– Дай вогню!

Алкаш мовчки дістав запальничку.

– А тобі, бачу, бабки по цимбалах? – обережно запитав Макар.

– Я нефартовий, – сказав алкаш. – Мені в таких мутках ніколи не щастило. За все життя тільки один приз виграв.

– Який?

– За сто гривень на мітингу годину мерз. Та воно того вартувало. Потім на ту сотню тиждень грівся…

– Ну… Тоді ходімо, – раптом сказав Макар.

– Куди?

– Працювати.

– А ти…

– Я, я! – Макар нервово роззирнувся, перейшов на шепіт: – Мені таке кодло не треба. Декілька… надійних…

– Я надійний! Тільки в мене ці… умови…

– Розберемося! – занервував Макар. – Ходімо. Не хочу, щоби ці охочі…

– Пане! – почув за спиною тремтячий хриплий голос. – Візьміть мене!

Обернувся. Перед ним стояв худий літній чоловік з довгим сивим волоссям, – але не воно грало першу скрипку в трагічному образі. Очі. Пронизливі чорні очі, рухливі і перелякані, як зайці, затьмарювали і дивакуватий пафосний одяг, і хворобливу худорлявість. Чи – підкреслювали.

– Ви… помилилися!

– Я все чув. Дозвольте представитися – Пустовоєв Геракл Генрихович.

Очі… Якщо ці очі викликали співчуття механіка, отже, й «сігмівці» клюнуть. Макар зацьковано зиркнув у бік юрби.

– Мовчіть, Геракле!

– Я можу все! – клятвено запевнив Геракл Генрихович.

– Йдіть за мною!

Макар рвучко посунув геть від юрби. За ним спішили алкаш і літератор. Косили один на одного.

– Пустовоєв! Геракл Генрихович, – перелякано сказав Пустовоєв алкашу.

Кроків за сто, коли гомін юрби уже не дратував слуху, Макар зупинився, щоби уважніше роздивитися «обраних», і з подивом побачив трьох чоловіків. Компанію алкашу і Пустовоєву складав білявий хлопчина, Макарів одноліток, – спортивна куртка, бейсболка на бровах, погляд іронічний. Небитий? Геть небитий. Він йшов за ними на відстані десяти кроків, але точно йшов услід.

– Що треба? – грубо вишкірився Макар.

– Візьміть мене. Я без грошей згодний. Безплатно.

– А я за гроші! За гроші! – захвилювався Геракл.

– Без грошей? Чому? – насупився Макар.

– Адреналін!

– Не всцишся?

– Ні.

– Добре, ти хто?

– Людина, – сказав хлопчина, наступив на Макарів мозоль.

– Людина? Ну, добре. Поговоримо.

– А це ще не все? Ми ще не отримали роботу? Ще буде співбесіда? – запанікував Пустовоєв.

– Обов'язково, – суворо відповів механік. – Ходімо, найманці.

Ех, бачив би Фома, яка компанія по його подвір'ю шастає. Макар завів «обраних» у двір, указав на лавку під засніженою голою вишнею.

– Отут чекатимете. До мене – по черзі. Зрозуміло? – сказав жорстко. Із подивом відзначив: у голосі з'явився метал. Всередині завівся двигун. Торохтів: фабрика, фабрика! Механік не зважав, підливав бензину: фабрика, фабрика! Сьогодні! Сьогодні ж!

Першим до кухоньки, де біля столу по-хазяйськи розсівся Макар, увійшов алкаш. Сів на стілець навпроти роботодавця.

Макар примружив око, уважніше обдивився претендента. Неголений, светр брудний, спортивні штани, мабуть, ніколи не знімає. І спить у тих штанях. Спортсмен, мать твою… Очі. Хіба що очі розумні. Не йолоп.

– У мене є вимоги, – сказав алкаш спокійно.

Макар сіпнувся.

– А! Так ти в терористи прийшов записуватися. А я заручників набираю. Різницю відчуваєш?

– У мене є вимоги… до терористів, – сформулював претендент.

– Серйозно? Ну, це позиція. У мене теж є… вимоги… до терористів. Добре… Як звати?

– Костянтин. Шнуровський. Можна просто – Костя. Автобіографія: зловживаю, бо ненавиджу. Крапка. Можна висувати вимоги?

– Ми їх з тобою разом сформулюємо. Пізніше, – пообіцяв Макар.

…Другим на кухню обережно зазирнув сивий літератор, увесь на нервах від багаторічної творчої вагітності без пологів.

– Проходьте, сідайте, – наказав Макар.

Пустовоєв примостився на краєчку стільця, гірко зітхнув, раптом вибухнув гарячковою промовою.

