми з тобою окремо від інших сядемо. Біля столу навпроти дверей. Так для інших безпечніше. – Ваня вдягав на Макара важкий бронежилет, пояснював: – Тебе не тронуть. Не переживай. Хтось із «Сігми» обов’язково увійде… Коли мене поряд побачать – не тронуть.

– Ваня! Сховай реєстр у себе, – сказав механік. – Для мене він – останній шанс.

Ваня кивнув, заховав теку з реєстром під камуфляж. Усадив слабкого механіка на підлозі біля столу, посунув до дверей.

– План такий… Саша телефонує і каже, що здається. Я зараз обережно відчиняю двері, і ми… чекаємо гостей. Не сціть, люди! Прорвемося.

– Товаришу військовий! Ваня! Мені дуже страшно! – зізнався Геракл.

– Агонія, агонія… Скільки можна? Коли стрілятимуть? – захитався Костя.

Зіна вхопила його за руку.

– Замовкни, алкаш! Померти поспішаєш?

– Краще у гівні жити?

– Костю, Костю! Отак і сидіть! – Вова навів на алкаша смартфон, клацнув. – Супер!

– Вовчик! – Макар раптом зрозумів, що готовий до всього. Навіть померти. – Якщо мене… завалять… Розкажеш?…

– Ми вже в Інтернеті, чувак, – усміхнувся Вова.

– Круто… Ну, тоді гра справді тільки починається.

Стиснув долоні в кулаки.

– Вов’! Подаруй бейсболку! На пам’ять…

Вова жбурнув бейсболку з кута через увесь хол до механіка.

– Лови!

Бейсболка не долетіла, впала посеред холу.

– Годі гратися. Приготуйтеся! – Ваня Корбут швидко йшов від прочинених дверей. Підняв бейсболку, кинув Макару, впав поряд.

– Зачекай! – Макар згадав про Марту. Вийняв із кишені пакет із компроматом, дав Вані. – Це треба під холодильник у кухоньці сховати.

Ваня кивнув, побіг з пакетом на кухоньку.

– Не ворушіться! – наказував на ходу.

– А давайте зробимо групове фото! – відчайдушно хоробро запропонував із кута Геракл. – Потім… Коли все скінчиться.

– Обов’язково, – прошепотів Макар і натягнув на голову бейсболку.

– О! Тепер наш терорист – викапаний Вовчик, – сказала Зіна.

Усе тільки починалося.

«Сігмівці» рвалися, як пси з ланцюгів, та їх відсунули менти: охолоньте! Треба було краще охороняти! Без вас управимося! «Альфівці» перевіряли набої, цивільні переполошилися: невже без штурму не обійдеться?… Місто прокинулося. На вулицях з’явилися люди. Місце події оточили, щоби ніхто й на сто метрів не наблизився. Цікавим відповідали: антитерористичне навчання. Коли скінчиться? Усе тільки починалося.

Блідий розлючений Новаковський учепився в руку командира «Альфи», уперто дивився на захоплену будівлю.

– Тільки без фанатизму!

– Ярославе Михайловичу! Це падло на ваші переговори насрало, а ви… «без фанатизму»! Він мені за цю ніч… під цим кущем… по повній заплатить…

– Заручників збережи, мать твою… Хлопця пораненого до лікарні треба… – навіював Новаковський.

Підбіг переляканий Рудь – мобільний у руці тремтить.

– Вас…

– Алло! – крикнув Новаковський у трубку. – Макаров! Ти?

– Вхід вільний. Забирайте заручників, – почув голос білявого гада.

Не встиг і усвідомити почуте. Клац. Немає зв’язку.

– Що? Що? – Новаковського оточили офіцери.

Новаковський обернувся до захопленої будівлі: на слабкому вітрі рипіли прочинені двері парадного входу.

– Усе, – прошепотів. – Штурм відміняється. Ідіть, хлопці. Він віддає заручників…

Рівно о пів на сьому раптом усе стихло. Навіть відчинені двері фабрики хилиталися беззвучно. Тільки нахабні горобці не прислухалися до моменту, цвірінчали як навіжені. Люди навколо будівлі завмерли, як звірі перед нападом. Командир «Альфи» махнув рукою: вперед! Сіра маса стрімко, хижо, беззвучно полилася до фабрики. Новаковський застиг: усе, що міг… Усе!

