Ну, це обов'язково. Адже на адресу Марії Каспарівни він тепер висилає і їй номер «Колокола».

«Що робить Тетяна Петрівна? Чи одержала мого листа?»

Марія червоніє. Як легко, спокійно написала вона ще недавно Олександру Івановичу про Тетяну Петрівну, її синів, небожа, а зараз — ні, хай сама вона пише. Якщо побачиться у Гейдельберзі, вона обов'язково передасть, що Олександр Іванович цікавиться.

Він усім і всіма цікавиться, навіть Богдася не забув.

— Опанасе тобі привіт. Слухай: «Кланяюсь дружньо Оп. В. Прощавайте. Огарьов і діти вітають. Огарьов написав прекрасного, граничного листа про общинне володіння в «Колоколе», а потім поїхав у Дувр — писати вірші. Завтра повернеться. Тисну Вам руку міцно. О. Герцен».

Цей лист свіжить їй голову і надихає знову думати не тільки про того гейдельберзького хлопчика.

А за її короткі листи і Іван Сергійович її картає.

Вони більше не бачились за кордоном. Все умовлялись, списувались зустрітися то в Швальбаху, то в Аахені, то в Остенде — скрізь, де вона літала, — але все якось не виходило. То вона не відповідала своєчасно, бо сама не знала, де буде, то слала телеграми і — змінювала раптом маршрути. Над звичкою слати телеграми, несподівані і незрозумілі, замість того, щоб написати спокійно листа, — Іван Сергійович та й усі друзі підсміювались, але й сам Іван Сергійович теж завжди без кінця змінював свої плани, бо був зайнятий, як завжди, трьома справами: по-перше, за кордоном час і почуття ділились між дочкою і madame Віардо, власне, не ділились, останній завжди належала лев'яча частка. Але все-таки дочка росла, закінчувала пансіон, і він намагався зробити для неї те, що належить, і якнайліпше.

Та найдужче попри всі ці сімейні й інтимні справи він зайнятий був новою повістю, в яку хотів вкласти все, що здавалось йому, ще лишилось у душі. Він навіть уві сні бачив їх, своїх героїв, вони жили з ним, не давали спокою і зненацька змінювали всі плани, настрої, бажання. Це було дужчим над усе.

От і трапилось, що з «милою», «наймилішою» Марією Олександрівною так і не зустрілись, і тепер у Петербурзі він розпитував спільних знайомих, чи не знають, коли повернеться і чи повернеться взагалі на зиму до Петербурга «пані Маркович», і, одержавши її «листа», писав уже з свого Спаського: «Якби я сам не був в усьому винний перед Вами, люб'язна Маріє Олександрівно, то, справді, поремствував би на Вас, як це можна у таку далину писати коротеньку записку — ніби ми живемо в одному місті, бачимося щодня».

Справді, це був зовсім не лист — кілька слів, — але Іван Сергійович писав далі: «З другого боку, все ж таки добре, що Ви про мене згадали — і я Вам за це дуже вдячний».

І, не бажаючи мати підставу для такого ж докору собі, Іван Сергійович докладно написав про себе, свою нову повість, здоров'я, про переклад «Інститутки», про який домовився з «Отечественными записками». Він цікавився: «З Вашого маленького листа не видно, чи вирішили Ви провести зиму в Петербурзі — чи ні. Приїздіть, далебі, мені здається, що ми добре проведемо цю зиму. Я боюся, коли б Ви вдвох або втрьох (ні, не-втрьох — Богданові скрізь буде весело) не занудьгували б за кордоном».

«Занудьгувала...» Коли б він знав! Добре, що він далеко і не знає. А може, краще, коли б тут був?

«Ви мені нічого не пишете про Ваше здоров'я, одне слово. Ви мені" ні про що не пишете: сподіваюсь, що воно хороше, що і чоловік Ваш, і Богдан здорові. Вклоніться від мене їм і всьому сімейству Рейхелів і дрезденській Мадонні. Бувайте здорові, веселі, працюйте й приїздіть. Кажу Вам до побачення і дружньо тисну Вам руки.

Відданий Вам Ів. Тургенев».

Ні, Петербург, літературні вечірки у Карташевських, Білозерських уже не манили, тим більше, пише Макаров, що й досі ніяк не домовляться з приводу журналу і доручені йому справи про видання оповідань не вирішені. Від листа Макарова повіяло атмосферою петербурзько-українського середовища.

