Я теж не боюсь темряви, відповів Маріо й тут-таки згадав, як йому трапилось ночувати в цій квартирі. Коля поклав його в коридорі на розкладачці, сам довго засинав на канапі, важко повертався уві сні, розмовляв і прокидався, канапа рипіла під ним, мов акордеон. Маріо дослуховувався до Колиного галасу, вираховував інтервали між його скрикуваннями, а потім несподівано заснув. Прокинувся, підвів голову й відразу побачив Колю. Той стояв на кухні, коло вікна, зовсім без одягу, й пильно вдивлявся у чорно-лимонну ніч. Місячне світло робило його шкіру зеленою, а череп блискучим. Дихання його було важким і хижим. Він стояв нерухомо. Потім розвернувся й рушив назад до кімнати, у темряві не звертаючи жодної уваги на Маріо. Ступав насторожено й важко. Паркет похрускував, як перший сніг під лапами зомбі, що вийшов на полювання.

Настя розклала в глибокі тарілки те, що зварилось. Пішла до сусідньої кімнати. Сіла на килим, поставила посуд перед собою. Маріо з вином посунув слідом, розірвав пакет, вино вибухнуло в його руках, заливаючи килим, всотувалось у товсту поверхню, торкалося ліній і руйнувало симетрію візерунків. Маріо прибіг із серветками й заходився вилизувати цей чортів килим, але Настя зупинила його, сказала: заспокойся, я потім відчищу, я знаю один таємний спосіб, ще давньоіндійський, як чистити китайські синтетичні килими. Давньоіндійський? — засумнівався Маріо. — А звідки знаєш? У нас, — пояснила Настя, — часто зупинялись іноземці. Переважно моряки й торговці бурштином. Вони мене й читати навчили. Я взагалі спочатку вивчила есперанто, лише потім російську. Ти знаєш есперанто? — спитала, поправляючи волосся й осмикуючи сукню.

— Погано, — відповів Маріо.

А сам згадав, як Коля взявся «рішати справи» з якимись поляками, а він, Маріо, мусив вести з ними телефонні бесіди. Говорили англійською, Коля його й викликав як носія англійської. Проте говорив Маріо погано, поляки говорили ще гірше, Маріо їх майже не розумів, а те, що розумів, Колі відверто не подобалось. Він стояв поруч із племінником, дивився на нього холодно й відсторонено, постійно перепитував, злився, від чого Маріо панікував і розумів ще менше. Зрештою Коля відібрав У нього слухавку, злісно пояснив усе, що про нього думає, й узявся вести перемовини сам. Потім показував Маріо рахунки за телефонні розмови, ніби список його, Маріо, дитячих гріхів. Довіра, думав Маріо, аякже.

Про їжу якось забули, Маріо сидів і згадував усі життєві прикрощі, думав про довіру й легковажність, думав про те, що йому взагалі нечасто довіряли, і ставало йому від цього ще прикріше й незатишніше. Вона справді схожа на свою маму, подумав. І на мою теж. Усі жінки в нашій родині чимось подібні — вони так багато говорять, що ти просто не встигаєш їм відповідати. Тому вони думають, що їх усі ігнорують. Як і його мама, Настя мала допитливі очі й ніжне обличчя. Вона так само легко одягалась, не боячись протягів і не відчуваючи холоду. Так само швидко добирала потрібні слова, так само голосно їх вимовляла. Яким, цікаво, був її тато?

Настя натомість засумувала: брат сидів на кривавому килимі й думав про щось своє. На неї уваги не звертав. Чи принаймні робив вигляд, що не звертає. І тоді вона розповіла ще одну історію.

— Я рано закохалася, — сказала вона. — У нас у місті всі рано закохуються, особливо жінки. Він був старшим за мене років на десять. Ось як ти, — вона торкнулася Маріо. Той неуважно повів плечем. — І тому в нас нічого не вийшло. Я переживала, думала, що це мені покара за ранню любов. Тоді взяла й поставила собі брекети.

— Для чого? — не зрозумів Маріо. Довіра, далі думав він, ну-ну.

— Для покути, — пояснила Настя. — Щоби ні з ким не цілуватись. Два роки я ні з ким не цілувалась. Два роки. Аж доки не зняла ці штуки. А вже коли зняла… — закотила вона очі.

— Що? — перепитав її Маріо.

— Тепер я цілуюся з усіма, — відповіла Настя.

— З усіма?

— З усіма.

