Це була катастрофа.

В обозі помер Петро Гультайчук. Він відмовився лягти до шпиталю, сказав, що смерть там його знайде швидше, ніж у дорозі. Довго був у гарячці, потім, прийшовши до тями, зняв із себе руді англійські штиблети й попросив Михася Проціва, аби той узяв їх собі. Михась, у якого від чобіт на ногах лишилися хіба що халяви, розсердився.

— Но-но! Ти мені паніку тут не сій!

— Михасику, цить! — сказав Петро Гультайчук. — Я, мо’, ще хвильку маю, а ти мене перебиваєш. Озуй черевики, бо мусиш дойти до Львова. А там недалеко… ти знаєш. Зніми з мене хрестик, бо я не здужаю.

— Таке придумав.

— Цить, Михасику, цить. Передай сей хрестик мoї Зені. Най зодягне малому. Скажеш… Ти знаєш, що сказати… Сей хрестик видів усе. Видів і чув. Як я сі тішив і як умирав.

Петро Гультайчук знепритомнів і більше очей не відкрив. Михась Проців хотів зодягти на нього, вже мертвого, англійські штиблети, але Станімір сказав, що не треба. Волю небіжчика треба виконувати.

Михась узувся й прочитав над Петром молитву. Капелана вони вже не мали. Отець Михайло Якубів з Розвадова відійшов ще раніше.

Як несли Петра Гультайчука до ями, то Михась Проців узяв його за босі ноги, а Мирон попід руки. І тут раптом небіжчик вирвався з Миронових рук і полетів угору, полетів просто до неба. Мирон спершу злякався такого дива, та потім зрозумів, що то не Петро полетів угору, а він, Мирон, падав донизу. Падав він мало, земля була під ногами, але Миронові здавалося, що він летить і летить у безодню.

Коли очуняв на фірі, то хапався за думку, що в нього тиф поворотний, бо це набагато краще, ніж плямистий. Деякі хлопці, хто дужчий, переходжували поворотний тиф на ногах. Мирон уже кілька днів відчував кволість у тілі, біль у голові й біля серця, поволі підіймалася температура, та навіть тоді, коли побачив на животі червоні плями, ще не хотів вірити. Але Станімір теж помітив, що в Мирона почервоніли очі й лице.

— Все, братику, — сказав Осип. — Лишаємо тебе в Калинівці.

— Ти що?.. Там не нині-завтра будут москалі.

— Як будут, то білі. А це вже не страшно.

— Що ти кажеш?

Далі Станімір городив таке, наче в нього теж почалася пропасниця. Мирон був певен, що хтось із них двох марить — або він, або Осип. Але Станімір казав правду. Опинившись на межі загибелі, Начальна команда Галицької армії, щоб зберегти цілість війська й життя людей, підписала з денікінцями перемир’я, за яким їхня армія увійшла до складу збройних сил Юга Росії.

— Ні! — крикнув Мирон, але не почув свого голосу.

— За угодою ми зберігаєм за собою повну автономію, — сказав Станімір. — Залишаються наші бригади, курені, команданти…

— Ні!

— Ми не беремо ні їхніх погонів, ні присяги.

— Ні! — з останніх сил повторював Мирон, але Станімір лише по його губах бачив те «ні». Мирон уже не міг відтягти голосу.

— Ми взяли за собою право не воювати з українською Дієвою армією, а тільки з большевиками, — сказав Станімір. — Це був наш останній шанс на спасіння.

Мирона знудило, до горла підкотилася блювота.

Потім його довго везли на фірі, і від того, що вона тряслася, боліло все тіло. Нарешті хтось запитав, чи він може стати на ноги. Ні. Вони, його ноги, були напхані тирсою, а коліна розм’якли. Той хтось запитав його прізвище, Мирон сказав, але й тут не почув свого голосу. Він навіть не бачив того, хто його питав, тільки бачив хреста. Хрест був червоний, схожий на налитого кров’ю павука, який ворушив лапами.

Чув, як його стригли, і там, де оголювалася голова, було холодно в мізки. Потім холод повіяв у груди, наче там, біля серця, відкрилася дірка, і в неї свистів вітер. Хтось (мабуть, лікар) водив пальцем по грудях. Мирона взяв страх, що лікар залізе пальцем йому до серця.

І знову — чорне провалля. Мирон не знав, коли він опритомнів — через день, тиждень, місяць? Опритомнів від того, що дуже хотілося пити. Лежав на соломі, а поруч ворушилися якісь люди. Лапайдух[68] дав йому води, потім грудочку цукру, вона, та грудочка, так гучно захрумтіла у нього в роті, що ледве не розкололася голова. Миронові здалося, що він уже не людина, а кінь.

