Він силкувався усе те згадати, та заважали інші думки, що знагла накочувалися на нього — про чорну зраду Тимоша Корча, про Матея Мазура, хоч Василь ніколи не довідається, що саме Матей застрелив Дмитра крізь вікно, і ця таємниця стане явною, як будь-яка правда, козаки засудять Матея на смерть, та не поставлять його до стіни, а заб’ють дрючками, як скаженого пса, бо кожен захоче докласти своєї руки до справедливої помсти; та все це буде пізніше, а зараз Василь думав про те, що вони — Олекса, Дмитро та він — дуже вірили людям, рівняючи всіх по собі, вірили беззастережно, не припускаючи здогаду, що зрадників треба шукати серед найближчих людей.

— На калєні!

Темна зіниця рушничного дула дивилася йому прямо в міжбрів’я, Василь хотів упіймати її погляд, але не зміг. Перед очима раптом з’явився білий кінь, а довкола нього й уся їхня родина. Лесик у чорній бурці й черкесці завів на батьківське подвір’я цього диво-коня, всі його обступили, не знали, на кого спершу дивитися — чи на Лесика в кавказькій бурці, чи на срібного жеребця з голубими очима. Батько спершу дивився на Лесика, — а повернися-но, синку, який ти чудний, — мати нишком перехрестилася, Дмитро взяв коня за вуздечку, Надя щебетала до малого Євгенка — диви, який кося, — а Сашуня гладила його оксамитовий храп, заглядала в очі, не відходила від коня, поки не опинилася в сідлі. Стремена були підігнані не по ній, Саша до них не діставала, то треба мати крила, щоб вискочити на такого коня, і всі захоплено дивилися на вершницю, а Дмитро вхопив Євгенка й подав Саші, щоб посадила малого поперед себе. Надя сплеснула в долоні — здурів чи що? — Дмитро засміявся на всі зуби: нехай звикає.

«А як він зветься?» — спитала Саша.

«Не знаю», — знизав плечима Лесик.

«Нехай буде Нарцис!» — сказала вона.

Гримнув постріл, Василь упав і вже нічого не бачив, але в темряві ще довго відлунювало це ясне слово, розсипаючись на скалки:

«Нарцис… цис… цис…»

У наступі на Київ виникла несподівана перерва, яка тяглася чотири дні. Від 25 до 28 серпня всі чекали, поки 1-й Галицький корпус вийде на лінію Василькова. Цей корпус, яким командував полковник Осип Микитка, йшов на Київ не залізницею, а ґрунтовими шляхами, тому запізнився на чотири дні. Усе показувало на те, що галичани могли взяти столицю без 1-го корпусу, однак нагорі не хотіли ламати устійненого плану наступу. Головний Отаман покладався на фортуну, яка всміхалася українцям на всю губу.

Та блискавичного взяття Києва не вийшло. Стрільці, котрі сподівалися вже завтра помолитися в Києво-Печерській лаврі, повісили носи.

Поручник Мирон Гірняк відчував докори сумління. Йому теж годилося зажуритися через затримку наступу, але ці чотири дні стали найщасливішими в його житті. Так накреслили йому серпневі зорі, які тремтіли в небі ясні й великі, як перестиглі яблука. Тремтіли й падали.

У годину затишшя стрільці часу не гаяли — латали одяг, чистили зброю, лагодили амуніцію, шевці навіть вимочували в річці шкіру й шили сяке-таке взуття. Обносилися хлопці, на багатьох уже й не лишилося стрілецьких одностроїв, у яких переходили Збруч. Багато хто носив червоноармійське обмундирування, захоплене у ворожих обозах чи ешелонах, дехто ходив у лахмітті. Дійшло до того, що Петро Гультайчук мав на одній нозі черевика, а на другій чобота з відрізаною «для симетрії» халявою.

— І ти, Петре, так сі зібрав Києвом шпацірувати? — питав його Михась Проців. — А бодай ті качка копне, встид який!

— Та то ніц, — казав Гультайчук. — Як возьмем Київ, то сі взуєм у комісарські хромовики. Господи, як я сі тішу тим.

Увечері Мирон пішов розглянутися понад річкою і здалеку вгледів білого коня, що пасся на березі. Ноги понесли його в той бік проти течії. Річечка Плиска була вузенька, на два скоки конем, але в руслі глибока, можна скупатися. Місцеві рибалки ловили в ній вершами щук і линів, казали, що в ямах водиться сом, але у верші не йде.

У березі пасся білий кінь, і Миронів погляд побіг проти течії вгору, шукаючи вершницю. Він угледів її на моріжку біля містка-кладки, зробленого з дерева кругляка. Маруся сиділа ближче до води, обнявши коліна, й дивилася на латаття, що відцвітало своїми жовтими маківками.

