Тут, на Бібіківському бульварі, і свята було ще більше, кияни дивилися на них не лише з балконів та через відчинені вікна, а гуртами повибігали на вулицю з букетами квітів і вигуками: «Слава галичанам! Слава нашим визволителям!»
Серед публіки було чимало вродливих панночок, які сміливо підбігали до стрільців і, спалахуючи рум’янцями, дарували їм квіти. Святково вбрані поважніші дами кидали букети воякам до ніг.
— Та ж Київ геть-чисто наш, — зворушено промовляв Михась Проців. — Більше український, як ополячений Львів! Но?
— Господи, як я сі тішу, — раз у раз повторював Петро Гультайчук. — Хлопці, якби ви знали, як я сі тішу.
— Но-но! Не плач, — казав йому Михась Проців, і в самого тремтіли губи. — Не плач. Видиш, кіко кобіт на тебе сі дивит.
— То не я, — витирав рукавом очі Петро. — То радість плаче.
Що далі вони маршували, то все більше велелюддя збиралося довкола — назустріч виходили нові юрби киян, а ті, що привітали їх раніше, ішли по обидва боки колони чи поспішали услід за нею. Бігла дітвора, шкутильгали старі, граційно пливли панянки, підбираючи краї довгих суконь, щоб не зашпортатись, бадьорим кроком ішли юнаки та старші чоловіки — багато з них у вишиванках, козацьких киреях, жупанах, сардаках, у фраках, сурдутах, партикулярних костюмах і формених службових мундирах, у чорних і білих капелюхах, які чоловіки час від часу знімали й радісно вимахували ними над головою.
У кожного в руках були як не квіти, то жовто-блакитна хоруговка або стрічка, один вусатий дідусь ніс на древку великий портрет Шевченка, а хлопчина у формі гімназиста високо над головою тримав Тарасів «Кобзар» і томик Івана Франка.
— Слава галичанам! Слава нашим визволителям! — знову й знов різноголосо лунало з усіх боків, і під ту врочисту хвилину, коли стрільцям годилося розправити плечі й задерти голови, вони якось ураз зіщулювалися й дивилися під ноги, тамуючи в собі нестримне розчулення.
До Мирона підбіг сухорлявий старий, височезний, як колодязний журавель, і, вхопивши його за лікоть, схвильовано затуркотів: «Я ґенєрал старой руской арміі, уже прєклонново возраста, но пазвольтє пожать вашу руку і в вашем ліце поблаґодаріть всєх ґалічан».
— Що він там бубонів? — спитав Гультайчук у Михася Проціва.
— Дякує нам красно, — залюбки переклав Михась. — Каже, що він дуже старий, тому не може воювати у наших лавах, але низенько сі кланяє.
Потім вони ще не раз помічали, що серед київської публіки траплялися люди, котрі говорили по-московському, а проте ставилися до них з більшою симпатією, ніж деякі малороси, які тримали на своїх подвір’ях-республіках злих псів на довжелезних ланцюгах. Галичанам, котрі вже доста навоювалися з москалем, такий фасон був дивним, але вони намагалися сприймати його поблажливо і з розумінням. Чого тільки не побачиш на цьому світі!
До величальних привітань біля Володимирського собору долучилися церковні дзвони, вояки всі як один подивилися на храм святого Володимира благоговійними очима й почали хреститися. Петро Гультайчук не витримав і, порушуючи розміреність карбованої стрілецької ходи, вибіг за брук на узбіччя, укляк на коліна й, тричі вдаривши чолом, поцілував землю.
Приєднавшись до колони, він подивився на Мирона очима, повними сліз.
— Вибачєйте, пане поручнику. Один Бог знає, як я сі тішу.
— Но! — сказав Михась Проців. — Тіки не плач.
Колона поволі завертала на Велику Володимирську, де по праву руку червоніли стіни університету того-таки святого Володимира, — Мирон тут був у січні минулого року, коли маніфестації проводили вже студенти, бо сотні тисяч військового люду, які місяцями мітингували в Києві, стомилися й роз’їхалися хто куди, а банда Муравйова уже була біля воріт.
