— Гнідого жаль, — раптом сказав він. — Добрий був кінь.

— Не муч себе. Іди!

Мирон узяв її голову між своїх долонь, хотів глибоко зазирнути в очі, але бачив тільки тривожний блиск. Він хапливо та якось незграбно став обціловувати її лице — родимку, губи, очі, коси (упав на землю капелюх), і це вже були гіркі поцілунки прощання.

Маруся підхопила з землі капелюх, натягла його низько на чоло й скочила на коня.

— Я знайду тебе. Бігме, знайду! — сказала вона, розвертаючи сірого. — Ми ся зустрінемо!

Не легіт — дужий гарячий вітер вдарив йому в обличчя.

Сірий поніс Марусю в пітьму твердим польовим ціликом, об який дзвеніли копита. Той дзвін калатав на весь світ і бив Миронові в груди. Тоді враз обірвався…

Боже, він же їй не сказав головного. Він же, вар’ят, не сказав їй того напуття, що хотів сказати давно, та чомусь не наважився, тримав його у собі до якогось найвищого одкровення. Напуття, що могло поєднати їх навіть тоді, коли він загине.

Не сказав, не сказав, не сказав…

Сотника Станіміра він знайшов уранці на хуторі Очеретяному в хаті тамтешнього мірошника, котрий відвів їм під штаб куреня хатину[52]. Не такою уявляв їхню зустріч Мирон. Осип був змарнілий, знервований і, що найгірше, зневірений. Він зрадів Мироновому поверненню, обняв його, як давнього приятеля, та, коли прийшло до розмови, зітхав, розводив руками, потягував себе за правого вуса. Добрих новин не було. Станімір досі, як і більшість старшин та стрільців, не оговтався після відвороту з Києва.

Знагла опинившись між білими та червоними, що захопили Житомир, галицька Начальна команда припинила виснажливі бої з большевиками та спрямувала головний удар на Добрармію. І ті, й ті москалі, сказав Станімір. Колись Москва була одна, а теперка маємо дві. Тож, переходячи від однієї навали супроти другої, їхній корпус зупинився на рубежі Липовця — Погребища. Тут вони, нарешті, наважилися провести серед місцевого населення мобілізацію. Проте люди втратили віру, сказав Станімір, це вже не ті селяни, яких вони бачили під час походу на Київ. Може б, зголосилося більше охотників, якби було їх у що зодягнути, взути та виплатити хоч який-небудь льон[53], а то ж злидота така, хоч кричи пробі. Станімір мимоволі глипнув на Миронові розбиті черевики, над якими не було навіть обмоток.

— А ті новобранці, що зголосилися, вони як? — спитав Мирон.

— Ну, ті, що йдут воювати, попри нужду, без льону, завсіди були добрими вояками, — сказав Станімір. — У наступі вони нічим не гірші за нас. А коли відходим — закисают. Денікінців Антанта так спорядила, що нам би того добра хоч дещицю. У них найновіша зброя, добірна кавалерія, муніція, харчі, теплий одяг і… ліки. Ліки нині важніші за гармати. Маєм ще одного смертельного ворога. Тиф. Уже й наш курінь зачепила пошесть. Бракує і ліків, і лікарів, і лічниць[54]. Щодень помирают…

— Пане сотнику, я вас прошу!

— Що? — настовбурчив на нього брови Станімір.

— Не кажіт, що становище таке безвиглядне.

— Хіба я казав, що безвиглядне? Хоча…

— Бувало ще гірше! Бувала цілковита безвихідь, а ми піднімалися. Піднімалися майже із праху. Забули-сьте?

— Добре! — сказав Осип. — Жиємо весело! Щодень помирают десятки людей, зате щонеділі в Липовці, Барі, Вінниці, Жмеринці стрільці йдут під вінець!

— Як під вінець?

— Женяться!

— Жартуєте?

— Чого б це я жартував? Так є!

— Може, це добре?

— А чим же зле? Війна війною, а життє життєм, — пожвавішав Осип. — Якщо ся женят, то мають вигляд на майбутнє. Тільки вважайте, пане поручнику: якщо надумаєте йти під вінець, то мусите мати не лише довідку з місця хрещення, але й письмовий дозвіл від команданта! Ось, погляньте!