«З Кожанчиковим (видавцем) мені не пощастило поговорити за дорученням Опанаса Васильовича. Кожанчиков хворий і ні з ким не бачиться. Тургенева ще нема і не буде раніше кінця цього місяця. «Інститутки» Вашої також все ще нема. Журналу українського також нема. Скільки розладу виникло тут від того, що вихід журналу затримується! Куліш і Симонов аж із шкури вилазять, вживають різних заходів, клопочуть, метушаться. Білозерський огризається, виправдується і бажає підтримати й здійснити ту ідею журналу, яку собі склав».

Ох, вона знала цю куцу ідею Василя Білозерського. «Основою журналу, — писав він, — буде просвіта. Зрозуміння загальної користі й окремих вигід усіх станів і взагалі сприяння до становища морального й матеріального побуту країни».

На жаль, він не тільки писав це в реляції Цензурному комітету, щоб дозволили видавати український журнал, — в реляції можна було писати як завгодно, аби дозволили, — але він і думав так насправді!

Та от Марусине обличчя ясніє.

«Шевченко, як і раніше, дуже любить Вас, здається, навіть більше, ніж раніше. Він часто замислюється і, здається, обмірковує і вже складає щось дуже хороше. Куліш тепер у Москві, але незабаром буде тут».

От уже кого не хочеться зовсім бачити. Навіть не уявляє, як вони зустрінуться. Уже долітали чутки, поводить себе так і натякає так, немов вона, Марія, була його коханкою, а тепер він порвав з нею. Гидота!

«Шевченко гадає, що Вам краще залишатися в Дрездені на зиму». Правильно думає!

«А я гадаю інакше. Без Вас важко і навіть неможливо вести тут Ваші справи».

Звичайно, він хворіє, кожен зайнятий своїм, своєю роботою, своїми турботами, вони, може, й незадоволені, от, мовляв, гуляє вона по заграницях, а їх примушує влаштовувати її твори, клопотатися про гроші. Чому ж тоді завжди освідчуються в дружбі, любові, повазі? От і Макаров Микола Якович все ж таки пише:

«Що ж до мене, то мені без Вас сумно. Весь цей час або бачив Вас, або писав Вам, або знав, що швидко побачу Вас. Тепер же нічого про Вас не знаю, ні на що не можу сподіватися. Правду кажучи, дуже сумно. Ми раз на тиждень збираємось у сестри. Говоримо про Вас і читаємо Вас. Згадайте ж і Ви про нас колине-коли. Ваш М. Макаров. Тисну міцно руку Опанасу Васильовичу і цілую Богдася».

Дочитавши цього листа, вона подумала: «Хай краще читають і говорять».

Нікого з них не хотілося бачити. Не хотілося й чути усіх цих «добрих» людей з «добрими» думками, які весь час сперечаються, чиї думки кращі.

Хіба що одного Тараса Григоровича побачила б на хвильку. Посиділа б мовчки або поспівала б з ним тихенько, потурбувалась би про нього — як він любив, коли вона прийде, було, і, не питаючи нічого, хазяйнує. Зібралась би з думками біля нього.

Коли попрощалися з Рейхелями, сіли в поїзд, їй стало тривожно і від покірного вигляду Опанаса Васильовича, і від радості Богдася (а власне, чого вона його шарпає, адже хлопчик почав учитися!), і від підсвідомого хвилювання: як зустріне її Саша. І раптом відчула — вона опинилась зараз на шляху якоїсь півправди, яку змалку ненавиділа, якою гидувала.

11

«Говоримо про Вас і читаємо Вас».

Це справді так. У Петербурзі аж ніяк не забувають про неї. Говорять і читають. Читають і говорять. Збираються то у Варвари Петрівни Карташевської, сестри Макарова, то у Василя Михайловича Білозерського.

Сьогодні Надія Олександрівна, молоденька дружина вже не дуже молодого Білозерського, надіслала записку Макарову. Одержали нове оповідання від Марка Вовчка. Приходьте і сестрі, будь ласка, перекажіть. Може, й Куліші будуть, може, ще хтось із земляків завітає. Тарас Григорович, на жаль, нездужає, певне, не прийде.

— А я б хотіла, щоб і Куліші не приходили, — раптом сказала вона чоловікові.

— Ну, що ти, Надієчко, це ж наші родичі, сестра моя, — зупинив її Василь.

Та Надієчка, дарма що молоденька, має свою думку і свої уподобання.

— Не ображайся, Василю, я ж знаю, що ти мене розумієш. Вона не любить Марії Олександрівни, Сашуня твоя, і ти зовсім не любиш Пантелеймона Олександровича — тільки зійдетеся, так і починаєте дряпатись з приводу кожної дрібниці.