* * *

Жінка належить тому, хто її найдужче любить — про це вона прочитала у Стендаля, одного з найулюбленіших своїх письменників.

Так, як Саша, її ніхто ще не любив. Вона подобалась, нею милувались, пишались, розвивали, виховували, а для Саші вона стала всім — повітрям, без якого не можна жити.

Але як можна належати цьому хлопчику? Чи не збожеволіла вона?

І чому це увірвалось у життя, коли такі широкі обрії розкрилися перед нею після поїздки в Лондон, зустрічей в Остенде і Брюсселі? І нема чого себе обманювати — це досить далеке від Саші. Він — благородний, чесний хлопчик, і він навіть дуже любить все українське, бо з цим зв'язана пам'ять про батька, у якого були праці з етнографії України. А тепер ще дужче цікавиться Україною через неї, її оповідання, її пісні, але це все — не його життя. Так само, як і про свого дядю — Герцена, він слухає з інтересом, співчуттям — і тільки. Він заклопотаний своїми лекціями, навчанням.

Досі вона виправдувала своє ставлення до Опанаса тим, що він одійшов від своїх юнацьких революційних настроїв і мрій, а вона загорілась тут бажанням діяльності, бажанням стати ближче до людей справжнього революційного табору. Зрозумівши їхні ідеї, вона жадала писати співзвучне цим ідеям, бути помічницею в їхній діяльності — не лише в розмовах за чайним столом. Але ж Саша — цей хлопчик з ідилічної родини?..

Жінка завжди може підвести беззаперечні теоретичні підвалини будь-яким своїм почуттям, навіть коли вони кардинально змінюються. Він ще молодий. Якщо Опанас «відійшов», то Саша ще «-не прийшов» — через свою юність, оточення, зовсім інший напрямок всієї родини. Він тільки починає життя, і тут уже тепер вона, саме вона, може йому допомогти. Але про це, правду кажучи, думалось мало. Більше згадувались вираз його очей, його тонкі пальці, що так ніжно й лякливо торкались її руки, вона згадувала кожну рису його юного гарного обличчя, зміну виразів на ньому і мимоволі то всміхалась, то супила брови, наче сама себе ловлячи на цьому. Раптом згадувала, якою «недоступною» її всі вважають, як казився Куліш, «страждав» милий приємний Макаров, з яким вона вже тут — нема де правди діти, почала трохи, трохи кокетувати по-своєму: була безпосередня і одверта більше ніж треба. А Тургенев? Хіба вона не відчуває, що йому хотілося б зайти трохи далі в їхніх взаєминах? А як вона одразу сподобалась Кавеліну!

Боже мій, господи! А цей хлопчик «взрушив» її серце, наче до нього вона й не відчувала нічого, і не розуміла нічого, і тільки з пісень, яких сотні переслухала й сама наспівувала, дізнавалась, як «всі мислоньки забирає», ані роздум, ані розсуд нічогонічогісінько не вдіє.

Раптом вона почала доводити Опанасові, що їм необхідно переїхати до Гейдельберга, що там дешевше, що там зручніше, там кращі лікарі і можна з'їздити на ванни, а до Петербурга зараз не можна повертатися, поки тут не віддадуть усі борги, і тут у неї робота йде, аж шкварчить. Закінчила «Червонного короля», закінчує «Лихого чоловіка». І ще задумала цікаву для неї повість — «Три долі».

Чого вона і зараз не зраджувала — це роботу. Вранці зачинялась і писала, писала. Вночі, прокинувшись, Опанас бачив у напіввідчинені двері — сидить Маруся за столом, схилилась над своїм зошитом. Вона працювала, як навіжена, весь час працювала. Що він їй міг закинути? Поки що він не помічав нічого особливого. А що всі упадають, крутяться навколо неї — він уже до цього похмуро звик. Може, справді в Гейдельберзі буде все дешевше, простіше? А поки що журналу нема, і, власне, що на них чекає у Петербурзі, де життя куди дорожче? Панько Куліш зовсім змінився і голосу не подає. Опанас не такий уже дурний, розуміє, що Марусенька дала тому самолюбу одкоша. Каменецький писав, що подався Куліш із своєю Сашунею на Кавказ. У самого Каменецького багато неприємностей з друкарнею, скаржиться. Нарешті Тараса-бідолагу пустили на Україну.

Несподівано нові знайомі — земляки-студенти принесли чеську газету — «Празькі новини».