Щойно вони повернули ліворуч на Володимирську, як побачили світлу будівлю Педагогічного музею, в якому колись засідала Центральна Рада, а потім і Директорія Української Народної Республіки. Зараз тут на фасаді майже під самим скляним куполом висів величезний портрет Головного Отамана Симона Петлюри, який дивився на них мов живий, і хай там що, а вони таки парадували перед Головним Отаманом. І, може, тому, що стрільці бачили в руках гімназиста томик Івана Франка, а може, через те, що таки вздріли самого Петлюру й настала пора, вони раптом розправили плечі, підняли голови й, твердо карбуючи крок по бруківці князівської вулиці, на всі свої триста двадцять два голоси заспівали:
Цю суворо-врочисту пісню дехто підхопив у натовпі, на її закличний голос почало збігатися ще більше киян, які річками стікалися до людського моря з довколишніх вулиць і вуличок — Фундукліївської, Ярославового Валу, Хрещатика, Терещенківської, Театральної, Прорізної. Врешті-решт на перехресті Володимирської та Фундукліївської стовпилося стільки люду, що курінь не зміг рухатися далі, однак вояки маршували на місці, бо їхній крок був у єдиному ритмі з піснею.
— Розступіться! Та розступіться ж, нарешті, що ви за народ такий! Дайте пройти героям до Софійського майдану! — гукали з натовпу свідоміші громадяни, котрі знали, що найбільші національні врочистості відбуваються біля Софії.
Колона поволі рушила далі, вони поминули ошатний театр, на фасаді якого висів портрет Тараса Шевченка, заклечаний зелом та айстрами, а трохи вище також маяв жовто-блакитний прапор.
Біля Золотих Воріт стрільці завершили пісню словами, що стали їхньою клятвою:
— Слава! Слава!! Слава!!! — гойднулося над збудженим натовпом, а попереду вже був Софійський майдан, де біля пам’ятника гетьманові Богдану Хмельницькому зовсім несподівано для них стояв у повному складі штаб їхньої 8-ї Самбірської бригади на чолі з отаманом Гофманом.
Ліворуч злітав у небо Софійський собор, далі попереду сяяв Михайлівський Золотоверхий — вояки ревно хрестилися до золотих бань і церковних хрестів, уже не в одного Петра Гультайчука волого блищали очі, гострі борлаки на худих шиях стрільців ходили вгору-вниз, а розквітчаний натовп підсипав жару:
— Слава Україні!
— Слава Петлюрі!
— Слава галичанам!
Отаман Гофман стояв під бриластим постаментом гетьмана і здалеку енергійним жестом показав сотникові Станіміру, аби той зі своїм куренем продефілював перед штабом бригади, а заодно й перед тим-таки гетьманом, що разом із конем нависав у Гофмана над головою. Станімір так і зробив, повів курінь колом, віддав честь бригадному штабу, й отаман Гофман, кинувши руку «під дашок», весело підморгнув Станімірові (через сім місяців Карл Гофман, цей австрійський офіцер-романтик, який присвятив себе боротьбі за українську державність, буде розстріляний большевиками в Одесі; росіяни запропонують Гофману перейти на їхній бік, обіцяючи йому ранг полковника й усі привілеї переможної армії, а він мовчки піде до муру на розстріл). Та поки що командант 8-ї Самбірської бригади Карл Гофман гордо стояв під постаментом гетьмана Хмеля і тішився разом з усіма українцями, які залили майдан повінню щирої радості.
Станімір із куренем ледве пробився у Софіївську вуличку, що круто спускалася вниз до Думської площі. На цій площі стояла київська ратуша лицем до Хрещатика — триповерхова, майже квадратна будівля з чотирикутною вежею і гострим шпилем, на якому височів архістратиг небесного воїнства Михайло. Київський покровитель, він дивився поверх Хрещатика десь на печерські пагорби, та бачив, звичайно, ще далі. Бачив, як по той бік Дніпра скупчується нова орда, відбирає у тамтешніх рибалок великі човни й пускає їх на воду.