Потім він побачив себе не на соломі, а в труні, застеленій сухою травою, і чудно було від того, що він лежав у домовині, а бачив себе збоку. Видів, як підійшла до труни мама Марія і сіла над ним.

— Що, обдурив іс мене, сину? — з докором запитала мама. — Казав, що сі вернеш домів, а сам умер. Лишив мя саму.

— Простіть, — хотів сказати Мирон, але сказати не вийшло, бо він був мертвий.

— Тато твій і брат загинули у бою, а ти сконав у гнилій соломі, як пес. Казав, що приведеш мені невістку, а де вона? Ото моя невістка? — мама показала очима в темний куток, де сиділа обстрижена жінка із запаленими божевіллям очима.

— Що ви, гаспиди, наробили? — раптом закричала обстрижена. — Він же любив мене за косу, а ви її відтяли!

Мирон придивився до нещасної і зрозумів, що він не мертвий. Ця жінка лежала на соломі поміж чоловіками давно й весь час голосила за своїм відрізаним волоссям. Мами Марії тут не було та й не могло бути.

Він відчув себе живим, але так, наче голова його лежала окремо від тулуба. Навіть почув над собою голос: «Живий». На тій голові, що лежала окремо, йому розімкнули ножем зуби і влили до рота якусь рідину. Він знов побачив, що довкола нього лежать на соломі люди. Це були напівмерці, вони ще подавали ознаки життя. Обстрижена жінка кричала, хтось стогнав, хтось марив, а той блював прямо в солому. Здавалося, що всі вони лежать у вогкій силосній ямі, повній смороду й нечистот.

Днів не було. Були тільки ночі й жовті липкі вечори.

Іноді йому здавалося, що вже видужує. Одного разу навіть побачив свого ангела-охоронця. Спершу відчув себе на ногах — стояв на вершині Альп серед голих скель, які раптом почали осідати вниз зі страшенним гуркотом. Коли гори обвалилися, він опинився на крихітному острівцеві серед безмежжя води. Вода тхнула кров’ю. Мирона охопив розпач, але невдовзі до нього підплив ковчег. На веслах сидів білий ангел.

— Не бійся, випливемо, — сказав ангел, і Мирон упізнав у ньому діда Чепурного із хутора Вищенького.

— А де Маруся? — спитав Мирон.

— Скоро вона до тебе прийде, — сказав дід Чепурний.

На їхньому шляху в напрямку Фастова лежало містечко Брусилів, яке своїм большевицьким духом дражнило ще Дмитра Соколовського. Тутешній волосний парком був завзятіший за повітовий, тому торік до Брусилова большевики навіть були перенесли на кілька місяців свій окружком із Радомишля. Тут у них був шапірограф, на якому місцеві «пролетарі» Боря Теслер і Яків Гохват друкували прокламації, а розклеювала їх Роза Гулько.

Коли Дмитро Соколовський провітрював Брусилів од большевицького сопуху, побувала в цьому містечку й Маруся, але тоді брусилівська совдепія відмоглася лише переляком. Місцеві крамарі зустріли отамана з хлібом-сіллю, сказали, що вони за Українську Народну Республіку, а що кілька людей іншої думки, то це діло таке, не буває отари без паршивих овець. Даруйте, пане отамане, сказали крамарі, і прийміть від нас коровай, десять мішків борошна, п’ять мішків цукру та солі трохи, ще й сім пудів гороху, примовляли крамарі, як по писаному, віддаючи отаманові свій пошанівок. Дмитро розм’як через «Українську Народну Республіку», потрощив лише парком, у якому, певна річ, не застав ні Борі Теслера, ні Якова Гохвата, спалив шапірограф, а Розу Гулько горбулівські козаки таки впіймали на містку через Здвиж, тільки що ж ти, чоловіче, зробиш з дурною дівкою — наклеїли їй на сідниці дві прокламації, печаті поставили та й відпустили.

Тепер же Брусилів, що лежав на їхньому шляху в напрямку Фастова, обсадився такою залогою, що сплоха не візьмеш. Тільки-но вчора зайшла сюди червона частина, піші й кінні, всі й не вмістилися в колишньому маєтку поміщика Олексія Синельникова. Хто воно й що — ніхто до пуття не знає, бачили тільки, що серед червоноармійців чимало китайців, ще, кажуть, є мадяри й лотиші. Зайшли до містечка, поки що нікого не чіпають, бо їх загодили харчами та горілкою ті ж таки крамарі.