Їх нахильцем завели в землянку із зав’язаними очима, вони нічого не бачили, тільки відчули, як на них накотилася густа хвиля тепла.

— Ось! — весело сказав вухань. — Полюбуйтеся на цю парочку, Мартина й Одарочку, ху-ху!

Але ніхто не засміявся на його жарт. Запала коротка мовчанка, поки хтось «любувався» на бранців.

Потім той «хтось» наказав:

— Снімітє с ніх павязкі!

Климцьо, який зав’язував їм очі, тепер зняв пов’язку з Мирона, потім з Марусі, і вони побачили землянку зсередини. Була це звичайна, тьмяно освітлена «лісова хата». У її правому, протилежному від входу куті стояла розпечена до червоного чавунна пічка — від неї і розходилося тепло. До пічки прилягала глиняна лежанка з металевою плитою, на якій булькотів чималий казан, видно, з тим-таки кулешем, що його занюшив вухань. На обшитій обаполами стіні висів розкішний бронзовий канделябр із трьома свічками, мабуть, позичений із якогось панського маєтку, проте він дуже пасував до закуреної стіни та червоної пічки.

Людей тут було небагато; мабуть, Марусю з Мироном завели до штабної землянки. Окрім вуханя та його двох братчиків, біля плити стояв червонолиций кашовар з великою дерев’яною ложкою, може, такою, як вухо у вуханя, ще двоє лісовиків сиділи під стіною на мішках чи то з цукром, чи з крупами. Вони з цікавістю поглядали на прийшлих у передчутті «веселої» балачки. Засмалені, мов той казан, що булькотів на плиті, обличчя лісовиків майже зливалися з похмурою сутінню, яка стояла в землянці, і в тій сутіні їхні очі поблискували, як у молодих сіроманців, що знічев’я злапали здобич.

Тут тільки один чоловік був незворушний, його кістляве, заросле густою щетиною лице сковувала крижана байдужість. Він сидів трохи осторонь від інших, ближче до канделябра, сидів на перекинутому догори дном шаплику, і на його обличчі не здригнулася жодна жилочка навіть тоді, коли Климцьо за його наказом не лише розв’язав шпикам очі, але й зірвав із «бісової мазниці» капелюх, показуючи всім, що це замаскована дівка.

Очі лісовиків загорілися ще дужче, балачка обіцялася бути веселішою, ніж вони сподівалися, але чоловік з непроникним лицем раптом ні сіло ні впало наказав, аби всі покинули землянку.

— Аставтє нас наєдінє, — сказав він.

Коли розчаровані лісовики поволі — якось вайлувато та знехотя — вийшли надвір (розгублений кашовар пішов на свіже повітря з ложкою), чоловік подивився крижаними очима на Мирона.

— Ви тоже.

— Що? — не зрозумів Мирон.

— Аставтє нас наєдінє!

Мирон напружився, він уже готовий був зчепитися з цим москалем, який невідь з якого дива отаманував тут над блудними вівцями, але Маруся торкнулася його руки й сказала, що так треба. Вони з отаманом мусять поговорити сам на сам.

Коли Мирон вийшов, отаман Дяков спитав:

— Как прошла опєрація?

Маруся подякувала йому за допомогу, за циганів з кибитками і сказала, що в неї буде до Дякова ще одне, останнє, прохання.

Він запитав, хто цей молодик, що прийшов з нею.

Маруся відповіла, що серед полонених один галичанин був у кайданах, тому його довелося взяти з собою в кибитку.

Чи це не той галичанин, спитав Дяков, що подарував вам австрійський багнет із золотим темляком?

Його не треба остерігатися, сказала Маруся. Завтра-післязавтра він буде в курені Галицької армії.

Я знаю про ваше прохання, сказав Дяков. Ви маєте на увазі двоє верхових коней?

Так. Позичте мені, якщо можете. Я поверну.

Провідник потрібен?

Тільки до Германівки. Де ми з вами зустрічалися. Далі я знаю дорогу.

Германівка близько, сказав він.

І ще б… револьвер. Один є, він у Климця, а нам у дорозі не завадило б два. З набоями.

І дві «мільси»[50], сказав Дяков. Про всяк пожежний випадок.

На його кістлявому обличчі з’явилася холодна подоба усмішки.

«Пожежний випадок» спіткав їх майже наприкінці дороги, і сталося це біля містечка Плисків, що невідь із якого дива називалося, як їхня люба річечка Плиска. Хоча лежало воно, те містечко з трьома водяними млинами, на березі Роськи.

