— Так от що ти хотів сказати, сучий сину! — Тіс стрибнув на залиту сонцем вулицю. — Що я робитиму ночами? То це паршиве ледащо…

Запитання було слушне. Йому враз стало тоскно. “Так, що ми робитимемо ночами? — думав він. — Тепер, коли їх немає, що?”

Він витяг із кишені пістолета, перевірив заряд.

— Що ти збираєшся робити, Семе? — запитав хтось,

— Уб’ю того сучого сина.

— Не гарячися, — сказав дідусь. Але Семюел Тіс уже побіг за крамницю і за мить виїхав у своєму автомобілі з одкидним верхом.

— Хто-небудь поїде зі мною?

— Я б хотів прокататися, — сказав дідусь і підвівся.

— Ще хто?

Ніхто не відповів.

Старий сів у машину. Клацнули дверцята. Семюел Тіс вивів машину на вулицю, знявши хмару куряви. Вони мовчки мчали під ясним небом. Над сухими лугами мерехтіло гаряче повітря.

На роздоріжжі Тіс зупинив машину.

— Якою дорогою вони подалися, діду?

Дідусь примружився:

— Мабуть, прямо.

Вони рушили далі. Під високими деревами самотньо гула їхня машина. Дорога була безлюдна, але часом їхню увагу привертали якісь предмети обабіч дороги. Тіс уповільнив хід і висунувся з машини, люто поблискуючи своїми жовтими очима.

— От кляті байстрюки! Діду, ви бачите, що вони зробили!

— А що? — спитав старий і визирнув з машини й собі.

Там, де їх поставили й залишили, за кілька футів одне від одного вздовж шляху акуратно стояли й лежали старі самокати, яскраві хустки з різними дрібничками, гарі черевики, колесо від воза, купи старих штанів, піджаків і капелюхів, різні брязкальця, що колись подзвонювали на вітрі, бляшанки з рожевими геранями, тарелі восковими фруктами, картонні коробки з конфедератськими[6] грошима, балії, пральні дошки, шворки для білизни, мило, дитячий триколісний велосипед, ножиці для підстригання газонів, якась іграшка, вітраж із негритянської баптистської церкви, ціла колекція ободів, матраци, канапи, крісла-гойдалки, баночки кольдкрему, люстерка. Ці речі не викидали, ні, їх ставили — обережно, дбайливо — в куряву край дороги. Глянувши на них, можна було подумати, ніби ціле місто йшло тут з повними руками і в ту мить; коли просурмила величезна бронзова сурма, всі речі було передано мовчазній пилюці і всі до одного мешканці помчали просто в сині небеса.

— Так от чому вони казали, що нічого не палитимуть! — люто кричав Тіс. — Вони не хотіли палити свій мотлох, бо їм, бач, треба було взяти його з собою, щоб, помилувавшись ним востаннє, лишити тут цілим і непошкодженим. От бестії!

Миля за милею він шалено гнав машину по дорозі, перекидаючи; розбиваючи, ламаючи, розкидаючи скриньки з прикрасами, люстри, стільці, стоси паперу.

— Ось вам, кляті, ось!

Передня шина пронизливо засвистіла. Машина скажено рвонула з дороги в кювет, і Тіс з розмаху стукнувся об вітрове скло.

— От суча дочка!

Він обтрусився й вийшов з машини, ледве не плачучи з люті.

— Тепер ми ніколи їх не спіймаємо. Ніколи, ніколи, — мовив він, дивлячись на мовчазну дорогу.

Скільки сягало око, нічого не було видно, крім вузлів, куп старої одежі і знову вузлів, що тяглися вдалину й бовваніли там, ніби маленькі гробниці під теплим вітром.

За годину втомлені Тіс і старий Квотермейн дісталися до крамниці. Чоловіки й досі сиділи на ґанку, до чогось прислухаючись і поглядаючи на небо. Щойно Тіс сів і, щоб дати ногам відпочинок, скинув тісні черевики, як хтось скрикнув:

— Дивіться!

— Хай мене чорти візьмуть, якщо я подивлюся, — сказав Тіс.

Але інші дивилися. І вони побачили в далекому небі золоті веретена, що зникали у високості, залишаючи за собою полум’я.

