Старшини знов перезирнулися і ще вище скинули бровами.

— Не вірите? — Маруся звузила свої східні, ніби трішки підпухлі, очі й подивилася на поручника Гірняка. — У нас є козак, який воює тільки босий.

— Характерник? — спитав Данило Бізанц.

— Чаклун, — сказала Маруся, і в її погляді промайнув такий дивний полиск, наче вона й сама була чаклункою.

Може, тому Маруся й стала отаманом, подумав Мирон Гірняк. Інакше як пояснити, що під руку цього дівчати стало тисяча козаків? Хоча що тут пояснювати? Він, поручник Гірняк, теж підкорився б їй залюбки.

— А ваші гармаші так само прудкі? — поцікавився Данило Бізанц.

Маруся вловила його іронію, але не взяла до серця.

— Маємо дві польові тридюймові гармати. І дві гаубиці, тільки вони заховані в Тетереві.

— У річці? — здивувався Данило Бізанц.

— А що? Змащені гармати добре зберігаються у воді. А чи прудкі наші гармаші? Побачите. Коли летять через поле, то гарматки стрибають, як жаби.

— І влучно б’ють? — допитувався Бізанц.

— Ще й як! Але головне не в тому, куди поціляють гармати.

— А в чому?

— У тому, що вони піднімають дух козаків.

— І залякують ворога, — додав поручник Тарнавський. — Влучив не влучив, а страху наженеш.

— Золотоверхий Київ не годиться обстрілювати з гармат, — сказав Данило Бізанц. — Не можна руйнувати храм, навіть якщо там ховається ворог.

У поході на Київ галичани вбачали щось надприродне. Узяти столицю для них важило більше за всякий тріумф. Посідання Києва для них означало повернення віри, а може, й самого Бога.

— Ні, — сказала Маруся. — Ви помиляєтесь.

— У чому? — спитав Данило Бізанц.

— Ворога треба нищити скрізь. Руїни храму іноді святіші за його первісну досконалість.

— Перепрошую, — Станімір торкнувся правого вуса. — А скільки вам, ясна пані, років?

— Двадцять, — не змигнувши оком, сказала Маруся.

Старшини знов перезирнулися, повівши усміхненими бровами.

— А показуєте на молодшу! — сказав Станімір.

— Я вродилася на молодий місяць.

Радше на сонце, подумав Мирон Гірняк. Тільки молоде весняне сонце могло подарувати таку золоту косу. І веснянки, і родимку над кутиком вуст, і магічний блиск очей. Не чаклунський, а синьо-гарячий тривожний блиск.

— Давайте до справи, панове! — сказала Маруся. — Ми ж не на прощу йдемо до Києва, правда ж?

Та саме тоді, коли Осип Станімір розгорнув на столі мапу, прискакав вістовий і передав новий наказ корпусного начштабу отамана[9] Льобковіца. Галичани мусили вдосвіта завагонуватися в Житомирі й залізницею вирушати на Київ через Козятин, а Марусі дозволялося приєднатися до них біля Фастова — і то лише з кінним загоном.

Марусі… дозволялося… — скептично всміхнувся поручник Гірняк. У них що — сім п’ятниць на тиждень?

Марусю наказ не засмутив.

— Ми там будемо швидше за вас, — сказала вона і, дзенькнувши острогами, підвелася з-за столу.

Сотникові Станіміру, видно, ще не хотілось прощатися, бо він запитав:

— А чому ваша бригада назвалася ім’ям Дмитра Соколовського?

Дмитро узяв собі за вину, що так необачно загинув Олекса.

Не знав усієї правди. Довго ходив мовчазний, нічого не чув, нікого не бачив.

Жив із дружиною та малим сином Євгенком у двох кімнатах гімназії і часто виходив до вітряка, що стояв край села навпроти їхніх вікон — палицею можна докинути, сажнів за шістдесят. Сідав там, курив, думав. Подовгу видивлявся на Дівич-гору, що височіла за версту від села у бік Радомишля. Щось креслив дубчиком на снігу.

Одного дня він пішов на Лапаївку до батька, зайшов у стайню, де в потемках білів Олексин кінь. Засідлав його, примірявся, незчувся, як виїхав за село. Застояний жеребець легко переходив в алюр, був м’який у поводах, сиділося на ньому зручно, немов у кріслі.

Дмитро вже був готовий, коли до нього прийшли Тиміш Олексієнко-Корч, Ничипір Круподеря та Матей Мазур із Пилиповичів. Робіть щось, Дмитре Тимофійовичу, ви ж офіцер. Невже подаруєте їм братову смерть?

