Колись вони теж обіцяли йому золоті гори. Тоді, як підлітком переховувався у гробниці на польському цвинтарі біля костелу. Гробниця була йому хатою, там він спав між двома холодними домовинами. Вистежили, впіймали й запропонували поїхати до Москви. Ти ж хочеш побачити Москву? Там тебе вивчать, дадуть роботу, житимеш у теплій квартирі, а не на цвинтарі, як бандит.

— Я не бандит, — сказав він. І потім ще не раз повторював ці слова: — Я не бандит.

Замість Москви його завезли на Північ, здали до дитячого притулку й почекали, поки стане повнолітнім, аби за всією суворістю закону посадити за колючий дріт.

І тепер, дивлячись у відразливо чемне лице опера, Євген Соколовський спитав:

— Чого вам треба? Я не бандит, — у його очах майнула якась чудна посмішка.

— Ніхто не каже, що ви бандит, Євгене Васильовичу. Зі сталінщиною покінчено, тепер інші часи, діти за батьків не відповідають. Але ви отримали листа з Інюрколегії. Хтось цікавиться вами за кордоном і, видно, хоче допомогти вам матеріально. Хто б то міг бути, Євгене Васильовичу?

— Вам про це краще знати, — сказав він. — Хіба ви того листа не читали?

— Я — ні, — похитав головою Іван Іванович.

— І я не читав.

— Їздили по листа аж у Черняхів — і не читали?

— А навіщо? — чудно всміхнувся Соколовський. — Навіщо, скажіть мені, зайвий клопіт на голову?

— Ну, цікаво ж.

— А ви не знаєте, що буває з цікавими?

— Тоді покажіть мені того листа, — попросив Іван Іванович.

— Нема його.

— Як то нема?

— Я його вкинув у піч. Спалив одразу, як приніс додому. Щоб не спокушатися.

— Дивний ви чоловік, Євгене Васильовичу.

— Спалили — то ваше право, — раптом озвався той, що розглядав фотографії на стінах. — А чи не збереглося у вас часом карточки вашої тітоньки… Олександри?

— Ні, — сказав Євген Васильович. — Не збереглося. Сам би хотів побачити, що то за дівчина така була. Минуло стільки літ, а досі не можуть її забути.

— Знаменита була ваша тітонька, що тут казати, — погодився Іван Іванович. — А якогось письма її рукою теж не лишилося? Ну, може, шкільного зошита чи хоч записочки.

— Звідки? — стенув плечима Євген Васильович, і та непрохана посмішка, яка навідала його знічев’я, тепер заворушилась у грудях тривожною радістю. Виходить, і вони підозрюють, що Маруся могла залишитись живою. Якщо шукають її фотографії, зразки почерку, то, мабуть же, не для музею? А може, вони не тільки підозрюють, а й знають щось достеменно?

Була, була одна світлина у Євгена Васильовича, яку він нікому не міг передати, якби навіть хотів. Був ще дитиною, дворічним малям, а зачепилося в пам’яті так, що й тепер час від часу засвічується. Батька рідного не міг пригадати, а її мовби й зараз бачив і чув на відстані подиху. Ось вона підхопила його на руки й посадила поперед себе на коня. Кінь той був чи білий, чи срібний, більше нічого не пам’ятає Євген Соколовський, тільки ще чує з тієї далини одним-однісіньке слово: «Нарцис!»

Ліза Євгенівна Соколовська з’їла всі нерви, поки вибігала собі закордонного паспорта, і ще невідомо, чим би все закінчилося, якби в ОВІРі не зіштовхнулася з давнім знайомим. Вона його спершу не впізнала, чоловік озвався першим і чемно запросив її до свого кабінету, чемно посадив біля столу, і саме ця показна чемність підказала Лізі Євгенівні, з ким вона має справу, а вже потім вона здогадалася (не впізнала, а здогадалася), що перед нею Іван Іванович.

— Як поживаєте, Лізо Євгенівно? — спитав так привітно, аж лоскітно, що вона мимоволі всміхнулася, бо її відповідь не цікавила Івана Івановича. — Учителюєте у своєму Горбулеві? Ну, так… Соколовські майже всі були вчителями. А до нас ви з якого питання? — знов поцікавився тим, що знав не згірше за неї, однак Іван Іванович був еталоном чемності. Коли почув про її клопіт, щиро обурився, сказав, що це якесь неподобство, адже тепер не брежнєвські часи, ми це владнаємо швидко, але, якщо не секрет, Лізо Євгенівно, то куди зібралися їхати, що вам знадобився закордонний паспорт?