Він дістав з купи паперів, десь із-під мап та наказів, грубий зшиток і кинув на стіл перед Мироном.

— Прошу!

Це був стрілецький, писаний од руки, тижневик «Розвага». Оглянувши титульну сторінку, Мирон за давньою звичкою подивився на останню й побачив стовпець оголошень. Одне з них, виведене красивим каліграфічним письмом, було окреслене олівцем:

«Бльондинка з особливими прикметами шукає близької знакомости в цілях подружжя, починаючи не нижче від сотника. У разі невистачки може бути хорунжий, але інтендант».

— Ну як? — очі Станіміра нарешті заблищали.

— Гм… — делікатно прокашлявся Мирон. — Здається, я знаю такого мужчину, якого хоче тота бльондинка… Не нижче від сотника, гм. Чи не він і підкреслив сю об’яву?

— Скурвий ви син, пане поручнику!

— Та позаяк пан сотник є моїм щирим камратом[55], то я ще хтів би увидіти сю принадну бльондинку: що то мається на увазі під її особливими прикметами? Чи то є молоденька стирка[56], чи магніфіка[57], чи так собі слічна кобіта[58]?

— А ви, пане поручнику, яку би хтіли?

— Та я взагалі-то ся встидаю говорити про такі куртуазні речі, але якби із трьох згаданих панєнок зліпити одну, то було би акурат. Це якщо зважити на особливі прикмети мого доброчесного камрата. Но?

— Добре є! — сказав Станімір. — Таки скурвий син заробив од мене презента!

Він дістав з-під лави господарчий мішок, порився у ньому й витяг пару новісіньких рудих черевиків. Це були великі, важкі, зате міцнющі англійські штиблети з гетрами замість обмоток.

— Маєш! — сказав Станімір. — Наразі то все, що я видер для тебе в Денікіна. Буде тобі сатисфакція за полон.

— Сім разів дякую, — Мирон задоволено зважив у руках штиблети. — В таких, бігме, можна йти під вінець.

— Ая! І ще мені перепав один знаменитий трофей, — похвалився Осип. — Я виніс із Києва справдешній скарб.

— Скарб? Із Києва?

— Но! Із самої Думи! — він так усміхнувся, наче вкусив кислицю.

— Покажіт, пане сотнику!

— Ще не час, — сказав Осип.

Мирон якраз підоспів на тяжкі бої з білими, які розгорілися на початку жовтня. Їхня бригада наступала в напрямку Монастирища, курінь Осипа Станіміра йшов на село Росоховата. Перевага денікінців була очевидною. Біляки й тут мали чисельну кавалерію, а стрільці воювали пішо. Крім того, кіннотники-донці дошкуляли хитрими партизанськими маневрами, з якими галичани зіткнулися вперше.

Перед Росоховатою місцевість була нерівна, пересічена горбами й вибалками. Курінь якраз окопався, коли пустився дрібний дощ. Невдовзі з села вигулькнули поодинокі вершники, потім за ними висипала кінна розстрільна. Сотник Станімір дав команду привітати ворога крісовим і скорострільним вогнем, після чого кіннотники без жодного пострілу подалися назад у село. Там вони покинули коней і вже пішим порядком рушили густою лавою на стрілецькі окопи. Станімір зарядив три сотні до протинаступу, четверту лишив у резерві під командою поручника Гірняка.

Заклекотів бій. Дощ припустив сильніший, але того ніхто не помітив. Вогонь з обох сторін дужчав, ворожа й галицька лави зближалися.

Мирон сидів зі своєю сотнею в шанцях. Поруч нього Петро Гультайчук ворушив потрісканими губами, і з порухів губ Мирон бачив, що він молиться до Богородиці-Діви. На Петрові теж були руді англійські штиблети, тільки не з гетрами, а з обмотками. Михась Проців, хоч сидів у резерві, раз по раз попльовував у мокрі від дощу долоні, тримаючи кріса під пахвою. Зеник Жижка наспівував собі під ніс найдовшу стрілецьку пісню «Як з Бережан до кадри січовики манджали, то краялось серденько від горя і печалі».