— Та ні, — подумав Маріо. — Краще ти сюди. Разом із дідусем.

— Як знаєш, — спокійно відповіла Настя. — Вирішуй сам.

Зранку вона пішла. Намагалася його не розбудити. Але все одно розбудила. Серед дня з'явився Коля. Приніс апельсинів. Довго сидів, мовчав, хотів про щось запитати, але стримався. Запропонував працювати разом. Маріо подумав, погодився.

Мрець виглядав ще гірше, ніж за життя. Сиве волосся, запалі очниці, гострий ніс, різкі зморшки на незадоволеному обличчі. Стримів угору борлак, видовжились пальці, посиніли нігті. Він мовчав останні дві доби, лише кашель час від часу рвав ізсередини груди. Потім навіть кашлю не стало. Лежав і повільно дихав, як риба — уже виловлена з водойми, проте ще не залита олією. По обіді серце спинилось. Молодий підходив, схилявся над ним, зацікавлено розглядав. Можна було подумати, що вивчає малюнки на лікарняному халаті.

— Ти ще дзеркало приклади, — порадив Юра.

— Сам приклади, — образився молодий. — Що робити? — запитав. — Він же зараз розкладатися почне.

— Чому там розкладатися, — відповів Юра. — Шкіра та кістки. Лиши його.

Юра припускав, що той, хто повідомить лікаря, сам і буде цього мерця виносити. Тому розгорнув принесений йому минулорічний випуск «Національної географії» й несподівано для самого себе зачепився за матеріал про тваринний світ Месопотамії. Месопотамія, думав, Месопотамія — щось пов'язане з водою. Щось із каміння та піску. З тваринним світом у Месопотамії складалося не найгіршим чином — стверджували в журналі. Худоба здебільшого належала монастирям, тварин приносили богам у жертву, у подяку за щедроти, повертаючи таким чином борги. Прочитавши про борги, Юра занервував і відклав журнал убік. Засинаючи, слухав човгання малого. Навіть не повертаючись, знав, що той кружляє довкола мерця. Смерть притягує, особливо чужа.

Надвечір прокинувся, визирнув за вікно. Темні дерева, ранні сутінки, початок липня. Молодий сидів на сусідньому ліжку, не відводячи очей від трупа.

— Ми що, — спитав, побачивши, що Юра прокинувся, — будемо спати з ним в одній кімнаті?

— Спи в коридорі, — порадив Юра.

Але той лише налякано пересмикнув плечима. Молодого звали Саша. Саня, — сказав він під час знайомства. Був насправді не такий і молодий — років двадцять, просто виглядав недосвідчено. Особливо коли порівнювати з тими, хто вже помер. Худий, тренований, грав у футбол. Постійно гриз нігті, від чого мав рожеві пальці. Мав також нестрижене чорне волосся й тріщину в нозі. Через неї сюди й потрапив. Після травми в лікарні порадили обстежитись, як це й буває зазвичай. Зробив знімок, лікарі щось знайшли. Саня стверджував, що це в нього від стресу. Лікувався близько місяця, а все ніяк не міг звикнути. Провідувала його мама, передавала привіти від команди. У стаціонар, схоже, потрапив уперше. Боявся мертвих. Тепер сидів у футбольних шортах і червоній майці, на чолі від напруження проступили вени, мабуть, уявляв, що йому сьогодні буде снитись. Юра не витримав, накинув сорочку, вийшов у коридор, знайшов лікаря. З лікарем вони підтримували один одного — лікарю хворі теж не подобались. Кому будуть подобатись доходяги, що постійно намагаються виплюнути таблетки й пронести в палату алкоголь? Юра кивнув, лікар важко підвівся, вийшов за ним. Був заповільний, як на свій вік, проте інтелігентний і доволі привітний. Звик перебувати серед хворих, скидався поміж них на свого, вирізнявся хіба що білосніжним халатом та окулярами в тонкій золотій оправі на повному обличчі.

— Ну, і куди я його? — зайшовши й сховавши пухкі долоні до кишень халата, кивнув на мерця. — Хай уже лежить до завтра.

— Може, у коридор винести? — невпевнено запропонував молодий.

— Ще наступить хто вночі, — не погодився лікар. — Усе, — сказав, — відбій.

— Відбій так відбій, — погодився Юра, стрельнув у коридорі в якогось доходяги сигарету, вибрався чорним ходом надвір. Сів на бортик фонтана, знайшов заникану для таких випадків запальничку. Ночі в липні короткі, навіть не накуришся.