Хтозна, що відповів би на те прапорщик Соколовський, якби знав, що чекає його попереду. Мова не про смерть, а про зраду й запроданство, яких доти Дмитро ще не встиг звідати. Не міг же він знати, на скільки мільйонів оцінять його голову та хто спокуситься на ті гроші. Тому відповів їм так, як колись сказав братові:

— Будемо держати Україну.

Спершу він зібрав невеличкий загін, до півсотні перевірених козаків, а коли навесні червона повінь залила Україну й московський лапоть наступив на горлянку селянам, отаман Соколовський мав уже ціле військо. Кілька тисяч повстанців важко було тримати прикупі, тому Дмитро поділив їх по селах на сотні і згукував під слушний момент товкти москаля. Після того, як гаряче діло було зроблено, отаман відпускав козаків додому хазяйнувати.

Штаб узяв під свою руку Тимофій Соколовський. Дмитро хотів було відмовити батька, але старий тупнув на нього ногою, мовляв, не командуй, бо зніму паска, тоді побачимо, хто з нас старший.

Вони й не помітили, як у цій катавасії знайшла собі роботу Сашуня. Якось після служби Божої дяк Соколовський завважив, що біля церкви зібрався чималий гурт парубків і старшого чоловіцтва. Підійшовши ближче, він побачив у центрі кола свою найменшеньку пестунку, яка переконувала всіх, хто носить штани, йти в повстанці. «Знову кров проливать?» — загув хтось у натовпі, на що Саша сказала, що так, не всі голови уціліють, але втрати у боротьбі завжди будуть меншими за ті, яких ми зазнаємо в покорі. «Проклянімо смиренність тих, хто, сидячи на печі, вигріває рабську сподіванку, що біда обійде його стороною», — сказало це жовтороте пташеня, яке невідь у кого вдалося. Та в кого ж? Бабуня у неї була відунею, мати ворожить, а воно, хоча й гімназію вже закінчує, і собі туди само. Ну-ну! Он і ще котрийсь огризнувся, одначе слухають, пороззявлявши роти, наче дівчина їх на весілля запрошує і зараз кожному дасть по шишці. Глянувши на присадкуватого Санька Кулібабу, котрий невдоволено чмихав носом, вона сказала, що страхопуд може висиджувати яйця в теплі, як та квочка (тут уже всі загигикали), але хай пеняє на себе, коли червоний півень клюне його в «подушку».

Мине якийсь час, і Тимофій Соколовський на власні очі побачить, як цей «страхопуд» Санько Кулібаба зітнеться в рукопашному бою з червоними. Троє підуть на нього з багнетами, а Санько вхопить рушницю за дуло й гатитиме нею, наче люшнею, по головах, поки не розтрощить три черепки й кольбу своєї ж таки рушниці. Тільки дуло залишиться в Санькових руках, коли недобиток попросить його: «Дабєй, браток», а він скаже: «Чорт тобі брат» — і витре спітніле чоло закривавленим рукавом. «Чим же я тебе доб’ю, — виправдовувався потім Санько, — як ти своєю макітрою мені ружжо понівечив. Було б не лізти під гарячу руку».

Згодом Сашуня уже була зв’язковою і якось принесла вістку, що від Житомира на Коростень ітиме ешелон з кавалеристами й верховими кіньми. Вирішили перестріти гостей уночі біля Андріївки. Розгвинтили рейки, почекали, поки проскочить перевірочний порожняк. Матей, приклавши вухо до рейок, сказав, що за п’ять хвилин ешелон буде тут, пора розбирати колію. Розібрали, залягли в захисній лісосмузі. Із темряви вихопилося більмасте око світла, почулося бадьоре чахкання паротяга. Хтось відчув солодкий лоскіт під «ложечкою», хтось холодок, Матей підбив шапку вище на лоба — навіть у темряві було видно його блаженну посмішку.

Машиніст помітив халепу, різко загальмував, та пізно — гримнули буфери, заскреготали колеса, вагони полізли один на одного. Здійнявся крик, ґвалт, злякано заіржали коні, б’ючи копитами об підлогу вагонів. Козаки сипнули по ешелону з кулеметів, на пострах жбурнули під потяг кілька гранат. Хлопці саме розігрілися і рвалися до бою, але з вагонів ніхто не відстрілювався.

Дмитро дав команду припинити вогонь. Коли втихло, раптом почали відчинятися двері вагонів, і звідти полетіли на землю рушниці, револьвери, шаблі. Після того з піднятими руками виходили червоноармійці, ставали рядком уздовж колії, сліпо вглядаючись у ніч. Двоє кинулося тікати до лісосмуги, але їх наздогнав короткий разок із «люйса»[10], що його випустив Тиміш Корч.