Урешті, розмова перетекла в іншу тему. Її права рука лежала на столику, простягнута до мене. Я поклав свою руку згори й глянув на неї іншими, щирими очима, своїми очима. Вона не зробила нічого, лише знов опустила очі. Я ледь стиснув її ніжну ручку.

– Мені треба йти, – мовила Анніта.

– Прикро. Та нічого не вдієш, – я гукнув офіціанта.

Розрахувавшись, я викликав їй таксі. І вона поїхала додому на майдан Рози Люксембург. Вона попросила мене не проводжати її. Останнє, що я почув від неї: «Швидше б настав завтрашній вечір. У тому ж місці, у той же час». Сказавши це, Анніта сіла в таксі.

Мені, якщо чесно, було не дуже весело. За кілька секунд до мене підскочив Льоха з фотоапаратом у руках. Він сидів за три столики від нас і робив свою справу, тобто фотографував нашу зустріч. Ми примостилися на лавці неподалік ресторану.

– Добре, що Б. Г. О. сплачує всі витрати. Інакше нам би не вистачило й місячної зарплати на одну вечерю.

– Так, – тихо мовив я. – До завтра, Льохо.

Я встав і пішов у темряву. Ліхтарі вже не горіли. Я відчував, як Шалапут дивиться мені вслід. Я навіть відчував, що він збентежений. І навіть отримав від нього відразу ж sms: «Завтра нам з тобою треба обов’язково поговорити». Я нічого не відповів. Спіймав таксі й поїхав додому. Мені стало соромно за себе самого.

Я тонув у відчутті невизначеності. З одного боку, я лише займався тією авантюрою, на яку підписався, з іншого – ця дівчина мені справді сподобалась. Я думав про те, як вона, така відкрита й лагідна, могла вийти за О. П., підписати шлюбний договір. Я не зміг збагнути, що важливіше для Анніти – кар’єра чи родина. Для тієї Анніти, яка підписала шлюбний контракт, однозначно важливішою була кар’єра. А для Анніти, з якою я вечеряв, кар’єра була важлива, та напевно сказати, що вона важливіша за родину, я не міг, швидше – навпаки. Можливо, я чув лише те, що хотів чути. Може, то були просто слухові галюцинації. Так я й заснув. Мені знов снилося чорне.

Наступного дня, десь опівдні, мені подзвонив Льоха-Шалапут. Ми зустрілися. Він був явно в гарному настрої.

– Я щойно від О. П. Показував йому фотки, – сказав він.

– І як йому? – заради чемності запитав я, хоч, правду кажучи, мене це не цікавило.

– Він залишився задоволений, – так само бадьоро мовив Шалапут. – Ти молодчага!

– Льохо, а ти впевнений, що ми маємо цим займатись?

– Так, Утко… Про це я й хотів з тобою поговорити. Викинь на х…й ці думки з голови… Не ти, так хтось інший. Ти ж знаєш, скільки в неї шанувальників? Знаєш. І ти знаєш жінок. Вони майже всі полігамні. Тож рано чи пізно вона з кимось усе одно переспить. То чому б цим «кимось» не бути тобі? Це всього лиш робота, старий, усього лиш робота… Розумієш?

– Мабуть, ти правий, – без жодних емоцій сказав я. – Але ж, старий, той бізнесмен х…їв переспав із практиканткою, маючи таку лялечку за дружину! Я, звісно, не бачив тієї «журналістки», та навряд чи вона краща від Анніти. Він, значить, наламав дров…

– Так, – перебив мене Льоха, – так, він наламав… А ми розй…буємося. Та це робота. Зрозумій, Утко! Ро-бо-та… І все.

– Мабуть, ти правий, – ще раз сказав я, – мабуть, правий. Але ж…

– Ніяких але, – знов перебив мене Шалапут. – Старий, ти маєш попит у жінок – і це чудово. У нашому разі це… просто ідеально. Але нащо ж ти сам до них липнеш? Я хочу сказати… тобі треба накидати льоду в серце й триматися від них на відстані, навіть у ліжку… На від-ста-ні, – протягнув він.

– Добре, я спробую, Льохо… я спробую.

До самого вечора ми були разом. Оскільки завтра близько четвертої ранку ми, типу, збирались їхати в Гданськ, то все мало статися сьогодні. Сьогодні я мав її звабити. Мав переступити через себе. Я хотів її, але сумніви й досі не давали мені спокою. У призначену годину я рушив до ресторану й «увімкнув» тренера.

