Вони ще не встигли відійти за містечко до коноводів, як половину нічного неба залила жовтогаряча заграва. То палав дерев’яний терем міліції. Звідти ще долинали постріли, — мабуть, ті, хто вцілів у будинку після гранат, вискакували з вогню і потрапляли під кулі. Велике полум’я серед ночі мало свій особливий зміст. Санькові Кулібабі зробилося весело. Тільки тепер його попустили нерви, і він пошкодував, що все так швидко скінчилося. Дарма вони не вскочили до маєтку й не навели там лад до кінця. Можна було розжитися на нову зброю, одежину, а там, дивися, і на коней. Але вголос Санько про свій жаль навіть не заїкався: накази Марусі обговоренню не підлягали.

Біля коноводів уже стояли хлопці, які вкоськали заставу. Їм на трофеї пощастило більше — Оверко Лапай приволік на коліщатках «максима», у декого за плечима стриміло по дві рушниці.

Підождали тих, що робили наскок на міліцію. Вони когось несли на руках. Поранило Семена Гарманчука. Хтось таки вистрілив із вікна, куля влучила Семенові в живіт. Він тяжко стогнав і просив води. Пораненому в живіт пити не можна, але зараз про те ніхто не думав. Кожному хотілося догодити Семенові, тільки ні в кого не було баклажки, бо вони вибиралися сюди ненадовго. Матвій Яковенко націдив води з охолоджувача кулемета в шапку й уволив Семенову волю.

Відійшли в Батиєве урочище, а до ранку вже були в Плютовському лісі, за дванадцять верст від Фастова й за двадцять п’ять від Попільні, неподалік якої стояла Несміянова «Група військ, повстала проти Комуни». Від загону відкололася пилиповецька сотня, якою ще недавно командував Матей Мазур. Їхні козаки були невдоволені, що Маруся не дозволила потрусити містечко, де можна було забезпечитися теплішою одежиною (Брусилів славився своїми кожухарями), взуттям, цукром і спиртом. Маруся в цьому ділі була непохитна — якщо раніше вона карала степчиків[71] нагаями, то тепер засуджувала до розстрілу.

Із Плютовського лісу вона вислала розвідку до Фастова, а сама — одним-одна — подалася туди, куди кликав її невідступний голос чи то лихого передчуття, чи відчаю, чи самої смерті. По дорозі заскочила на близенький хутір Млинок, де жив «свій чоловік» Гнат Свербивус, знаний на всі околишні села мірошник (його млин стояв у лісі над річкою Кирша), і зробила там обмін, який сама собі не могла пояснити. Той самий голос підказував їй пересісти з білого араба Нарциса на сірого коника, того, що колись вона позичила в отамана Дякова, а потім, повернувшись із Гощі, залишила його на хуторі у Свербивуса, аби доглянув до слушного часу. Жаль було розлучатися з Нарцисом, однак він дуже вже впадав у вічі, — як на теперішній час і непевну дорогу їй більше підходив сірий коник, значно менший за Нарциса, невгаданої породи, з маленькою головою і короткими вухами, але прудкий і надійний, уже випробуваний у гарячому ділі, коли виніс із халепи її разом з Мироном.

Марусі здалося, що сірий її не тільки впізнав, а й зрадів, коли вона його осідлала, — заграв ногами, метельнув хвостом, тріпнув гривою, вухами й на перше «но!» пішов у такий рівний кар’єр, наче земля стелилася йому шовком.

— Я теж помер не героєм, — сказав йому батько. — Воював як умів, і ту срібну медалю хоробрости другої кляси, що приніс її мамі однорукий Юрко Маруняк, я заробив по совісті. А згинув гет по-дурному.

Вони з татом сиділи на дроговизькому цвинтарі біля каплички, жовто світило сонце, і чудно було Миронові, що тато загинув, а тепер ось явився живий і розповідає про свою смерть. Та потім Мирон здогадався, що це не тато прийшов з того світу, а навпаки, він, Мирон, одійшов у засвіти, де вони не могли розминутися.

