Але кричати Елла не стала. Як знати, може тут ховаються не тільки кажани. Від цієї нової думки дівчині знову стало страшно, і вона вирішила, що найкраще повернутися по тунелю до останнього колодязя й спробувати вилізти на поверхню.

Намацавши руками вхід до тунелю, Елла поповзла назад. Незабаром дісталася до колодязя. До крові обламуючи нігті, вона впиралася руками в піщану стінку колодязя, щоб через мить, тримаючись з допомогою ніг і спини, перехопити руками на десяток сантиметрів вище. Інколи зупинялася для спочинку, а потім знову просувалася вгору.

І ось нарешті її руки вже на поверхні, вона ліктями опирається на кам'янисті краї колодязя, пильно дивиться в темряву ночі.

Але що це?

В кількох метрах від колодязя темніли круглі, такі знайомі автомобільні колеса. Далі, зліва від машини, горіло велике багаття, навколо якого сиділи люди. «Чи не бандити ждуть її? — раптом промайнула тривожна думка. — Але чому серед них Кайнаров? Адже це він! Вона могла б заприсягтися в цьому. Покликати його? Ні, треба спершу вилізти на поверхню». Ще одне зусилля — і її ноги торкнулися теплого каміння.

А біля вогнища вже помітили її. Кайнаров, злякано схопившись, закричав щось по-туркменськи. Та й хто б не злякався, побачивши, як у кількох метрах від нього з-під землі несподівано з'являється жіноча голова?

Олега довго везли з мішком на голові і лише надвечір, скинувши мішок і розв'язавши йому руки, штовхнули в глибоку брудну яму. По цьому яму одразу ж закрили міцними сталевими ґратами, і Трубачов зрозумів, що він у зіндані, цій своєрідній східній тюрмі, в якій людей хоронять живими. В голову полізли жахливі історії, які він колись чув про зіндани, згадалося, як в зіндан просто на в'язня кидають ядовитих змій, як населяють зіндан ядовитнми кара-куртами, фалангами, скорпіонами, тарантулами, як примушують ув'язнених задихатися від власних нечистот, як днями не дають води і регочуть, коли збожеволіла людина набиває рот вологою землею, взятою з дна ями.

«Ну що ж, — подумав він. — Скаржиться ні на кого. Треба було діяти розсудливіше».

Він був спокійний. Вбивати його ніхто не думає, інакше для чого б вони везли його так далеко від свого бандитського табору? Можливо, захочуть використати його в якихось своїх цілях? Хай спробують. У всякому разі найкраще, що йому залишалося — це ждати, а значить, примирившись з незручностями зіндану, відпочити як слід перед завтрашнім днем.

І Олег, розтягнувшись на дні зіндану, незабаром вже спав і усміхався уві сні своїми повними рожевими губами.

Він спав довго, аж поки не зійшло сонце й не зазирнуло крадькома в глибоку яму. Від ласкавого дотику сонячного променя Олег глибоко зітхнув і розплющив очі. Просто йому на голову згори спускалася сучкувата, почорніла від часу драбина. Він одсахнувся од неї і почув, як зверху зареготали.

— Ей! — гукнули звідти. — Вилазь, тебе жде головний арбаб[33].

Олег швидко поліз по ветхих щаблях. Іти хоч до самого диявола в гості, аби лише не сидіти в цій жаб'ячій копанці.

Вибравшись на поверхню, Олег опинився в саду. До його обличчя тягнулися гілки, унизані соковитими персиками, хизувалася. своїми пухнастими плодами маленька айва, звабно зеленіла густа стіна виноградника.

— Пішли! — штовхнув його вартовий прикладом у плече. — Арбаб жде…

Олег пішов по добре втоптаній глинястій стежечці, що пролягала через гущавину саду. Мабуть, немало ніг топтало цю стежку, немало в'язнів бачили ці дерева востаннє.

Стежка привела на вкриту соковитою травою галявинку, де, сховавшись в густому затінку пишного карагача, сидів одягнений у персидський шовковий халат жовтолиций доктор Томберг. Перед місіонером був простелений багатий дастархан[34], на якому стояли підноси з фруктами й ласощами і три глеки з напоями.

Побачивши Трубачова, доктор Томберг усміхнувся і, зробивши такий жест, ніби він хотів підвестися йому назустріч, сказав:

— Я радий знову зустрітися з вами, мій молодий друже!

