Оскільки ти стала легендарною ще за життя, то не дивно, що й про твою смерть народилося багато легенд. Таємниця завжди породжує міфи. Та найдужче вражає те, що перекази про Марусю досі живуть у нашому, здавалося б, непритомному народі. Під час написання роману я отримував листи з Житомирщини, Київщини, Вінниччини від людей, яким «розповідав батько, а батькові розповідав дід, що Маруся…» І це були оповіді не про збірний образ Марусі (знаємо не одну отаманшу під таким ім’ям), а саме про тебе, Олександру Соколовську.
Надзвичайно цікавий своїми подробицями лист Анатолія Малюха з Києва, котрий переповідає спогади Марії Окіпної (1892—1971), бабусі його дружини Світлани. Марія Окіпна в 1919 році жила в середмісті Києва й одного серпневого дня пішла на критий Бесарабський ринок. Раптом помітила, що «якось незвично заметушилися люди. І тут у приміщення ринку в’їхала на білому коні в супроводі кількох козаків на гарних конях молода дівчина. На ній був зелений жупан, на голові смушева шапка зі шликом, з-під якої спадала руса коса. Їхала повільно, розглядаючи людей і те, що вони продавали. Один із присутніх дядьків голосно привітався: «Здорові були, пані Марусю!» І, вклонившись, зняв шапку. Маруся чемно відповіла на привітання. Решта чоловіків теж познімали шапки, картузи, капелюхи та вклонилися їй. Виїхавши з ринку на Хрещатик, Маруся приєдналася до загону козаків, яких було більше сотні. Загін рушив Хрещатиком у бік Думи. Всі дивувалися, що Маруся така молодесенька. Потім кияни розповідали один одному, що вона «відвідала» Лук’янівську тюрму й визволила невинних людей. А ще казали, що це дівчина непроста, вона із знатного роду».
Це вже не міф, а реалістичний спогад, правда ж? Хіба що чумарку названо жупаном, але гарна чумарка мало чим відрізняється від жупана. Твій портрет тут дивовижно збігається з образом, який описали ті, хто тебе бачив. І ще я знаю, що тоді з Бесарабки ти поїхала не до Думи, а до Лук’янівської тюрми, яку більшовики вже «розвантажили» від українців.
Однак людей найдужче хвилює, де поділася Маруся. І найбільше легенд вони створили саме про це: «Червоні заскочили отаманшу вдома у її рідному селі, вона, втікаючи від них на тачанці, викосила з кулемета півескадрону, але біля Потіївки її наздогнали й зарубали шаблями». І ще: «Більшовики зловили Марусю, зв’язали їй руки та ноги й кинули в холодну, а їй ті пута розв’язати — раз на вузли дмухнути. Тільки її й бачили. Вона чарівниця була».
Та що казати про народну фантазію, якщо навіть денник українських емігрантів Америки «Свобода» описав у червні 1921 року твою загибель не з меншою домішкою містики. Нібито сам Троцький вислав проти Соколовської спеціальну військову експедицію, яка оточила загін і після запеклої битви полонила його разом з «вождем Марусею». Большевики засудили її до страти, але під час виконання вироку, як пише газета, «показалися деякі труднощі». Коли привели розстрільний відділ, він замість прицілитися в жінку, що стояла проти солдатів з незав’язаними очима, вистрілив у повітря. Тоді цей відділ усунули й привели інший. Однак і цього разу ніхто не вистрілив у жінку, тільки в повітря. «Се розбісило большевицького комісара, котрий був призначений до зведення зі світу Марусі. Він обернув до жовнірів машиновий кріс і загрозив їм, що всіх повбиває, як не будуть стріляти в засуджену на смерть. Аж тоді розстрільний відділ дав огонь у груди й лице жінки, що стояла спокійно з відкритими очима».
Мало віриться у небажання російських «жовнірів» стріляти в жінку, якщо вони убивали навіть немовлят у колисці.
Та на цьому версії про твою загибель не закінчуються. Дехто твердив, що Марусю вбили, як і її братів, свої. Зрадники. Навіть кивали на ад’ютанта. Бачили… три твої могили. А якщо є три могили однієї людини, то вже постає запитання: чи цю людину взагалі ховали?
Я розумію твоїх рідних, котрі гріли в серці надію, що їхня Сашуня не загинула, що вона перейшла кордон. Ця надія виросла в істину: «Герої не вмирають!» Гасло, яке народилося не сьогодні.