Фонтан стояв посеред великого прохідного двору, навпроти головних дверей диспансеру. Був засипаний торішнім листям і недопалками. Води в ньому не було. Причому ніколи. Жовта будівля виступала з-поза дерев, вікна на першому поверсі стояли темні, з другого, де знаходились палати, падали жовті плями світла, вихоплюючи у темряви з рук метеликів. Доходяги готувались до сну. У темряві хотілося лишатись. Загасив недопалок, зібрався йти до палати. Молодий чекав на нього, не лягаючи. Спробував розговорити, але Юра відмахнувся й завалився прямо на «Національну географію». Молодий ображено сховався під ковдру, кидаючи в бік мерця розпачливі погляди. Юра подумав, що поруч із мерцем, мабуть, лежить його душа. Лежать собі, тісняться, мов родинна пара, що так і не надбала двомісного ліжка.

Юра ховався тут третю добу. Як чоловік навчений, він відразу завів необхідні знайомства — телефонував від лікаря, брав, не повертаючи, посуд у сестричок, мінявся з хворими тютюном. Нагадувало трішки дембель. Або першу його відсидку, коли сиділося легко й ненав'язливо.

Рік узагалі не задався. Студію, яку він щойно відремонтував і запустив, уклавши в неї все, що мав, обібрали. Юра не вигадав нічого кращого, як влізти в борги. Позичив у Чорного двадцятку. Чорний сказав: не хвилюйся, працюй, потім віддаси. Запустив усе по новій. Минуло кілька місяців. Потрібно було віддавати борг. Але віддавати не було з чого. Чорний довго про себе нагадував. Жартував по телефону. Потім пару разів прийшов на студію. Питав про страхування, протипожежний захист. Цікавився справами сім'ї. Сім'ї в Юри не було: з дружиною розлучився, донька виросла й жила в Канаді. Зі старим не спілкувався років десять. До того років десять хотів його прирізати. Про що тут говорити. Життя в рок-н-ролі передбачає ненависть і прокляття. А Юра в рок-н-ролі був років сто. Одне слово, коли Чорний почав надсилати порожні есемеси, Юра запив. А коли його виводили, тоді й дізнався, як говорять на телебаченні, про страшний діагноз. Ну, як страшний, думав він, стоячи на порозі поліклініки, з білим парадним піджаком в одній руці й конвертом з іще вологими плівками в іншій, як страшний — буває гірше. Іноді людина народжується без голосу. А іноді з таким голосом, що краще б його ніхто не чув. Іноді людям відрізають зайві частини тіла, іноді ці зайві частини в них виростають. Не зрозуміло, що краще. Принаймні, я не ходжу під себе. Ладно, — сказав сам собі, — не сси, все буде добре. Перехопив у когось сигарету, пішов здаватися в диспансер просто в білому піджаку. Пройшов санпропускник, познайомився з персоналом, вибив місце в хорошій палаті — усього на три ліжка. У палаті лежав молодий. Поруч із ним валялись футбольні газети. На сусідньому ліжку хтось тихо, проте впевнено доходив. Чисто, прибрано, може бути, — подумав Юра й вирішив залишитись. Відразу заприятелював із лікарем, підкотився до сестрички, перекурив із контингентом коло порожнього фонтана. Вимкнув мобільний. Від лікаря зателефонував кільком друзям. Пояснив, де він, що принести, про що мовчати. Друзі потім приходили й стояли під вікнами. Усередину заходити боялись.

— Ну да, стрес, — говорив він першого вечора молодому, якому в сутінках ставало особливо печально, і він починав скаржитись Юрі на долю. — Стрес — це коли ти граєш на електрогітарі, а в залі немає електрики. Звикли ми на все скаржитись, розслабились, почали здавати. Навіть не знаємо, з чого насправді складаються наші внутрішні органи. А дістанешся до них — там таке зло, що й не знаєш, чи справді треба його лікувати. Ще вилікуєш, чого доброго.

Уночі за ним зайшла сестричка, Алла. Викликала в коридор, довго шепотіла при місячному світлі. Лишила номер свого телефону, побігла додому. Юра повернувся до палати, дістав мобільник. Згадав про Чорного, заховав. Лежав, замріяно дивлячись за вікно. Нормально, думав, пересиджу місяць, далі буде видно. Лікарні він любив — у лікарнях було чисто. Удома в нього так чисто ніколи не бувало. За останні років двадцять він лежав із двома ножовими пораненнями, з опіком, з нирками, з різними запаленнями. Уже не говорячи про наркологію. Тому жодної паніки не відчував: ще одна цеглина в стіну, думав, ще один труп у ріку. Трішки давив вік, дещо трясло після останніх ранкових крапельниць, легко накочувався сон, змішуючи запахи листя й казенних простирадл. На сусідньому ліжку лежав доходяга. Дихання його уповільнювалось, ніби ріка в низині. Мав ще два дні життя, купу часу, купу смутку.