Аж тут Маріо нарешті зрозумів, про що вона говорить, довіра, подумав він. І лише після цього поцілував сестру. І діяв наполегливо. Сам не розумів, що примушує його займатись такими дивними речами. Адже він ні на мить не забував про те, у чиєму помешканні знаходиться, чиї килими тут щойно залив. Ні на хвилину не забував важкого Колиного погляду, сухого голосу. Пам'ятав, де той ховає ножі й заточки, пам'ятав, як він погрожує по телефону, як набрякає від злості його сіро-коричневе обличчя, як надимаються вени на шиї, як, сварячись, він хрипко дихає, видмухуючи крізь широкі ніздрі дим і вогонь. Пам'ятав, боявся, проте зупинитися не міг. Настя тим часом не зовсім розуміла, що з ним сталося. їй подобалось, як він невміло цілується, подобався його запах, однак щойно він брався за її сукню, щойно заходив надто далеко, тепло била його долонею по руці, ніжно відштовхувала, коротко й застережливо озивалась, і Маріо відкочувався назад. Але тут-таки згадував, скільки крові й вина пролито в цьому домі, скільки пороху й золотого піску спущено в каналізацію, скільки смертей та образ пам'ятають ці стіни, і знову торкався її обличчя, ловив її долоні, позбавляв її одягу. Настя сміялася й опиралась, щось йому говорила, він навіть щось відповідав, не завжди дослуховуючись до її запитань. Якоїсь миті вона навіть пошкодувала, що зняла свої брекети, такий він був нестримний, цей її старший брат з усіма своїми страхами та довірою. Вона хапалася за його коротко стрижене світле волосся, відводила його голову, дивилась йому в очі. Тоді він знову прибирав її руку й щось їй наговорював, аби відволікти увагу й підібратись поближче. І вона знову дозоляла йому майже все, не зупиняючи його, ніби чекала на якийсь сигнал. А коли цей чутний лише для неї сигнал лунав, тут-таки упиралася ліктями в килим, вигиналася всім своїм тілом, вислизала з його обіймів, зісковзуючи в темряву. Маріо віддихувався, заспокоювався і знову брався за справу. Тривало так кілька годин. Доки в неї не скінчилось терпіння. Після цього він хапливо поклав її на килим, китайський і синтетичний, а вона й не опиралась.

Що я йому скажу і як я подивлюся йому в очі? Він зрозуміє все, щойно мене побачить. Мені навіть не доведеться ні в чому зізнаватись. Він вирве мені горлянку, думав Маріо. Або переламає мені ноги. Спочатку одну, потім другу. Буде топтатись мені по ребрах, зніме з мене скальп, осліпить мене й відпустить на вулицю жебракувати. Я буду сидіти на теплому асфальті з паперовим стаканом із Макдональдса, збиратиму копійки, але навіть їх він буде в мене відбирати, зсипаючи собі до глибоких кишень. Але перед тим розповість усе сестрам — Зіні й мамі. І вони довершать те, чого не посміє зробити він: позбавлять мене чоловічої гідності. У прямому сенсі. Відріжуть мені гідність садовими ножицями. Що загалом на це може сказати мама? Що вона говорить у таких випадках? Маріо думав, але в голову нічого не приходило. Та й випадків таких він не пригадував. Мама, очевидно, стане на бік племінниці, буде її заспокоювати, буде втішати. Сидітимуть разом на Колиних килимах і вигадуватимуть, що з ним, Маріо, зробити в першу чергу — повісити в коридорі чи все ж четвертувати на кухні. Що ж, погоджувався Маріо, я сам у всьому винен, я сам усе це затіяв, ніхто не змушував мене пити з нею на килимах, ніхто не змушував мене слухати її історії, ніхто не змушував мене зрештою в неї кінчати. У руках Маріо тримав торбинку зі сніданком, погляд мав змучений, на шиї — кілька свіжих подряпин.

Коля зустрів його похмуро. Кивнув головою, мовчки забрав сніданок. Підозріло оглянув приготовану Настею рибу, недовірливо принюхався до зелені.

— Риба? — здивувався. — Вона ж знає, що мені не можна.

У палаті щось сталося, сусідів Коля, схоже, запресував: інтелігент відразу приніс їм із Маріо два пакетики чаю, роботяга передав кип'ятильник, пацан із навушниками принижено відвернувся до стіни. Коля сидів на ліжку й дивився кудись за спину Маріо — так що й погляд перехопити було не можна, й очей відвести несила.

— Діти, Марічек, — сказав Коля з притиском, — не завжди народжуються в любові. Іноді вони народжуються випадково й незаплановано. Тоді життя їхнє наповнюється пригодами й випробуваннями. Переважно випробуваннями.