Із рідних, які тебе бачили, до наших днів дожив лише твій небіж Євген Васильович Соколовський (помер 2009 року), але тоді, у 1919-му, йому було всього лиш два роки. Хтось запитає: чому Надія Соколовська (Круглецька) записала малого Євгенка сином Василя? Очевидно, причина була в тому, що з усіх трьох братів Дмитро найбільше залив сала за шкуру більшовикам і зажив найгучнішої отаманської слави, а це не могло не відбитися на долі його нащадка. Проте материнська оглядність не врятувала сина від тюрем і переслідувань. Можливо, тільки поглибила його душевну травму. На схилі віку Євген Соколовський не раз повторював: «Я прожив чуже життя».
Марусю, дитино, зіронько ясна… Я точно знаю, що ти жила в серці Мирона Гірняка до 22 липня 1944 року. Його міцний організм таки подолав смертельну недугу, і Мирон з Осипом Станіміром пройшли до кінця увесь трагічний шлях разом з Українською Галицькою армією. Аж до серпня 1920-го, коли рештки УГА під проводом генерала Кравса перейшли на територію Чехословаччини, де були інтерновані. Щоб більше не повертатися до генерала Кравса, не можу тут не згадати цікавого випадку, який стався з ним у квітні 1920-го. Тоді опальний генерал Кравс (УГА, рятуючись від загибелі, пішла на тимчасову, лише формальну спілку з більшовиками) квартирував в одного священика й частенько грав з ним у шахи. Якось господар похвалився, що в його хаті живе ще один затятий шахіст, котрий хоче зіграти партію з Кравсом. Кравс погодився, але яким же було його здивування, коли побачив перед собою барона Штакельберга. Виявилося, що після розгрому Добрармії червоними барон не міг потрапити до Одеси й переховувався в оселі священика. Зустріч була теплою, її не зіпсували навіть три мати, які Кравс поставив Штакельбергу. Зате український генерал роздобув для барона документи, з якими той міг виїхати на Одесу під чужим ім’ям. На прощання вони знов сіли за шахівницю, і Кравс раптом спитав: як же можна було так безбожно брехати? Тоді, в Києві. Адже денікінці не перемогли галичан, а обдурили, повелися, як останні шахраї.
Штакельберг погодився, що так, вийшло негарно, але в усьому, мовляв, винен генерал Бредов. Він тоді й повноваження свої перевищив, і вдався до хитрощів.
Та не до хитрощів, сказав Кравс, до брехні він скотився, як дрібний шулер.
Може, й так, погодився барон.
Ну, добре! — Кравс сердито згорнув із шахівниці фігури, побачивши, що від хвилювання проґавив туру. — Нехай Бредов брехав, для росіян це не диво. А як ви, німець, генерал, могли йому підспівувати?
Система, сказав Штакельберг. Укинь свіже яблуко в діжку з капустою — воно скисне. Система.
Генерал Кравс помер 13 листопада 1945 року у Відні. Він написав книжку спогадів «За українську справу».
Та я знаю, що тебе найдужче цікавить, як склалася доля поручника Гірняка. Мирон завершив юридичну освіту в Карловому університеті. Жив і займався адвокатською практикою в Празі. Він… так і не одружився. Під час Другої світової війни вони з Осипом Станіміром знову спробували щастя в боротьбі за Україну. Обоє воювали в дивізії «Галичина». Мирон загинув 22 липня 1944 року в бою під Бродами. Коли лещата оточення стислися до краю, хтось із хлопців вигукнув: «Зриваємо «леви» з рукавів!» Вони вже знали, що росіяни до українців набагато жорстокіші, ніж до німців. Мирон «левів» не зірвав. Але помер легко. Іноді йому було соромно, що він досі живий.
А його старший товариш Осип Станімір вижив і на тій війні. З Відня він емігрував до Канади, де працював інженером. Помер у Торонто 1971-го, проживши вісімдесят років. Він також видав книжку спогадів під назвою «Моя участь у Визвольних змаганнях 1917—1920». Ця книжка й зараз лежить переді мною, коли пишу ці рядки. На ній — автограф Осипа Станіміра для його товариша-дивізійника Івана Падика, на очах у якого загинув Мирон Гірняк:
«У дружній пошані на спомин і під розвагу — Осип Станімір, сотник УГА».
На спомин і під розвагу… Уміли розважатися хлопці. Хоча Осип Станімір рідко ходив на зустрічі комбатантів. Він не любив виступати зі спогадами перед громадою, бо тоді так нервував, що часом скидався на божевільного. Розповідаючи перед повною залою про те, як його курінь обсадив київську Думу, — обсадити, але не стріляти! — Станімір вихоплював з кишені допотопного ключа з плескатими зубцями й кричав не своїм голосом:
