— Що ви хотіли? — спитав він.

— Ви… лікар?

— Лікар Охрімович.

— Я шукаю поручника Гірняка, — сказала Маруся. — Його поклали до вашого шпиталю.

— Гірняка? Це якого? — лікар Охрімович наморщив чоло, намагаючись щось пригадати. — Його вже немає.

— Куди його перевели?

— Він помер.

— Ні, — сказала Маруся. — Я запитую вас про Мирона Гірняка. Ще кілька днів тому він був у вас.

— Так, був. А вчора його поховали.

— Не може бути.

— Ну, чому ж не може? Якраз це тепер найчастіше й буває.

У його вичахлому голосі не було й краплини смутку. Він підсунув до себе заяложеного зошита, що лежав на столі, погортав його до останньої списаної сторінки й повів жовтим пальцем по окремому рядку.

— Поручник Мирон Гірняк, 2-й курінь, 8-ма Самбірська бригада, — прочитав він уголос. — А ви хто йому будете?

— Де його поховали?

— Там, де всіх. У нього немає своєї могили. Я б вам не радив туди ходити, — сказав він так само, як говорив їй Станімір. Тільки Осип говорив ще про живого, а лікар Охрімович — про мертвого.

— Він… у нього тут не лишилось нічого? Може, щось із речей…

— Ні. Ми такого не зберігаємо. Пандемія.

— Що?

— Епідемія. Під час епідемії речі небіжчиків підлягають знищенню.

— Так… звісно…

— А мені так угадується, що ви дівчина. Я не помилився?

— Це зараз має значення?

— Має. Хоч одного буде кому оплакати.

— Я не вмію плакати, — сказала вона.

Маруся вже була біля дверей, коли лікар Охрімович раптом її зупинив.

— Стійте!

Вона обернулася. Невже він скаже, що могла трапитися помилка? Але ні. Він сказав:

— Я хочу вам зробити добре діло. Ви така юна… Давайте я зроблю вам щеплення.

— Яке щеплення?

— Від тифу, певна річ. Якраз маю сироватку, вакцину з убитих мікробів. Я приготував її сам із крові вояка, котрий помер.

Він тяжко підвівся і, похитуючись, підійшов до полички, на якій стояв слоїк з бурою рідиною.

— Ні, дякую, — сказала Маруся.

Вона вийшла надвір, та потім ураз повернулася.

— Якщо ваша ласка…

Лікар Охрімович зробив їй ін’єкцію. Він хотів їй сказати, що оце і є все багатство, яке лишилося від мертвого вояка. Але це значно більше за пам’ятні речі, що могли від нього лишитися. Це те, що відверне смертельну загрозу й назавжди зостанеться в її крові. Навіть перейде нащадкам.

Та він цього не промовив уголос. Він був певен, що вона це знає і через те повернулась до нього.

Коли біда йде за бідою, та ще й не сама, а зі своїми небожатами, тоді настає катастрофа, в якій не лишається місця для щасливого випадку. Маруся розминулася з Мироном на відстані двох кидків палицею, коли вона, минаючи полями Самгородок, мчала на сірому до Попільні, а він, ледь переставляючи ноги (ніби заново вчився ходити), дибав через те містечко на Зозулинці. Позаминулої ночі, вловивши момент, коли нікого не було в передсінку, Мирон непомітно вибрався з обителі смерті, щоб справдити давній намір — або дістатися до свого куреня, або віддати Богові душу під голим небом. Він знав, що його не шукатимуть; лікар Охрімович, оглядаючи хворих і не побачивши серед них ще одного безнадійного пацієнта, подумає, що чергові санітари винесли його туди, куди щодня виносили мертвих.

Їй було холодно. Так, ніби вона одним-одна лишилася посеред світу, і невідомо куди, невідомо навіщо гнала коня назустріч осінньому вітру. Вона вся щулилася від того колючого вітру, який пробирав до кісток, і її бідне серце теж зіщулювалося в макове зерня, не годне вмістити ні болю, ні розпачу, ні усвідомлення того, що сталося. Вона хотіла заплакати, хотіла заридати на весь цей пустельний світ, але не могла, її очі були сухими, і навіть гострий зустрічний вітер не міг нагнати на них сльозу.