— Ми обороняли місток перед селом Головецьке, — розповідав батько з таким лицем, наче Мирон дивився на нього крізь жовте скло. — Саме тим мостом москалі хтіли продертися до села, аби оточити Маківку. Бої були скажені, а відтак раптом упала тиша. Великдень! Нам переказали, що ворог оголошує на три дні перемир’я. Ми, як ховрахи, повистромляли голови з окопів — мовчок, тоді гет повилазили на позиції — тиша. Тілько, видимо, з їхніх окопів махают до нас кашкетами. Свято, мир, благодать! Сонечко світит по-великодному, трава на лужку зеленіє, у синім небі ні хмаринки. А тут ще люди з села нанесли нам свяченого — крашанок, пасок, ковбас, будженини. До свята нам видали й рому, запаслися в баклажки. Коли чуєм: співают наші вороги по той бік долини «Христос воскрес!». Ми так сі здивували, що на радощах відповіли їм нашим славнем «Ще не вмерла Україна!» Тоді видимо — відірвалася від їх окопів купка людей, ідут просто до нас, ідут без крісів, дехто махає хустинкою. Ми — назустріч!

Відки ви, питаємо. З Поділля! — кажут. Говорят по-нашому, христосаютьсі, братаютьсі, бо ми ж таки й були братами-українцями. І це вперше отак сі зустріли. Сльози течут, ми, не стидаючись, розмазуємо їх по писках, як дітваки. Ти, синку, можеш догадатися, що сі діяло в моїй душі! Я думав, що кінець війні, і боявся тільки, щоб серце не розірвалося від радости. Так мені чогось зробилося, що я знов заспівав наш славень, лиш замість «Ще не вмерла…» співав «Вже воскресла…»

А на другий день замирення наша сотня одійшла з долини на заліснений схилок. По полудню я вирішив сі прогуляти по узліссю, краса ж яка, перше листячко пішло по деревах, пташки співают, все цвіте й пахне, ряст поріс килимами, я ще його й потоптав, аби на той рік діждати, і тут раптом — лусь! — луснуло моє бідне серденько не від радости, а від ворожої кулі. Бо там навпроти нас уже не подоляки стояли, а московити, поріддя брехливе й підле. Тож я, синку, впав на синий ряст зовсім не по-геройському, то мене записали в герої, бо сталося то на Маківці, а пропав я, можна сказати, ні за цапову душу. Але як вже є, — батько винувато розвів жовтими, наче виліпленими з глини, руками. — Тільки пам’ятай, синку, мою науку: якщо сі доведе мати діло з москалем, ніколи-ніколи йому не вір. Особливо сі стережи його, коли в тебе свято, коли похорон, коли ти найменше очікуєш його нападу. Найдужче пильнуй — коли москаль пропонує замирення. Тоді не дрімай, тоді він нападе неодмінно… А тепер іди.

— Куди? — не зрозумів Мирон.

— Нам з тобою не по дорозі, — сказав батько. — Ти ще живий. Ти, синку, ще сі видряпаєш…

Він чудно всміхнувся, і від того лице його, виліплене з жовтої глини, взялося тріщинами, а потім і зовсім розсипалося.

Він її не чекав, не хотів, щоб вона його, немічного, бачила в такому жалюгідному стані, і тихо радів, що Маруся ніколи не знайде його в цьому шпиталі-хліві, де він лежав у гнилій соломі, як безпорадна худобина. Його казка лишилася в тому минулому, до якого не було вороття, і єдине, за чим він тепер шкодував найдужче, це те, що не встиг їй сказати головного — того, що могло б поєднати їх навіть після його смерті. Він думав, як би це їй передати, але на таку його волю, хай і останню, не було жодної ради. Іноді виринаючи з темряви забуття, Мирон обливався холодним потом від усвідомлення катастрофи, яка спіткала його (його!) армію, спіткала Велику Україну, не кажучи вже про його нещасну Галичину, якій не судилося дочекатися своїх оборонців, що так зухвало рушили на Львів через Київ.

Він поклав собі рішенець, що як тільки зможе переставляти ногами, то хай там яка недуга в ньому сидітиме, а він утече з цієї нори: ліпше помре по дорозі до своїх під голим небом, ніж здохне отут, як пес. Одного разу він справді зіпнувся на ноги і стояв так, затиснувши в жменях жмутки соломи, ніби тримався за них; усе тіло тремтіло, підгинались розм’яклі коліна, в очах мерехтіли метелики. Не було тут ні бильця, щоб ухопитися, ні стіни, на яку можна зіпертися (попід стінами лежали болящі), і, ступивши крок-другий, Мирон звалився на солому, ткнувшись лицем у підошву чийогось великого черевика. Черевик був твердий, як камінь, бо й нога, взута в нього, уже захолола й затверділа.