Усі завмерли, не знаючи, що сказати. Лікар притримував за плече Аллу, мама розгублено стояла посеред кімнати й хотіла заплакати, проте не вміла — розучилася за сорок років педагогічної діяльності. А молодий дивився на них усіх із ненавистю й розпачем і вже підбирав слова для нових проклять, коли раптом Юра його перебив.

— Ну ти, — сказав, — клоун. Що на матір кричиш?

— А тобі що? — ошкірився на нього молодий, побачивши нарешті перед собою супротивника.

— Рот закрий, — порадив Юра.

— Сам закрий, — молодий вирішив не відступати.

Юра різко й сильно заліпив йому долонею. Молодий від несподіванки не втримався, упав на ліжко, прямо на цукерки з таблетками, тут-таки оскаженіло підстрибнув угору, кинувся було до Юри, проте побачив його погляд і зупинився, не наважився. Лише обернувся й традиційно вискочив у коридор. Мама побігла за ним. Лікар почекав, вийшов слідом. Алла подивилась на Юру суворим поглядом і теж покотила свого возика. Валера побачив коло себе, на ковдрі, шматок печива. Підняв. «Ювілейне», — сказав, прожувавши.

Вона спробувала його не пустити. Сказала, давай завтра поговоримо. Уже пізно, сказала схвильовано, притримуючи двері ординаторської, розбудиш усіх, іди. Чорта з два, не погоджувався Юра, ніжно, проте наполегливо ламаючи двері. Врешті-решт вона відступила.

— Ну, все, — сказав він, — ти показала характер, я побачив. Для чого двері тримала?

— Ти ж не знаєш, — відповіла вона, — коли звідси вийдеш. І чи взагалі вийдеш. Правда ж? Для чого тоді все це починати?

— Як це не знаю? — не погодився Юра. — Ще б мені не знати. Ясно, що вийду. Завтра й вийду. Теж мені проблема. Ось коли мені апендицит вирізали й лікарі забули мене на столі, бо це якраз на Великдень було — ось тоді я справді сумнівався, чи вийду.

— Ладно, — перебила вона, — не заливай, забули. Ти для чого малому завалив?

— Щоб школу не пропускав, — відповів Юра. — Що там твій вітчим? — запитав.

— Нормально, — відказала вона. — Скоро будуть збирати врожай. Переживає.

— Ну, правильно, — погодився Юра. — За що ще й переживати.

Коли я так востаннє розмовляв із жінкою? — думав він уже після того, як вона заснула, а він сидів, обережно поклавши її ноги собі на коліна. — Особливо вночі, коли? Уночі хіба з диспетчерками таксі. А так, щоби сидіти поруч, торкатись її стіп, зігрівати долонями її литки — навіть не згадаю. Сидів, притулившись головою до стіни. Вона швидко заснула: тримала якийсь час його за руку, потім відпустила, він підвівся й підійшов до вікна, дивився на темне подвір'я, освітлене ліхтарями, тихе й порожнє. А коли повернувся, вона вже спала. Обережно сів, притулившись до стіни, вона крізь сон знову схопила його руку і знову відпустила. Юра чомусь згадав ту зиму, особливо довгу й важку, коли на кухні лишився тільки чорний чай і про щось інше можна було навіть не думати. Вони й не думали: життя видавалось легким та безкінечним, він був зовсім молодий, мав не такі ламані кості, не таке зношене серце. Альона ставилась просто до їхньої бідності, нічого, говорила, будеш збирати повні стадіони — обов'язково заробиш. Можна почекати. Вони тижнями тягались квартирами знайомих, ночували на підлозі, пили на зимових дахах. Золоті часи, думав Юра тепер. Усе щойно починалось, усе давалось їм до рук, і лише їхня легковажність і неуважність не дозволяли їм прямо тоді витрусити зі світу те, що їм належало за правом. А потрібно було витрусити, жалкував Юра, потрібно було вибити з життя все до останньої копійки. Хто ж знав, що все так безнадійно зміниться, що все так швидко минеться. На початку березня Альона таки підхопила запалення легень і надовго злягла. Гроші швидко закінчились. Узяти їх не було де. Ліків у домі не було. Харчі так само скінчились. Усі друзі й знайомі, з якими вони до цього водили безкінечні святкові хороводи, раптом кудись зникли. Розсмоктались у крижаних бузкових сутінках. Альоні ставало все гірше, вона вже кілька днів майже не вставала з ліжка, лежала, накинувши на себе всі ковдри й куртки, що були вдома. Він сидів поруч із нею й тримав її за руку, прямо як тепер, ось тут, тримав і відчував, як закипає її тіло, як жар блукає під шкірою, як вогонь випалює її зсередини. Вона не скаржилась, лише просила не відпускати, тримати її. Він і тримав, аж доки їй не стало краще. Куди все це потім зникло? Як про все це можна було забути, як можна було все це втратити? Він згадав, коли востаннє з нею бачився — пару років тому, коли передавав щось для Машки, потім шкодував, що взагалі все це придумав — і чорний, виснажений погляд, втома й відчай, беззахисна оголена шия, крижані пальці. У вухах не було сережок, на руці не було годинника. Не було про що говорити, не було про що запитувати. Нас убиває слабкість, яку ми тримаємо в собі, позбутись якої нам так шкода. Вона вижирає нас ізсередини, наче вірус, вона не дає нам приймати правильні рішення, триматись за близьких нам людей, вона робить нас приреченими, хоча насправді ми такими не є. Юра відчув, що засинає. Добре, що не довелося ламати дверей, подумав насамкінець.