«Альфівці» вже дісталися будівлі. Шарпонули двері, відскочили на крок, ніби ті двері зараз вибухнуть, завмерли… Напружилися – порвемо сук!

Уперед! Зірвані з завіс двері розбили вітринне скло холу. Посипалося… Світ умить наповнився багатоголосим метушливим гамором. «Альфівці» ввірвалися в хол – одна група до заручників у куті, друга – до Макара і Вані Корбута, третя коридором…

– Наших не видно, не ворушись… – устиг прошепотіти механіку Ваня.

Макар кивнув, слабка рука смикнулася, упала на підлогу – поруч валялася клята запальничка, точна копія «макарова».

– У нього зброя! – крикнув «альфівець» з кута від групи заручників.

– Ні! – Ваня випростав руку…

Повітря розірвала довга автоматна черга… І – тихо. «Альфівці» хижо застигли навпроти двох недвижних тіл – ті не сидять уже, зсунулися на підлогу. Лежать у червоній калюжі…

З кута істеричний крик. Глушить геть усе.

– Матір Божа! Вони вбили їх! Зіно! Костя! Вони убили Сашу і товариша військового!

«Альфівець» біля недвижних тіл обертається… Худий сивий чоловік відчайдушно сіпає міцну тітку, кричить, ніяк не зупиниться:

– Зіно! Матір Божа! Зіно!

Жінка не чує. Закрила лице долонями – ридає гірко й скорботно. Блідий, як молоко, світловолосий хлопчина поряд із нею тремтячими руками ховає під курткою смартфон і клацає, клацає, клацає… Чоловік у спортивках з пропитою мордою раптом підхоплюється так швидко, що «альфівці» не встигають відреагувати.

– Стріляйте у мене, суки! Я вимагаю… Стріляйте!

Костю збивають з ніг. Знадвору в хол уже спішать відповідальні цивільні, «сігмівці».

– Що тут за стрілянина? – кричить на ходу вусань із «Сігми». – Він же віддавав заручників!

Зупиняється біля недвижних тіл.

– Ваня… – шепоче приголомшено. Падає на коліна біля мертвого здорованя, розриває одяг, не ховає сліз.

– Ваня… Жилет… На тобі мав бути бронежилет!

На широкій Ваниній грудині – тільки скривавлені, пробиті кулями шматки реєстру.

Вусань роздирає сорочку механіка. Завмирає…

– «Швидку»! – кричить, поглухнути можна. – Цей ще живий… Жилет! На ньому бронежилет…

Не все…

Макар прийшов до тями в лікарні. За п’ять діб після трьох складних операцій – під час однієї з них механіку видалили розбитий кулею правий ліктьовий суглоб, імплантували штучний – безшарнірний, силіконовий.

Повів очима – у вікно шкірився місяць, на стільці біля постелі дрімала немолода жіночка у білому халаті, на тумбочці в склянці – вода. Макар спробував підняти голову – і місяць, і жіночка на стільці, і вода в склянці загойдалися, наче вся палата розмістилась у дешевій плацкарті. Опустив голову на подушку, спробував поворушити руками-ногами, хоч усе тіло повнилося невпинним терпким болем – він і висмикнув Макара з мандрів підсвідомістю. Він ще не знав, що права рука на півроку закута у спеціальний прилад-фіксатор, що ворушити нею він зможе ще не скоро, якщо взагалі зможе.

Він багато чого не знав… Що «сігмівці» поховали Ваню Корбута. Що Вовчика, Зіну, Костю і Пустовоєва дві доби вправно мордували менти, та потім чогось враз випустили і наказали усе забути. Що Новаковському коштувало немало грошей і нервів відмазати Макара від ментів, звалити усю провину за інцидент на «Есфірі» на провокаційні дії охоронця Івана Корбута, якого і зробили цапом-відбувайлом, царство йому небесне. Що Вовчик по тому отримав круту роботу, хоч його знімки в Інтернеті протримались усього лише кілька годин. Що Пустовоєв зліг. Що Марта по церквах свічки щодня ставить і дає гроші санітарці, щоби та переповідала геть усе про Сашка. Що Нані вийшла з палати п’ять хвилин тому, а її тато платить оцій немолодій медсестрі не за те, щоби вона спала…