Найстаршим серед них був Оверко Лапай. Йому перейшло вже давно за тридцять, але Оверко вийшов найменший зростом. Це був маленький заїкуватий чоловік, який у своєму житті не вбив і мухи, хоча тертий мисливець Оверко міг у ту муху поцілити з револьвера на один лише звук. Він і гармату вмів наводити на удар. Колись, ще при покійному Дмитрові Соколовському, їм треба було завалити паротяг, Оверко так і казав «завалити», наче йшлося про козу чи кабана на полюванні. Гармат тоді в них було чимало, але всі негодящі. На рисях підігнали цілу батарею, миттю відлетіли передки з кіньми, і три гармати стали на пагорбі вряд. Навідники заметушилися біля панорам[18], та вийшов пшик. В одній гарматі заклинило снаряд, який заштовхнули в казенник, не стерши з нього пісок, у другій зносився спусковий механізм, у третій барахлила панорама. Тоді Оверко через дуло видивився на мішень, навів його, перехрестився і всадив стрільно прямісінько під паротяг. На большевиків він був лихої волі відтоді, як разом із посівним збіжжям вони забрали в нього положисту[19] корову, лошака та троє свиней з пацятами. Навіть волосний воєнком Щегловітов обурювався таким грабунком: «Да, Авєркій, с табой пєрєгнулі ми палку, канєшно. Но ти нє сєрчай, ми вєрньом тєбє всьо с ліхвой». — «А к-к-коли?» — заїкувато спитав Оверко. «Скоро, — заспокоїв його Щегловітов. — Вот пастроім камунізм, і гасударство тєбє всьо вєрньот».
Повернули поки що тільки коня замість лошака, та й то Оверко забрав його силою у покійного воєнкома Щегловітова. Добрий кінь трапився — сидячи на ньому, Оверко й тепер відчував шенкелями[20], як шумує кров під його вороною шкірою. Змокрілий жеребчик вилискував глянсом.
Гарно було! Грім відкочувався десь на Глеваху, попереду блищали мокрі осокори, руді від глини струмки бігли вздовж путівця. У шумі дощу глухішими стали Марусині команди:
— Галдун — на дерева!
— Кулібаба — посадка!
— Ліпка — в обхід!
Саків Галдун з двома десятками козаків подався на осокори, Санько Кулібаба повів найбільший відділ на лісопосадку, Льодзьо Ліпка погнав за посадку в обхід.
Маруся розвернула Нарциса до скирти. Вона відчувала, що ворог десь близько, зараз хлопці на нього наскочать і тоді — що кому на роду написано. За пеленою дощу Маруся не помітила небезпеку, впритул налетіла на червоноармійця за скиртою — побачила прямо перед собою мокру блискучу шкірянку й сіре обличчя в кашкеті з темною зіркою. Разом із пострілом Маруся відчула, як по щоці цвьохнув гарячий струмінь повітря від кулі. Тієї ж миті в її руці підстрибнув наган. Той, що був у кашкеті, вхопився за груди і впав ницьма під ноги Нарциса. Його зойк був схожий на відсирілий постріл.
Глухо заторохтів «люйс». То Степан Помпа, не злізаючи з коня, «помпував» червоних уже олов’яним дощем. Стрілянина спалахнула за осокорами, охнула граната в лісопосадці. Першого, хто підвернувся під ліву руку, Микита Шульга «розколов» навхрест. Із козаків упав тільки Льодзьо Ліпка, він полетів сторч головою разом з горбоносим Киргизом, обоє вони ще довго їхали поповзом по слизькій траві, і не знати було, хто з них живий, а хто мертвий. Виявилося, що живі обидва, — у Киргиза відірвалася підкова, він спіткнувся і дав сторчака, притиснувши Льодзьові ногу до землі. Поки Ліпка прийшов до тями, бій закінчився.
Його й боєм назвати важко, так собі, колотнеча. Може, тому, що відразу впав командир, може, червоних налякали шаблі чи дике іржання бідолашного Киргиза, але вони почали підіймати руки. При цьому — Маруся вперше таке побачила — вганяли гвинтівки дулом у землю. Козакам це не подобалося, вони не любили стріляти у неозброєних і жалувати їх теж не любили — то все одно, що відкладати борги на потім. Хлопці, як і їхній товариш Оверко Лапай, звикли розраховуватися відразу, не чекаючи комунізму.
Разом із колотнечею закінчився дощ. Він ущух раптово, й залягла така густа тиша, що в неї можна було встромити багнет. Прозоро засвітилося повітря, над полем подекуди здіймалися низькі хмарини — після грози парувала земля.
Маруся зіскочила з коня і, подзенькуючи острогами, підійшла до скирти. Червоний командир у чорній шкірянці й темно-синьому галіфе лежав долілиць, зарившись носом у землю. Біля нього валявся бінокль з розбитими скельцями.