Двері доводилося на ніч зачиняти. Аби не було протягів і до складів, де вони спали, не забігали дикі пси. Псячі зграї вартували під дверима, ховалися в морозяному привокзальному тумані, снували запасними коліями, задираючи писки й виючи в промерзле небо Бухареста. Зима видалася ранньою, паморозь лежала на дротах і яблуневих гілках. Склади швидко прогріли багаттями. Палили принесений із вокзалу картон або знайдену в товарняках солому. Тварини стояли сумирно, чекаючи щоденної їжі, уночі коні сахались від псячого виття, ніби остерігаючись смерті, що мала за ними прийти. Місцева влада присилала щоранку церковні делегації та парламентерів, до них виходили акробати й гіпнотизери й довго торгувались. Але команди відправляти їх не було, тож вони далі стерегли реквізит і випасали дресировану звірину, час від часу здійснюючи зухвалі рейди на передмістя та продуктові склади. Оббирали селянські угіддя, повертаючись на склади з провізією для себе й тварин. Спали, вклавшись поміж левами та лисицями, пили курячу кров, аби втамувати спрагу. Приносили тварин у жертву, просячи в небес благословення та доброї погоди. Місцеве населення чинило, як могло, спротив, захищаючи магазинний крам і домашнє добро. Врешті-решт, зваживши на кількість письмових скарг, — анонімних і надісланих цілими трудовими колективами, — керівництво вокзалу на власний ризик виділило трупі кілька плацкартних вагонів. Перед Різдвом, завантаживши тварин і реквізовані трофеї, потяг рушив на Схід. Вагони були обтяжені жіночими шубами й турецькими килимами, ящиками з апельсинами й ендеерівськими болоньєвими куртками. Найгірше було, що увесь цей час тварини народжували, кількість їх за накладними не збігалась, прикордонники нервували, залізничники розбігались по домівках, придорожні містечка зачиняли перед ними свої брами, мов перед приходом чуми. Зрештою їх випустили. Вони довго їхали, перебирались Карпатами, тижнями простоювали на маленьких станціях Східної Галичини, міняючи болоньєві куртки на овечий сир, і вперто рухались уперед — додому, туди, де на них уже й не чекали.

І лежачи на своїй другій полиці, накрившись килимом, відчуваючи над собою шерех пташиних крил і мудре зміїне сичання, вибираючи час від часу з пташиних гнізд яйця й гладячи вовчі загривки, граючи в карти з повітряними гімнастами й виловлюючи в тамбурі веселих макак, Валера думав лише одне: потрібно повертатися, потрібно вертатись до міста, яке на тебе чекає, яке лежить поміж рік, на пагорбах, відкрите небу, засипане синім снігом. Потрібно повертатись, оскільки немає щастя в дорозі, немає порозуміння поміж чужинцями. Вдома все стоїть на своїх місцях, вдома все діється вчасно й доречно. Потрібно завжди повертатися, інакше для чого було кудись узагалі рушати? Все знаходиться поміж рік і все звідти починається — і всі історії, і вся любов. Мандрівний вогонь алкоголю перекидався йому з легені на легеню, лишаючи по собі сліди, спалахував і зникав, обіцяючи одного разу обов'язково повернутись і про все нагадати.