У попільнянському заїзді Нухима Кравчика вона купила за гривні мірку вівса для коня, попросила солодкого гарячого чаю, і поки сірий, охолонувши, хрумав овес, Маруся гріла руки об склянку з гарячим окропом. Закмітивши, що «хлопчина» цокотить зубами, чемний Кравчик накинув йому на плечі поверх чумарки тепленького кожушка, а потім сказав, що віддасть його майже задарма, всього за десять «горпинок»[74], бо він, Кравчик, шанує петлюрівські гроші, як і самого Петлюру, котрий заснував у своєму уряді Міністерство жидівських справ і ще тоді, як запровадив в Українській Народній Республіці власного карбованця, узаконив на ньому напис на ідиші поруч з українською, польською та російською мовами. Більше ніде у світі не було на асигнаціях написів жидівською мовою, казав розчулений Кравчик, бо знав, що сказати: хоча на Марусі в цьому подорожуванні була шапка без козацького шлика, він давно помітив на її чоботятах прим’ятини від острогів, а коли вона заплатила за овес і чай гривнями, хитрий Кравчик здогадався, з ким має діло. Так за десять «горпинок» він продав «парубчакові» дівочу кожушанку зі смушевими облямівками по краях — коротеньку (вище коліна), мишастого кольору, акурат для верхівця.

За Попільнею на її шляху лежало урочище Пасічки, якого вона не могла оминути. Вечоріло, та ще було видно, коли Маруся в’їхала в балочку, де ховався зимівник бджоляра Глухенького. Вона зупинилася в акаційках, звідки добре проглядалося господарство німого, й відразу відчула, що тут щось не так. У старому яблуневому саду не було вуликів, але Глухенький, напевно, заніс їх перед холодами в зимівник. Насторожили навстіж відчинені двері до хатини, критої ґонтою. Маруся трохи почекала, чи звідти ніхто не вийде, але схоже було, що там нікого немає. Відвівши сірого далі в акаційки, вона припнула його до дерева, дістала з сідельної кобури[75] наган і нечутним кроком підійшла до зимівника з тильного боку. Перескочивши ліщиновий пліт і ховаючись за прибудовами, Маруся підкралася до задньої, глухої, стіни хати, потім підступилася до причілка, прислухалася — жодного підозрілого звуку. Та це ще більше її насторожило. Ворушка тиша нашіптувала, що тут мусить хтось бути. Відчинені навстіж двері означали близьку присутність або живої людини, або… покійника.

Маруся ступила через поріг. Авжеж! У хатині все було догори дном. Перекинуто стіл, лаву, під ногами валялися розтоптані бджолині рамки, вощані кружки, битий посуд і… кілька порожніх гільз. Усе вказувало на сліди запеклої сутички. Але людського духу тут не було. До запаху вощини й меду домішався гар порохового випалу.

Вона вийшла надвір — повітка, шопа, ще одна більша будівля, стіни якої зовні утеплені сухим кукурудзинням. Схоже, саме там господар ховає на зиму вулики. Але чому двері підперті кілком? Маруся відставила його вбік, зайшла всередину й у косому клинцеві світла, що впало крізь пройму дверей, побачила на підлозі зв’язаного чоловіка.

Тут майже весь простір займали вулики, розставлені один на одному, і між ними навзнак лежав не хто інший, як сам пасічник Глухенький. Його руки й ноги були зв’язані сирицею, та він дивився на Марусю ще живими очима. Коли вона його розв’язала, Глухенький якийсь час так і лежав горілиць, наче не вірив у свій порятунок, потім перевернувся на живіт, став навкарачки й помалу зіп’явся на ноги; вони йому, видно, геть отерпли, бо Глухенький опустився на коліна, потираючи кисті вище зап’ястків, де лишилися синьо-багряні пруги. Він знизу-вгору подивився на Марусю з уже знайомою їй байдужою посмішкою і кивнув — чи подякував, чи привітався.

Маруся не мала часу розгадувати його жести, тому сказала прямо:

— Розкажіть, що тут сталося.

Глухенький помітно напружився, але мовчав.

— Будь ласка, — попросила вона. — Я поспішаю.

— Тобі хтось сказав чи сама здогадалася?

— У вас живі вуха, — пояснила Маруся. — Розповідайте.