Чула, як хтось підійшов, але не озирнулася. Потім сказала:

— Сьогодні я бачила вас уві сні. Снилися мені ті гори, де орли в’ють гнізда. Розкажіть мені ще про Альпи.

— Немає нічого нуднішого за розповіді про війну.

— Я ж прошу розповісти про гори, а не війну.

— Голі скелі, — сказав він, сідаючи поруч. — Ніде ні дерева, ні травинки. Сіре бескиддя до неба, від тиші можна оглухнути.

— Альпи я уявляла інакшими, — сказала вона.

— Я там не бачив зелених долин, де цвітуть альпійські фіалки. На Монте-Банато було пекло.

— Як ви звідти вибралися?

— Там ми дізналися, що цісар зрікся трону. Ми програли чужу війну й більше нікого не цікавили. Нас покинули напризволяще. Вирушили додому наосліп, без їжі, без води, без нічого. Тиждень ішли пішки до першого міста. Воно називалося Лінц. Про бідного віслюка, на якого ми випадково натрапили в дорозі, ви вже знаєте. Ми мусили вижити, попереду нас чекала уже наша війна. Австрійська монархія розпалася на шматки, у Львові владу перебрали українці, розпочалася люта битва з поляками за Українську державу…

Мирон примовк, дивився, як червоне сонце швидко сідає за ліс. Велике кружало звузилося до тоненької скибки й розтануло на очах. Від річки потягло остудою. Ближче до кінця серпня вечори стали холодними.

— Що ви бачили уві сні? — спитав він.

— Я не хотіла вам цього казати. Але скажу… щоб ви береглися.

Вона повернула до нього обличчя. Воно було меланхолійно-сумне.

— Ви стояли на найвищій скелі. Темний з лиця і дуже зажурений. Потім усе загуркотіло й гори почали обвалюватися. Більше я вас не бачила.

— Я розповів — воно й приснилося, — сказав Мирон. — Звичайна річ.

— Ні, — хитнула вона головою. — Сон попереджає. А коли є попередження, лиха можна уникнути. Мусите бути обачним.

На протилежному березі у верболозах тонко цівкнула пташка. Маруся прислухалася, ніби для неї то був якийсь знак.

— У нашому становищі важко бути обачним, — сказав Мирон. — Чоловік стріляє, а кулі мітить Бог. Тому фортуна частіше всміхається безоглядному, ніж обережному. Хіба ні?

— Так, — погодилася вона. — Але пам’ятайте мою засторогу. Обачний — не означає легкодухий.

— А ви?

— Що — я?

Він не одразу зміг пояснити своє запитання. Воно його хвилювало відтоді, як побачив її уперше, але не вкладалося в жодні слова.

— Минулого разу ви сказали, що не мали вибору. Чому?

— Моїх трьох братів убили.

— Але чому ваші люди, де стільки кмітливих і хоробрих чоловіків, обрали отаманом дівчину?

— Вони вже нікому не вірили, — сказала Маруся. — Після того, як усі троє загинули через зраду.

— Добре, не вірили. Та хіба вони не знали, що вам загрожує те саме?

— Я прийшла до них не з гімназії. Козаки вже знали мене, багатьох я сама загітувала до загону. До того ж прізвище Соколовських для них стало гаслом. Тому довго не думали: немає Соколовського, то хай Соколовська буде. Що б ви зробили на моєму місці? Відмовилися?

Вона знов побачила розпалені гнівом обличчя. Зібралися біля Дівич-гори кінні й піші. Очі горіли похмурим вогнем. Не було Матея Мазура й Тимоша Корча. Максим Бидюк упав на коліна: «Братці, не знав я! Убийте мене, заріжте, а я не знав, чого Корч приїхав». — «Розберемося, — сказав Санько Кулібаба. — Не минеться нікому!»

Білий кінь гарцював, роздуваючи ніздрі. Це вже четвертий отаман сидів у його сідлі. «Соколовська! Соколовська! Більше нікого не хочемо!» — кричали козаки. Вона приострожила Нарциса й вискочила на схилок Дівич-гори, щоб усі її добре бачили й чули. Подякувала за довіру й сказала, що хай із нею зостаються лиш ті, хто не збирається триматися хатнього припічка. «Ми не будемо оберігати тільки свої села, ліс і себе в ньому, — сказала вона. — Ми підемо на велику війну за Україну. Підемо на Київ! Якщо комусь це далеко, нехай чухає матню на печі», — глузливо промовила вона, і козачня, яка щойно кипіла гнівом, покотилася зо сміху. «Хто хоче чухмарити матню, нехай вийде наперед!» — гукнув великий, як копиця, Микита Шульга. Не вийшов ніхто. «І ще одне, — насамкінець сказала вона. — Віднині називайте мене Марусею!»