Льоха зайшов майже одразу після мене й сів за кілька столиків для чіткої зйомки. Як і минулого разу, я замовив чорну каву й став чекати на Анніту. Мій одяг говорив про мій статус, і мені лишалося тільки підтримувати марку поведінкою. Вона прийшла майже без запізнення й трохи схвильована. Цього разу на ній була довга червона сукня.

– Щось сталось? – спитав я.

– Та нічого… Усе добре, робота, – мовила вона й посміхнулась.

Офіціант поклав на столик меню. Вона замовила каву з молоком. На моє «може, чогось вип’ємо» загадково посміхнулася й відмовилась.

– Зібрався вже в дорогу? – несподівано спитала вона.

Я згадав номер у готелі, який Шалапут зняв для сьогоднішньої ночі, а також відеокамеру, сховану в м’яку іграшку, і нерозпаковані валізи.

– Так, у мене сьогодні було багато часу. Я навіть встиг погуляти Харковом. Після мого останнього візиту він не дуже змінився.

– А коли ти був востаннє в Харкові?

– Днів п’ять тому, – намагаючись якось її розважити, відповів я.

Продовжував я в тому ж стилі. І мені вдалось її заспокоїти. За якийсь час ми вже невимушено говорили про міста, в яких я «бував» з лекціями й тренінгами і в яких вона була на зйомках кліпів та реклами. Багато сміялися й розважали одне одного. Я не знав, що вона в мені знайшла, але щось таки знайшла. Її очі горіли, коли наші погляди зустрічались. А зустрічалися вони часто. Час летів швидше, ніж можна було собі уявити.

За спиною я відчував Льоху. Мені дуже хотілося повернутись і глянути, як він фотографує. Але не судилось. Я сидів до нього радше спиною, ніж боком, тож тішився лише тим, що знав про його перебування неподалік від себе.

– Може, усе ж таки по келиху вина? – знову запропонував я.

– У мене краща ідея, – загадково промовила Анніта, – пішли звідси.

– Не бачу причин не піти, – з посмішкою ззовні та з боязню в душі відповів я.

– Я приготувала тобі невеличкий сюрприз.

– Люблю сюрпризи. – Боязні стало куди більше. Наш із Льохою план тримався на волосині. За планом, я мав якимось чином затягнути її у свій номер, де на нас чекала відеокамера. Але… треба було діяти за обставинами. Обламавши їй сюрприз, я міг обламати всю нашу із Шалапутом роботу.

– Ну що, пішли? – мовила вона й підморгнула.

– Пішли, – сказав я й залишив на столику нічогеньку купюру, не чекаючи ні на офіціанта, ні на рахунок. Гроші дісталися задарма – мені було їх не шкода.

– Я викличу таксі, – сказав я вже на вулиці.

– Не турбуйся, я на машині, – бадьоро відповіла вона й узяла мене під руку.

«Ця лялечка вже моя», – подумав я.

Нічка обіцяла бути гарячою, але без Льохи, точніше без його фотоапарата й без відеозйомки. Треба було щось робити. Якось пускати Шалапуту маяки. Я ж не робив нічого. Я подумав, що це розв’язує питання: чи правильно я роблю, що обманюю цю жінку? Так я й вирішив. Якщо Льоха викрутиться якось і сфотографує нас уночі, то так тому й бути – ми виконаємо свою роботу. А якщо не сфотографує, то виконаю свою роботу лиш я, а він хай кусає лікті й виправдовується перед О. П. Після цих думок настрій у мене значно покращав.

Ми з Аннітою сіли в дорогу автівку й зі свистом рвонули з місця. Вона возила мене по місту, розповідала про пам’ятники, про архітектуру, про людей і звички харків’ян. Розповіла навіть таке, чого я й справді не знав. Провулки ми проїжджали повільно, по проспектах мчали. Інколи мені хотілося пригальмувати, але я не подавав виду.

Ми їхали проспектом Леніна в напрямку центру через майдан Свободи. Потім звернули на Сумську. І коли вже під’їжджали до майдану Рози Люксембург, я зрозумів, куди котяться справи. Анніта звернула на майдан, з нього через арку – у дворик і зупинилась.

– Приїхали, – сказала вона й легенько ляснула мене по нозі, – обожнюю кататися. Хочу тобі сказати – це мене навіть заводить.

– Та бачу, – сказав я і вийшов з машини. – Це якесь дуже історичне місце чи місце твого дитинства? – спитав я, ніби й не знав, що в цьому будинку квартира О. П.

– Ні, я тут зараз живу, – посміхаючися, сказала вона й увімкнула сигналку. – Ходімо по сюрприз.