— Чого я не можу сказати про себе, — похмуро відповів Олег.

— Ну, нам зовсім недоречно сваритися після того, що з вами трапилося. Вірте мені, що як тільки я дізнався про це прикре непорозуміння…

— Ви сіли в свого «вілліса» й поспішили мені на допомогу? — ущипливо додав Трубачов.

— Уявіть собі, ви не помилилися, — зітхнув доктор Томберг. — Але чому ж ви стоїте? Сідайте, будь ласка. Вам давали що-небудь їсти? Ні, я так і знав. Ці іранці — жахливі люди! Хвала Всевишньому, що ви маєте такого відданого друга, як я. Але ви не слухайте мого базікання. Прошу вас — їжте, пийте. Найголовніше для людини — зберегти свої сили.

Місіонер мав рацію, і Олег, не чекаючи повторних запрошень, взявся за їжу.

А доктор Томберг тимчасом все говорив і говорив, і Трубачов ніяк не міг збагнути, що хоче від нього цей старий, облізлий шакал.

— Ви краще скажіть мені одне, — запитав він нарешті місіонера. — чи я знову буду змушений повернутися до зіндану?

— Не згадуйте більше про цей жахливий зіндан, — замахав на нього руками доктор Томберг, — я приїхав сюди спеціально для того, щоб визволити вас і зробити вам одну надзвичайно приємну пропозицію.

— Що ж, кажіть, — втомлено промовив Олег. — Єдине, що залишилося в моєму становищі, — це слухати.

— І відповідати також, — усміхнувся доктор Томберг.

— Коли виникне така необхідність, — уточнив Трубачов.

— Скажіть, у вас є батько, мати? — без певного зв'язку з попереднього розмовою запитав місіонер.

— Дивне питання, — подивився на нього Олег. — У кожного з нас мусять бути і батько і мати.

— Мусять-то мусять, але не в кожного вони є. Мої рідні, наприклад, вже давно покояться на нашому родинному кладовищі в Браувайлері. Є таке містечко біля Кельна на Рейні.

— Прийміть мої співчуття, — сказав Олег.

— О, це надто давня історія, щоб про неї зараз згадувати, — скупо всміхнувся місіонер. — Поговоримо краще про ваших рідних.

— На жаль, я вимушений буду позбавити вас цієї можливості: мої батько й мати загинули під час війни. Їх убили німецькі фашисти.

— Так, деякі мої співвітчизники дійсно творили негарні речі, — зітхнув доктор Томберг, — але я все своє життя був на службі у країн, прямо протилежних по своїх устремліннях фашистській Німеччині.

— Наскільки я пам'ятаю, ви рекомендувалися, як служитель господа бога, а не якихось країн, — зауважив Трубачов.

— Одне другому не заважає, — відповів місіонер. — Але повернемось до нашої головної теми. Ви сказали, що ваших рідних немає в живих Це дуже добре, тобто я хотів сказати, що так буде краще для вас…

— Це тоді, коли мене задушать тут у вашій ямі? — насмішкувато подивився на нього Трубачов.

— Ну для чого такі похмурі думки? — сплеснув руками місіонер.

— Не станете ж ви переконувати мене в тому, ніби я буду мати змогу повернутися на свою Батьківщину живим і здоровим?

— Батьківщина для людини там, де їй краще жити, — ухильно відповів місіонер.

— Чи не думаєте ви, що в зіндані, населеному фалангами й скорпіонами, мені краще, ніж було вдома, на рідній землі?

— Не будемо згадувати про ті неприємні години, які ви провели в темниці, — застережливо підніс руку місіонер. — Вважайте, що в зіндан ви ніколи більше не повернетеся.

— Рано чи пізно ви змушені будете мене відпустити! Не може ж людина пропасти в пустині, мов голка. Тим більше, коли ця людина — громадянин великої держави.

— Мова може йти лише про добру волю, — поблажливо усміхнувся доктор Томберг. — Інколи навіть велика країна нічого не може зробити з маленькою купкою рішучих і сильних людей. Але уявіть собі все ж, що у людей, яким ви завдали чимало турбот своєю, я б сказав, хлоп'ячою легковажністю, виникло бажання зробити для вас усе можливе…