Віддавши Василеві поводи, вона попросила напоїти коня теплою водою. Сама ще мала часину на короткий спочинок. Ліжка в сторожці не було, але Василь настелив їй м’яку постелю із соснового гілля, пославши зверху широку гуню[78].

Маруся провалилася в чорну безодню, яка пахла ладаном.

Її не навідував жоден сон, не торкалося жодне видіння, лише цей сосновий дух ладану виповнював кожну клітину її єства.

Вона здогадалася, що це пахне живиця.

Розплющила очі. Спала чи ні?

Десь поруч пофоркували коні й чулися вранішні хрипкі голоси козаків.

Вони стали лавою вздовж узлісся. Стежу Маруся не висилала, щоб випадково не виявити себе перед наїзниками. Досить того, що в той бік поїхали пилиповчани та десь так зачаїлися, що, якби припекло, їх не знайшов би й вістовий. Та хай, то такі паливоди, що, як розгориться, самі знають, коли підкинути дров.

Залишивши коней при коноводах, козаки займали «номери» у засідці — видивлялися, де товщий прикорень, де густіший підлісок, де ширший пень, щоб залягти зручніше. Кулеметники Матвія Яковенка, як завжди, стали на крила. Усі перевіряли зброю, обмацували набійниці, тамуючи легенький трем у руках. Санькові Кулібабі той лоскіт діставав до серця і роз’ятрював нетерплячку: швидше б усе починалося.

Перед ними лежало рівне поле, поздовж перерізане дорогою, що вела від Веприка на Дідівщину. Її дальній кінець губився під обрієм, відтіненим темною смужкою лісу, і всі козаки поглядали в той бік. Трохи ближче до них по праву руку білів березняк, а ліворуч блищало коліно річечки Кирші. Чого раптом Кирша? — думав собі Санько Кулібаба, щоб менше думати про те, що не давало спокою. От у Горбулеві така річечка називається Свинолужка, то там усе зрозуміло: біля води лужок, а на ньому пасуться свині. А Кирша? По якому це воно? Треба спитати у Льодзі Ліпки, може, це по-їхньому, адже ляхи тут колись теж наставляли свої порядки, і старі люди кажуть, що саме в лісах біля Веприка отаман Швачка скликав своїх гайдамаків. Санько перевів погляд від річки на Льодзю, який заліг праворуч від нього за дубовим відземком і вглядався далі, ніж міг побачити. Аж за пруг. А може, він бачив там свою Марильку й думав, скількох башибузуків йому вдасться сьогодні послати до пекла за кривду, завдану їй.

— Льодзю, чуєш? — озвався до нього Санько, поки ще можна було озиватися.

— Чого тобі? — холодно спитав Льодзьо. Він завжди говорив холодно, й очі у нього були холодні, й гостре, як сокира, лице було льодяне.

— Ти не знаєш, що таке Кирша?

— Знаю.

— А що?

— Річка.

— Та я знаю, що річка.

— То чого ти від мене хочеш? — ще холодніше спитав Льодзьо, і, дивлячись на його льодяне обличчя, Санько був певен, що в Ліпки під шкірою тече блакитна кров. Та раптом це гостре, як сокира, лице загострилося ще дужче — Льодзьо щось таки нагледів за пругом, бо на відкритому полі, скільки сягало око, Санько не бачив жодного поруху. Але ні — у дальньому кінці дороги, що губився під обрієм, з’явилася чорна цятка. Вона поволі більшала, як горбик, де риється кріт. Горбик підростав, ворушився і невдовзі виріс у темну купу, наче там висипали хуру гною, а з тієї пливкої купи поволі вималювалася голова кавалерійської колони, яка рухалася польовою дорогою в їхній бік.

Санько поглянув ліворуч, де примостився Оверко Лапай. Обличчя його було таким спокійним, що Санькові захотілося спитати ще й в Оверка, що таке Кирша, але розбалакувати вже не було коли. До того ж Лапай заїкався, і, поки він відповість, поки вимовить одне слово «К-к-к-ки-р-р-р-ша», ворог буде під носом. Санько страху не відчував, він уже звик до таких засідок, але неприємно було дивитися, як із маленької чорної цятки виторочується кінна вервечка, в якої не видно хвоста.

Хто напевно знає, що таке Кирша, то це їхня отаманша, думав Санько, нехай усе закінчиться, тоді він запитає у неї, звідкіля взялася така чудна назва у річки. Він скосив око туди, де залягла Маруся, — вона розглядала в бінокль колону, яка, здавалося, коливається на одному місці, хоч насправді посувалася розміреною ходою.

Марусі ці кіннотники не подобалися. Їхали вони в суворому ладі, міцно трималися в сідлах, були добре озброєні. У передній трійці колони один був зодягнутий у підбиту хутром шкіру, другий у чорний моряцький бушлат і безкозирку, а третій у блідо-зелену ватянку. Марусю завжди дивувало, що большевицьке військо не мало свого сталого обмундирування, воно носило те, що перепало йому від царської армії чи її полонених, але того спадку комуні не вистачало, особливо взуття, тому цілі орди кацапчуків перли в Україну в лаптях, постолах, калошах, чунях, вони ладні були бігти сюди босоніж, аби визволити братів-малоросів від оскаженілих петлюрівців, що намислили собі самостійне життя.

Ці кіннотники теж були зодягнуті кожен по-своєму, але неабияк: усі в чоботях, галіфе, хто в шапці, хто в кашкеті, хто в безкозирці, усі на добрих вгодованих конях, видно було, що це частина особливого призначення, а не якась там п’яна матросня, що її випадково випхали з вагонів на Фастівській залізниці для придушення контрреволюції.