— Йому не жарко в цій шкурі? — спитав Оверко Лапай.
— Уже ні, — сказав Саків Галдун. — Хочеш позичити?
— А дірок там багато? — допитувався зануда Лапай.
— Кажись, одна.
— Хе, одна. А якщо куля пройшла навиліт?
— Тоді дві, — сказав Галдун.
— Пані отаманшо, — почула Маруся позад себе голос ад’ютанта Василя Матіяша. — Там… полонені просяться.
— У нас нема полонених, — не озираючись, сказала Маруся.
Василь переступив з ноги на ногу.
— Так, але вони хочуть вам щось сказати.
— Підведіть.
Їх було з півтора десятка. Ще молоді, мабуть, комсомолята, вони бадьорилися з останніх сил, але обличчя були вже мертвотно-бліді.
— Ви справді отаманша? — недовірливо дивився на неї високий, згорблений у плечах молодик.
— Кажіть що хотіли.
— Тут таке діло, — перевів він подих. — Дозвольте нам перед смертю заспівать інтернаціонал.
— Замість молитви? — спитала Маруся.
— Ми в Бога не віримо. — Хлопчина вже цокотів зубами, але намагався тримати фасон.
— Ну, якщо ви так себе відспівуєте, то будь ласка…
Вони щільніше зійшлися в шеренгу, якось ураз наїжачились і, тулячись плечем до плеча, затягли «Вставай, проклятьєм заклєймьонний…» Співали не в лад, але так натхненно й натужно, що на шиях випиналися жили. Це було б дуже зворушливо, якби під ту врочисту хвилину співці дивилися в небо чи в омріяну далечінь, а то ж ні — вони невідь-чому втупилися у свого командира, що так і лежав біля скирти носом у землю. Мимоволі виходило так, наче його благали, що вставай, мовляв, «проклятьєм заклєймьонний», весь світ голодний, а ти вилежуєшся тут під скиртою. Моторошним видався їхній спів, навіть не спів, а хлипке завивання, від якого в Марусі по спині пробігли мурашки.
— Так колись моя коза на льоду кричала, — підсумував Саків Галдун.
— А балакають вони по-нашому, — сказав жалісливий Микита Шульга. — Може, всипемо нагаїв, та й нехай ідуть собі по домах?
— Добре, — погодилася Маруся. — Але спершу давайте запитаємо в них. — І звернулася до хлопця, що дзвенів зубами:
— Що б ви зробили, якби нас захопили в полон?
Довготелесий ковтнув повітря. Він відчув, що всі, хто стояв із ним у шерензі, напружено чекають відповіді.
— Контру ми розстрілюємо, — нарешті видихнув він.
Маруся подивилася на Микиту Шульгу.
— Чув, контра?
Микита жалісно кивнув головою, і під ним зарипіло сідло.
До них уже поспішав Льодзьо Ліпка з оголеною шаблею. Він волочив придушену Киргизом ногу, але шкутильгав бігцем. Льодзьо боявся спізнитися.
Маруся відійшла за скирту й затулила долонями вуха.
Короткі стогони чулися дужче за постріли.
Пах-ах-ах-ах…
З поля долинув гомін. Обернувшись ліворуч, вона побачила, що в їхній бік широкою лавою суне піхота. То були стрільці 2-го куреня, яких Станімір вів на допомогу Марусі.
Один галичанин, порушуючи бойовий лад, вирвався далеко вперед. Маруся впізнала його. Він був із тих хлопців, яких упізнають здалеку.
Лютий бій відбувся наступного дня біля Глевахи, де червоні зайняли вигідні становища на пагорбах і вздовж залізничного насипу. Тут курсували три їхні панцерні потяги.
Перед боєм упала важка тиша. Потім у небі, над головами стрільців, з’явилися одна по одній білі хмарини, луснули шрапнелі й тільки після того долинули удари гармат. Ворожа артилерія вкопалася перед селом за вітряками й лупила у заздалегідь пристріляне місце. Тут і там до неба здіймалися чорні стовпи землі. Коли вгорі зі свистом пролітав гарматний набій, усі пригиналися, втягнувши голови в плечі, ніби від стрільна можна було ухилитися. Вони знали, що пощадити міг лише щасливий трапунок, як це сталося з Михасем Процівим. Мирон сам бачив, як чорний гейзер землі накрив з головою Михася, стрільно впало поруч із ним, та, коли порох і дим розвіялися, Михась підвівся з землі цілий-цілісінький. Він помацав себе за голову, чи є на в’язах, потім, звівши до неба очі, перехрестився. Аж дивно, яким зосередженим і послідовним був Михась Проців після такої оказії. Він старанно обтрусився і, дрібно кліпаючи очима та роззираючись навсібіч, став шукати кріса й кашкета, яких нечиста сила позакидала невідь-куди.