– Так, молодий чоловіче! Так! Бути заручником… Це вам не у шахи на гроші грати! Тільки інтелігент… Тільки людина тонкої душевної організації… Тільки справжній письменник…

– Ви письменник? – здивувався Макар.

Геракл підвівся, гордо випнув уперед грудну клітку.

– Геракл Генрихович Пустовоєв! Літератор!

– Літератор? А ви, часом, адресою не помилилися? Тут не видавництво. Ви би…

Не договорив. Літератор раптом кинувся до роботодавця, учепився в його руку.

– Благаю! Благаю… Ось! Промацайте мій пульс! Це пульс драми! Трагедії… Пульс зламаної долі. Тільки письменник зможе відчути усю апокаліптичність моменту! Побачити в очах біль… за Батьківщину… паскуду… яка… не цінує…

Геракл схлипнув, відпустив Макарову руку… Безпорадно озирнувся і побачив тільки стілець, як фундамент свого подальшого скніння. Опустився утомлено.

– Що, не друкують? – без співчуття запитав механік.

Літератор зіщулився, зиркнув на хлопця зацьковано.

– Та як ви тільки смієте! Друку… вали! Ви на той час ще й читати не вміли. Журнал «Жовтень»… Я тоді так захопився сільгосптематикою… Усі ці трактори… Доярки…

– Ясно, – сказав Макар.

Геракл глянув на хлопця благально.

– Може… На вашій роботі я побачу жахливий виворіт життя і на мене зійде осяяння невідворотного натхнення…

Макар зупинив погляд на благенькому піджаку пана літератора…

– А досі вас життя тільки балувало? – запитав приголомшено.

…Третім до вітальні зайшов хлопчина в бейсболці. Нічого так, жвавий. Макар аж осміхнувся іронічно.

– Ну! Давай. Колися. Хто такий? Як звати? І на який ляд тобі ця морока?

– Вова звати.

– Просто Вова?

– Нормально… – сказав Вова. – Ну… Нудно… Розумієш?

Макар кивнув. Дістав із сумки точну копію «Макарова», поклав на стіл перед хлопчиною.

– Уже веселіше?

– Банк грабонемо? – запитав той.

Макар вишкірився.

– А… То ти з відморозів, Вово! Ні. Банк ні до чого.

– А зброя…

– А це для тебе, Вово. Ти ж заручником працюватимеш. Не передумав?

– Я що, хворий? – образився Вова.

Макар стояв біля вікна, дивився на голу вишню, біля якої жваво перемовлялися найманці. Віри не йняв – вийшло! Найняв собі армію, але тепер відчував не задоволення і радість реваншу – тільки гидливу відразу й презирство. «Блін, ідіоти! Продалися за копійки! Раптом щось станеться – мене винитимуть. А за що? Чому людям так до вподоби перекладати відповідальність за власні вчинки на когось? – думав. – Оці троє… А чи Марта… Хіба я її зґвалтував? Сама на шию вішалася! А чи Нані… Хіба я примушував її до почуттів? Сама… Ні, ні! Немає питань до життя. Ясно, як жити! Усе, на що людина йде добровільно, суспільство не повинне карати презирством. А я так і жив: що б не робив – тільки за доброю волею інших людей. Планка суспільної моралі – як на тій гойдалці – внизу, якщо на висоті ступінь узгодженої добровільної продажності, – хіба я ті правила встановлював? Нічір. Щодня тисячі, ні – мільйони громадян добровільно погоджуються на всілякі паскудства – несправедливу зарплатню, побиті шляхи, начальників-ідіотів, зіпсовані продукти, отруєні воду й повітря, гнилі перспективи і ще більш гниле існування… І відчайдушно ненавидять собі подібних за ту згоду жити в багні. То чим я гірший за них? Тим, що не бажав скніти у злиднях? Продався задорого? Ні, карати інше треба. Коли ти повертаєшся до свого дому, а дім уже не твій. Коли обманом і підлістю забирають твою власність. Коли ти навіть не знаєш, хто те падло, бо воно нічого з тобою… не узгоджувало!»

Вийшов на поріг до трійці претендентів, глянув недобро.

– Костю, Геракле, Вово… – сказав глухо. – Вітаю. Прийняті. Сьогодні о десятій вечора…

– Перепрошую, пане… – Геракл знітився. – А як нам до вас звертатися? Може, пан Інкогніто?

– Макар, – сказав механік. – Я – Макар.

– Шановний пане Макаре. – Геракл подався до роботодавця, благально зазирнув у вічі. – Одне невеличке уточнення… Перш ніж ви… ми…