Гощу вони покинули завидна, сівши на «позичених» у Дякова верхових коней. Миронові дістався гнідий, довгий і широкий у спині жеребець, на якому легко можна було поміститися вдвох, а Марусі перепав коник сірий і худий, як хорт, зате легкий у ногах.

До Германівки їх проводжав вухань, котрий був розчарований і навіть трохи ображений, що «шпики» виявилися своїми людьми, тому майже не вступав з ними в балачку. Та й не було як розмовляти у сідлах. Їхали спершу лісом, повз Таценки, потім, обігнувши обухівські пагорби, на рисях рушили через поля, де вухань час від часу виривався далеко вперед, як дозорець.

Уже смеркало, коли за Вільшанкою «чортова мазниця» сказала, що далі вона знає дорогу і, подякувавши вуханеві за поміч, запитала, як його звуть.

— Сіроманець, — відповів він.

— Гарно! Це хто тебе так охрестив?

— Батько.

— Батько-отаман?

— Він, — широко, аж до вух, усміхнувся Сіроманець.

— Не гнівайся, Сіроманцю, — сказала Маруся. — Але в тебе дуже красиві вуха.

— Які є, обидва мої.

— Я не жартую, — сказала вона. — Чоловікові дуже пасують такі вуха.

— Та ну тебе!

Він розвернув коня і чвалом погнав назад. Маруся помахала йому вслід капелюхом.

Легким тропом вони подалися на південний захід.

У сутінках поминули Гребінки, а ще верст за двадцять, уже затемна, доїхали до села Великополовецьке, в околицях якого Маруся почувалася, мовлячи словами Сіроманця, як у власній кишені. Хоча одного разу саме в цій «кишені» її з козаками намацала рука смерті. Та потім сталося диво.

Тут на їхньому шляху стояв один із небагатьох лісочків, де зручно було зупинитися на спочинок. Вони спішилися біля джерела, яке наповнювало криничку, а далі струмком збігало у лісовий виярок. Можна було напитися людям і коням. Біля кринички стояло два пеньки-кругляки, які хтось поставив тут, щоб у добру пору посидіти.

Пустивши гнідого із сірим попастися, вони розвели невеличкий вогонь, і Маруся зварила каву. Попереду лежала ще неблизька дорога.

Ця ніч також видалася теплою, низькі олов’яні хмари затягли все небо, але на дощ не заповідалося. У повітрі стояв прілий дух осіннього лісу.

— Як ти? — спитала вона, дивлячись на Мирона з-понад кухля, якого тримала в долонях.

— Добре. А ти?

— Файно, — відповіла Маруся «по-їхньому», і він відчув її теплу посмішку, що торкалася його, як легкий вітерець. Це була та хвилина, коли хотілося сказати дуже багато, але бракувало слів.

Він узяв Марусину руку в свою. Її прохолодна долоня була маленька й тверда. Він притулився до неї губами й відчув таку ніжність, що йому стисло віддих.

— Невже це правда? — спитав він.

— Не думай про це, — сказала вона. — Поки ми разом, не думай, що буде потім.

Так було часто: він питав про одне, а вона зводила розмову на інше. Під чорною вуаллю ночі її обличчя було ще загадковіше. Він думав, що ніколи не збагне Марусю сповна. Навіть якби доля відвела їм сто років, він би її не пізнав більше, ніж знав тепер.

— Дуже затишна місцина, — сказав він.

— Так, місце чудове.

— Ти була тут раніше?

— Звичайно. Мені цю криничку показав мій наречений.

— Хто-о-о???

— Наречений.

— Хто він? — спитав Мирон, сподіваючись почути, що це жарт, але Маруся сказала:

— Тетіївський отаман Овер’ян Куровський.

— Він… загинув?

— Ні, живий.

Помовчавши, Мирон сказав:

— Я все одно кохатиму тебе.

— Це добре, любий.

— Я, мабуть, чогось не розумію, — сказав він.

— Саме тут, коли мій загін потрапив у пастку, на підмогу прийшов Овер’ян зі своїм відділом. Потім козачня сміялася: Куровський повінчався з Марусею.

— А він?

— Теж сміявся.

— Від щастя?

— Так. Овер’ян щасливий. У нього дружина та двоє дітей. Вибач, мабуть, мені не треба було цього розповідати. Я не знала, що це схвилює тебе. Просто згадалося.