П’ята потяг із кухля добрий ковток і, дивлячись на Ангелові повстяні чоботи, мовив з кривою усмішечкою:

— У мене теж є валянки! Тільки вони в стремена не влазять.

— Це не валянки, — сказав Ангел. — Це командирські чоботи.

— Сам пошив? — спитав П’ята з тією ж усмішечкою.

— Ні, я їх в одного терського золотопогонника позичив. У мої стремена вони акурат.

— Розкажи краще, як ти ігумена в ченці постриг, — попросив Бугай П’яту, відчуваючи, що час перевести розмову на інше.

«Як то воно виходить? — подумав Бугай. — Укинь у чоловічу компанію півжінки, і всі стають, як півні».

— А що тут розказувати? — пом’якшав П’ята. — Якось насіли на нас біляки. Так наступили на п’яти, що, втікаючи, ми заскочили в монастир. Ченці нас прийняли, як своїх, прихистили у трапезній, дали їсти-пити і спати поклали. А настоятель, шкура московська, послав одного чорноризника, такого, як сам, у село, де никінці на ночівлю стали. От вони й перебили нам сон. Так перебили, що троє наших зосталися там спати навіки, а більшість таки втекла. Ну, через якийсь час ми знов навідалися до того монастиря.

П’ята примовк, наче вже закінчив свою розповідь, і взявся скручувати цигарку, чекаючи, поки хтось спитає: а далі?

— Ну, а далі? — підохотив його Бугай, хоча вже чув цю історію.

П’ята спроквола докрутив цигарку, припалив, пихнув два рази.

— Розстригли ми настоятеля у ченці, — сказав він, пускаючи носом дим. — Обчикрижили наголо.

— І все? — спитала Маруся. — Охота було руки бруднити?

— Ну, це замість нас зробив той чорноризник, що в село бігав. Ми його потім повісили.

— А настоятеля?

— Помилували. Ченчики, що нас тоді обігріли, молили-благали до батечка.

— Любимо ж ми похвалитися своєю добротою, — сказала Маруся.

П’ята знов надувся.

— А ти що зробила б на моєму місці? — звернувся він до Марусі на «ти».

— Я? Я спитала б поради у тих трьох.

— У кого?

— У тих хлопців, що заснули в монастирі навіки.

— Ну, ігумен — Божа людина все-таки, — сказав П’ята.

— А ті троє, по-вашому, чортові?

— Тих уже не повернеш.

— А якщо я завтра зайду в той монастир? І та Божа людина… накличе на мене ворога.

На виручку П’яті знов підоспів Бугай.

— А то правда, пані отаманшо, що в селі Брицькому ви зарубали сімдесятьох продармійців? — спитав він.

— Не я, — сказала Маруся. — Ми з козаками.

— Так, але ж зарубали?

— А що, треба було постригти? — гостро глянула вона на Бугая. — Я не цирульник.

— Така юна й любиш… проливати кров? — спитав ображений П’ята.

— А що — на війні є інше заняття? — здивувалася Маруся. — Чи, може, ви підкажете мені інший спосіб, як боротися з окупантом?

— Окупанта можна прогнати.

— Мітлою? — з її грудей вирвався глухий сміх, а лице було незворушним. — Чи дубцем?

— Ну, чому ж дубцем? — невпевнено мовив П’ята.

— Тоді поясніть мені як — і я подарую вам свою зброю, — сказала Маруся. — Ви думаєте, мені подобається проливати кров? Я вчителька. І брати мої були вчителями. Ми не збиралися убивати. Але прийшов завойовник, і тут уже є одна правда: або він тебе, або ти його. Інакше не буває.

Усі дивилися на Марусю. П’яту мовби ніхто й не бачив. Навіть Дяков підвів на неї свої байдужі, холодні очі.

— Ми говорили про настоятеля Божої обителі, а не про завойовників, — сказав П’ята.

— Він став на бік ворога. Не під загрозою смерті, а свідомо зробив свій вибір. І знаєте чому?

— Бо він московський піп, — сказав Бугай.

— Ні, — заперечила Маруся. — Крім усього, він став на бік ворога через те, що вважає його сильнішим за нас. Багато є таких, що безоглядно стають на бік сильнішого. Такий у них інстинкт самозбереження. Тому ми повинні показати людям, передовсім нашим затурканим селянам, що ми сильні. Що ми взяли до рук зброю не для того, щоб стригти заблукалих овець.