Уже було видно хвіст колони, яка розтяглася сажнів на сто, але звідси, від лісу, вона здавалася густішою, глухий тупіт копит наростав, і вже без бінокля було видно, як троє передніх вершників перемовляються між собою. Той, що був у чорному бушлаті, навіть показав рукою в цей бік і сказав щось смішне, бо обидва його товариші засміялися, а той, у шкірі, раптом високо підняв руку й зупинив колону. Він також підніс до очей бінокль, що теліпався в нього на грудях, навів його прямісінько на Санька, від чого Кулібаба перестав дихати, вгруз у землю, і йому здавалося, що не він заховався за дубом, а, навпаки, дуб заховався за нього. Наступної миті чорний бушлат швидко зняв із-за спини рушницю і прицілився у Санька чи, може, взяв на мушку дуба, за яким він лежав. Санько ще тісніше притиснувся до землі, чекаючи пострілу, але чорний бушлат не вистрілив. То він так схитрував, міркуючи, що коли в лісі є засідка, то на його войовничий порив партизани відкриють вогонь і видадуть себе передчасно. Чорний бушлат, закидаючи рушницю за спину, знов сказав щось таке, що обидва його супутники голосно засміялися. Санько легенько поторкав пальцем «собачку» карабінки; колись у нього був такий казус, що від хвилювання він натиснув не на спусковий гачок, а на захисну скобу.

Колона рушила далі. Вершники злегка погойдувалися в сідлах, а той, що був у шкірі, не їхав, а плив, — його високий жеребець золотистої масті чудно переставляв ногами, і Санько здогадався, що то іноходець. А якщо відстань дозволяла розгледіти такі штуки, то куди ще зволікати? Санькові здавалося, що саме підоспів момент привітати гостей, але цю межу знала тільки Маруся. Залежно від кількості ворога, від того, чи він кінний, чи піший, вона безпомильно вгадувала ту межу, той поріг, на якому під лобовим прицільним вогнем москалі завжди кидалися врозтіч. Бо якщо, не втримавши нерви, почнеш їх завчасно сікти далі, ніж треба, вони зможуть розсипатися в розстрільну й, оговтавшись, учинити скажений спротив. А підпусти впритул, ближче за ту межу — чого доброго, згарячу кинуться врукопаш і тоді ще не вгадано, чиє буде зверху. «Відчувати цю межу — це навіть не військовий хист, — казав про Марусю її ад’ютант, колишній прапорщик царської армії Василь Матіяш, — це щось набагато більше». — «А що?» — допитувалися козаки. — «Голос», — відповідав Матіяш. — «Який ще голос?» — «Згори». — «Якої гори?» — козаки, нічого не розуміючи, зводили очі до неба. Матіяш роззирався довкола, наче боявся, що їх хтось підслухає, і нарешті казав: «З горбулівської. Голос із Дівич-гори».

— Вогонь! — це був голос Марусі — не з гори, не з неба, не з-під землі, він вихопився з її грудей, майже тихий, але закличний голос, за який Санько (він лиш тепер зізнається собі в цьому) готовий умерти — не за Україну, не за землю, не за волю, а тільки за цей найдорожчий у світі голос, що зринає з її грудей, з її пташиного горла, з її губ, губ, губ, до яких Санько ніколи не доторкнеться, він навіть у думці собі цього не дозволить, але він навчився цілувати її у голос, у цей голос, який для Санька й зараз не потонув у клекоті кулеметів, у дикому іржанні коней, у суцільній пальбі рушниць, у пострілах Санькової карабінки, до якої він пригорнувся щокою, наче до дівчини, і його бідне серце тьохкає і завмирає від цього припадання до рушниці-любки. Вона у нього дуже красива: горіхова кольба гладесенька, як дівоча щока, і вигин у неї біля замка надзвичайно красивий, тонкий, як шия в лебідки, і дуло воронової сталі струнке, гладесеньке, приємне на дотик, хоч буває холодне, буває тепле, а буває гаряче, як ось тепер. Маруся безпомильно вгадала межу наближення ворога, червона кіннота під густим вогнем спершу збилася в купу, передні коні здибилися, заточилися, задні налетіли на передніх, деякі впали з диким протяжним іржанням, і це іржання поранених коней Санькові теж нагадувало жіночий вереск, він давно помітив, що ранені чи нажахані коні верещать, як жінки, і Санькові їх було дуже шкода, крик хай і ворожих коней роздирав йому душу, тому Санько ніколи в них не стріляв, хоч іноді й треба було, навіть водилася така бойова команда: «Перший — по людях, другий — по конях!» А ще була незрозуміла для Санька настанова, яку привезли з фронту бувалі в бувальцях кавалеристи: коли на тебе наступає хмара кінноти, то цілитися треба по кінських ногах, а коли вона відступає, тоді стріляй у голови вершників. Така, мовляв, військова наука, і так пише книжка. Але Санько й цього разу не стріляв у коней, він цілився тільки в чорну шкірянку, в бушлати, ватянки, шапки, кашкети, смалив у стовковисько зайд, радіючи кожному влучному пострілу, хоч у тій коловерті не завжди закмітиш, куди лягла куля, де той песиголовець, у якого ти цілив, де ж отой чорний бушлат, що, скалячи зуби, брав на мушку Санька, а тепер невідомо де дівся; той, що був у шкірі, упав, Санько навіть бачив, як жеребець золотистої масті побіг без вершника до річки… до Кирші… Кирша… Кирша… ну й назва… побіг, кумедно викидаючи ноги вперед, бо воно ж — іноходець. А чорного бушлата Санько загубив з очей.