На бавовняних полях вітер смикав сніжно-білі грона, а ще далі, на баштанах, вилежувалися кавуни без жодного відбитку людських пальців. Смугасті й гладенькі, вони скидалися на вгодованих котів, що ніжаться на. сонці.

Чоловіки на ґанку знову сіли, перезирнулися, потім подивились на мотки жовтої вірьовки, дбайливо складені на полицях, глянули на рушничні набої, що жевріли в картонних коробках, побачили пістолети й довгі чорні дробовики, які спокійно висіли на гаках. Один почав кусати соломинку, другий — креслити щось у пилюці.

Нарешті Семюел Тіс з переможним виглядом підняв черевика, перевернув його, зазирнув усередину й сказав:

— А ви помітили? Присягаюся богом, він до кінця казав “містер”!

Люди приходили на нові блакитні землі й нав’язували землям свої назви. Так з’явилися Гінкстонів струмок і Ластігове урочище, Блекова річка, Перегрінові гори і місто Уайльдер. Назви прославляли відомих людей і те, що вони зробили. Там, де марсіани вбили перших землян, стояло Червоне місто, нагадуючи про пролиту кров. А місцевість, де була знищена друга експедиція, назвали Другою Спробою; і на всіх інших місцях, де люди, випалюючи грунт, приземлялися на своїх вогняних бляшанках, залишалися імена, ніби попіл. І, звичайно, з’явилася гора Спендера й місто Натаніел Йорк…

Старі марсіанські назви… Це були назви води, повітря, гір. Це були назви снігів і криги, що стікала водою на південь по кам’яних каналах, щоб заповнити порожні моря. Лишилися також імена чарівників, похованих у замурованих гробницях, назви веж та обелісків. І ракети били по цих назвах, наче молоти, кришили мармур, дробили ламкі придорожні стовпи з назвами старих міст, перетворюючи їх на купи щебеню. Згодом були встановлені величезні пілони з новими назвами: місто Залізне, місто Сталеве, місто Алюмінієве, село Електричне, місто Хлібне, вілла Зернова, Детройт II — механічні імена й металеві імена, завезені з Землі.

А після того як збудували і нзвали міста, з’явилися кладовища: Зелений Горб, Мохове Місто, Місто Новаків, відпочинь Трошки. І перші мертві лягли в свої могили…

Але після того як усе було влаштовано, налагоджено, стало на своє місце, коли все стало безпечним і надійним, тоді з Землі прилетіли розумники, що тверезо дивилися на життя. Вони прилітали в гості у відпустку, шукали сувенірів і “екзотики”, фотографували, подорожували, щоб вивчати й застосовувати соціологічні закони; вони прибували зі своїми зірками й значками на рукавах, з правилами та інструкціями, привозячи з собою паростки бюрократизму, який витким бур’яном обплутав Землю, й висаджували їх на Марсі скрізь, де вони могли прийнятися. Вони взялися повчати та підштовхувати тих самих людей, які повтікали на Марс, щоб уникнути настанов, команд та підштовхувань.

І, природна річ, дехто з цих людей на штурхан відповідав штурханом…

“Протягом усього тоскного, тьмяного, німого осіннього дня, коли хмари висіли гнітюче низько над головою, я їхав сам верхи по вельми сумній місцевості, і нарешті переді мною відкрився огорнений вечірніми тінями похмурий дім Ашер…”

Містер Вільям Стендал замовк. Перед ним на низькому чорному горбі стояв дім, на наріжному камені якого було вирізьблено дату: “2005 н. е.”.

Містер Байджлоу, архітектор, промовив:

— Він готовий. Ось ключ, містере Стендал.

Двоє чоловіків стояли мовчки. Був тихий осінній день. Біля ніг на почорнілій траві шаруділи аркуші з проектом.

— Дім Ашер, — сказав задоволене містер Стендал. — Його сплановано, збудовано й куплено. Навіть містер По був би задоволений, га?

Містер Байджлоу скоса позирнув на нього:

— Чи все так, як ви хотіли, сер?

— Усе так!

— Чи колір той, що треба? Похмурий і жахний?

— Дуже похмурий, дуже жахний!

— Стіни холодні?

— На диво холодні!

— А озеро, чи досить воно “чорне й зловісне”?

— Страшенно чорне й зловісне.