Це ще дужче вкололо П’яту. Прикро було від того, що історія про розстриг ігумена, яка раніше всім подобалася, тепер робила з нього якогось надолобня. Але він сказав якомога спокійніше:

— Якщо ти така бідова, то, може, вип’єш з нами нарешті?

— А чого ж…

Маруся дістала з кишені чималу хустину, витерла нею руки після печеної картоплі й по-жіночому заховала в рукав. Налила із сулії третину кварти й підняла її високо вгору, здоровлячи товариство:

— Будьмо!

Перехиливши кухоль, Маруся показала його дно П’яті.

Бувалі в бувальцях отамани перезирнулися.

Маруся витерла губи рукавом і так лукаво підморгнула П’яті, що його лице взялося буряковими плямами.

— А то правда, що ти… той… — П’ята ледве не сказав «відьма», але схаменувся й спитав: — Що тебе хотіли спалити на кострищі?

— Правда, — сказала Маруся. — Але я не горю.

— Як?

— А так, не горю, і все.

Вона зняла з пояса австрійський багнет із золотим темляком і підійшла до багаття, яке ще дихало жаром. Діставши з рукава хустину, Маруся начепила її на вістря багнета й піднесла до вогню. Хустина спалахнула, як смолоскип.

Усі здивовано чекали, що буде далі.

Маруся зухвало помахала запаленою хустиною перед носами отаманів, потім взяла вогонь у руки й зібгала в долонях. Розгорнувши хустину, вона знов витерла нею руки. На тканині не було й сліду від вогню.

Бувалі в бувальцях отамани витріщили очі.

— То, може, ти й кулю можеш відвернути? — спитав отетерілий П’ята.

— Можу, — сказала Маруся.

Вона дістала з кобури наган і кинула П’яті так несподівано, що той упіймав його за дуло, націлене йому в груди.

— Стріляй! — вона теж звернулася до нього на «ти».

— Куди? — розгублено спитав П’ята.

— У мене стріляй, — сказала Маруся. — Не в себе ж.

П’ята якусь хвилю повагався, потім ухопив наган за руків’я, різко націлив його в Марусю і ковзнув пальцем по скобі спускового гачка.

Маруся не змигнула оком.

— Та йди ти!.. — сказав П’ята й сердито жбурнув їй наган.

Отамани перевели подих.

Маруся висунула з нагана барабан, перевірила (щоб усі бачили), чи він повен, і заховала наган у кобуру.

Лише тут отамани полегшено засміялися. Усі, крім П’яти.

Може, через останню Марусину витівку ніхто з них не здогадався, що за півхвилини отаманша підманула їх двічі. Міцну, як вогонь, горілку вона вилила в рукав на хустину, тому горіла не тканина, а оковита.

— Тепер я вірю. — П’ята сказав уголос те, про що разом подумали Ангел, Бугай, Голуб, Шум і Лихо.

На збайдужілому обличчі Дякова ворухнулася холодна подоба усмішки.

— Пані отаманшо, — звівся на рівні Ангел. — Тепер до Несміянова я без вас не поїду.

Після бою у Янівці Маруся всім загоном відійшла до Горбулева.

Раніше по такій пекельній роботі вона розпускала козаків додому до нової збірки, залишаючи при собі кінну сотню. Та цього разу вирішила пройти всім загоном через околишні села — нехай люди бачать, що соколовці не зграя бандитів, як називають їх большевики, а зорганізоване військо на триста шабель і сімсот багнетів.

Рушили впорядкованим маршем так, щоб до Горбулева увійти ще до заходу сонця. Попереду трійками рухалася кіннота, за нею їхали на возах піші (по шість-вісім чоловік на підводі), услід за піхотою твердо ступали товстими волохатими ногами вагові коні — вони тягли дві польові гармати разом із гармашами. Замикали колону три тачанки з важкими кулеметами, дула яких стерегли запілля. Хоча й у запіллі, й далеко попереду колону на марші пильнували кінні роз’їзди.

Збоку було любо глянути на цей військовий обоз, особливо на кінних, бо піші козаки мали трохи дядькуватий вигляд. Вони цілу дорогу трусилися на полудрабках, звісивши з возів ноги, і вже геть не вписувалися в цю картину дві босі ступні, які теліпалися серед інших, наче й не ноги, а лапи. Перед маршем Маруся сама подарувала Юхимові Горошку (онукові «правої руки царя»), що звик воювати босоніж, нові ялові чоботи, а він, капосний, сховав їх «на мирний день» і тепер псував їм увесь фасон.