— До Польщі, — сказала вона. — Туди, куди тепер їдуть усі.

Усміхнулась, подякувала й уже підвелася, аж він раптом спитав:

— А ви часом не чули таку баєчку? Начебто Маруся спокійно дожила свого віку в Польщі. Мала там гарний будинок…

— Не чула, — відповіла Ліза Євгенівна. — Більше говорили про Канаду.

— Так, говорили багато. І про Канаду, і про Румунію… А тепер ниточка потяглася й до Польщі.

— Ви ще згадайте про десять возів золота, яке Маруся закопала в Чортовому лісі, — вже веселіше всміхнулася Ліза Євгенівна й рушила до дверей, аж він зупинив її знову.

— А хочете почути про свою бабусю не байку?

Вона обернулася.

— Якщо ви завели мову про золото, то я вам відкрию одну таємницю. У лісі, недалеко від села Вереси, знайшли Марусину землянку. Ну, не тепер, давніше, але все свідчило про те, що земляночка належала саме їй. — Іван Іванович зробив паузу, приглядаючись, яке враження справили його слова. — Там була скриня з жіночим одягом і прикрасами. Ну, всякі намиста, коралі, сережки, персні, вишивані сорочки, дзеркало… Словом, суто дівоча земляночка. Але особливого скарбу там не знайшли, хоча про Марусині схованки досі ходять легенди.

— У мене таке враження, — сказала Ліза Євгенівна, — наче ви вже пишаєтеся тим, що є земляком Марусі. Хіба ні? — її усмішка була ясною і теплою.

Запитання застало його зненацька, Іван Іванович трішки змінився з лиця, але теж усміхнувся.

— А знаєте, що там іще знайшли? — в його голосі почулася зловтіха, яку Іван Іванович не зміг приховати. Він знов зробив театральну паузу, мовби шукав підходящого слова, потім довірливо притишив голос. — Там знайшли вірші її полюбовника.

— Он як, — сказала Ліза Євгенівна. — Цікаво.

А собі подумала: «Вереси. Село Вереси. Може бути».

16 липня 1919 року Галицька армія після тяжких боїв із поляками перейшла Збруч і з’єдналася з Дієвою армією Української Народної Республіки. Обидва війська опинилися на мізерному клаптику Великої України в так званому Кам’янець-Подільському мішку. Від заходу підпирали поляки, з півночі, сходу й півдня насідала московсько-більшовицька навала. Виснажені безнастанними боями, і галичани, і наддніпрянці були в катастрофічному стані — бракувало зброї, технічного виряду, амуніції, одягу, взуття, харчів, ліків… Однак злука двох армій — зустріч рідних братів, які досі не бачили одне одного, — додала і сили, і духу, і віри в перемогу. Об’єднана Українська армія прорвала Кам’янець-Подільський мішок і погнала червоних по всьому фронту, здобуваючи стратегічні міста й залізничні вузли — Проскурів, Жмеринку, Вінницю, Бердичів…

Штаб Головного Отамана Симона Петлюри виробив план походу більшими силами на Київ, а меншими — на Одесу, до Чорного моря. Задля цієї мети об’єднану армію було поділено на три групи. Центральну армійську групу — головну й ударну в поході на Київ — злютували два галицькі корпуси та Запорізький корпус Армії УНР під загальною командою галицького генерала Антона Кравса.

Серпневий наступ на Київ був швидким і успішним, особливо там, де шлях українському війську завчасно розчищали повстанські загони. Іноді повстанці тимчасово приєднувалися до частин регулярної армії, проте рідко знаходили спільну мову з її командирами.

Їхній курінь стояв за десять верст від Житомира в селі Вереси, коли через вістового надійшов наказ, що завтра, в неділю, вони повинні прийняти отамана Соколовського й погодити з ним спільні дії щодо подальшого наступу в напрямку Фастова. Мовляв, цей повстанський відділ береться забезпечити праве крило бригади, отже, саме з їхнім куренем триматиме найтісніший зв’язок.