— Вітаємо! Вітаємо! Маріє Олександрівно! Опанасе Васильовичу! Ставте могорич! От — у червневому номері надруковано чеською мовою оповідання Марії Олександрівни «Одарка» Слухайте примітку перекладача: «Взято із збірки Марка Вовчка «Народні оповідання». Ця збірка містить народні малоросійські оповідання, котрі вийшли торік і користуються великим і заслуженим успіхом, саме тому відомий російський романіст Тургенев переклав їх російською мовою».

— Це вперше тебе переклали чужою мовою, — врочисто сказав Опанас Васильович.

— Йдете вже далі у світи! — захоплено вигукнув хтось із хлопців.

— Таку подію треба відзначити!

— Обов'язково, обов'язково, аякже! Опанасю, ходімо всі до кав'ярні на Брюлівську терасу, — радо запропонувала Марія Звичайно, їй було приємно!

Хлопці натякнули — краще б у якийсь погрібець, де з діжок точать пиво, але Маруся замахала руками:

— Що ви! Незручно!

І щось давнє, миле, немирівське майнуло в обличчі. Що ж, справді, іде його Маруся у світи. Хай робить, як знає Що він може їй наказувати, коли й не заробляє нічого? І ще дужче хмурніє, і супиться Опанас Васильович, і не може зрозуміти, — в чому ж його провина? І їй ніякої провини не може закинути. І не хоче, відганяє від себе думку, що коли любов зникає — нема правих, нема винних. А що й не було любові — просто щира приязнь, дружба, довір'я, — про це він ніколи і не здогадувався. Просто вважав — така вже холодна, спокійна вдача.

Та при очах вона ставала зовсім іншою людиною, і це було ніяк незрозуміле.

То що ж, їхати до Гейдельберга?

* * *

Усі як змовились — питають, коли їде на батьківщину. У листопаді одержала два листи від Герцена. У першому здивування: «Я ніяк не гадав, Маріє Олександрівно, що Ви так заживетеся у Дрездені, мені здавалося, що Ви незабаром будете на Русі. Там цікавіше...»

Досадно і незручно — вона ж узяла доручення від Олександра Івановича, сама напросилася. Тепер, пишучи, обминала це питання. Розповідала про Тетяну Петрівну, «корчевську кузину», цікавилась, що відповів міністр про дозвіл оселитися в Бельгії. З її коротеньких листів важко було уявити, як і чим вона живе.

А втім, хіба листи у всіх і завжди відбивають особисте життя, не кажучи вже про життя суспільства, злободенні події, які в дійсності і цікавлять, і зачіпають усіх?

Не всім дано рівнятися з Герценом. Він встигав писати ділові, друзям, синові Саші, який поїхав учитися в Швейцарію, в кожному листі, іноді спеціально, іноді мимохідь торкаючись того, що хвилювало Росію, всю Європу, бо не міг одразу не поділитися своїми думками, почуттями, переконаннями.

Він, звичайно, не гадав, що колись, зібравши навіть не всі, а тільки частину збережених листів, можна буде уявити всю добу — з її боротьбою, вибухами, стражданнями, пошуками, досягненнями і зневірою. А цей відгомін доби лунав мимоволі у кожному його листі.

Читаючи другого листа, що його одержала невдовзі, Марія зовсім зніяковіла: «Виходить, ви рішуче, Маріє Олександрівно, оселилися у німців. Росіяни не терплять німців, а люблять їх. Як це розібрати? З Брюсселя ніякої відповіді не було, вони, певне (щоб не лишити документа), повідомили в посольство, а я не хочу йти, та й їхати неможливо. На превеликий смуток наших доктринерів — Захід ще підупав і ще ближче до смерті. Брутальне втручання Наполеона в справи Італії і відставка Гарібальді — це такі два кроки, від яких не буде добра. Читали Ви листівку Гарібальді? Як я вгадав цю людину, назвавши його в «Полярной звезде» античним героєм, постаттю з історії Корнелія Непота. Тут усе готується до війни. Англія з 1860 року буде вкрита вільними стрільцями.

Усе падає... Ми передбачали, але від цього не легше. Кінь — звір, а хропе, коли бачить мерців. Живий не любить смерті. Справді, трапляються хвилини такої втоми, що так би й утік з полку... Але геть слабкість. Марш, марш!»

Ох! Коли б спроможність за ним іти — марш, марш!

«...Строганов просив царя шмагати селян шпіцрутенами — ну, вже я відшмагав його сіятельство за це. Прочитайте в наступному «Колоколе».