Передзвонили замовники. Спитали, де він. У барі, пояснив Фіма, дивлюсь футбол. Який рахунок? — запитали замовники. Фінальний чи на цей момент? — перепитав він. Послухайте, сказали замовники, ми тут застрягли перед мостом. Як до вас добиратись? Фіма почав пояснювати, але тут підійшла Оля. Ти що? — сказала Фімі. — Там же ремонт, їм потрібно вліво, до проспекту, там угору, потім праворуч. Дай сюди, — сказала, забираючи у Фіми телефон. Швидко все пояснила, згадала кілька вулиць, назвала кілька магазинів, які потрібно проїхати, школу, військкомат. Віддала телефон, пішла до арабів, довго з ними про щось говорила. Араби дивились на неї стривожено, але поводили себе тихо. Фіму дивував її спокій, він звик, що робота офіціантки, як правило, пов'язана з істериками. Араби, схоже, щось їй закидали, проте вона ледь помітно торкнулася долонею плеча одного — і той відразу примовк. До другого нахилилась, про щось перепитуючи, і він почав заперечувати й виправдовуватись. Інші, не помічаючи, що за ними спостерігають, пропікали поглядами повітря, викрешували з озону іскри, дивлячись їй в обличчя, ловлячи її рухи, слухаючи її образи.
Хвилин за п'ятнадцять знову передзвонили замовники. Усе, сказали, все відміняється. Виявилось, на мості в когось в'їхали, тепер стоять, чекають на ДАІ. Попросили вибачення, ще раз поцікавились рахунком. Фіма попрощався з Антоном, почекав, доки підійде Оля, хотів щось їй сказати, але розгубився, не знайшов потрібних слів, лише простягнув їй руку, мов на діловій зустрічі. Вона засміялась, стиснула йому долоню, і він, не стримавшись, дещо незграбно, проте виключно дружньо, не виходячи за межі дозволеного, обійняв її, легко провівши рукою по спині. А вже коли виявилось, що білизни під блузкою вона не носить, Фіма й зовсім розгубився і якось поквапом вискочив надвір. Знайшов свій фіат. Сів. Почекав. Набрав Антона.
— Ця офіціантка, — сказав, — Оля — хто вона?
— Ти далеко? — перепитав його Антон по паузі.
За хвилину вийшов, сів поруч, обережно причинивши дверцята.
— Курити є? — запитав Фіму.
— Кинув, — виправдовуючись, відповів той. — Жуйку жую. Не допомагає. Будеш?
Антон із відразою подивився на жуйку, махнув рукою, мовляв, давай.
— Ну, значить, Оля, — почав, зосереджено розжовуючи свій стіморол. Зовні виглядало, ніби він пережовує кожне слово. — Коротше, вона проституткою працювала. Було таке.
— А ти звідки знаєш? — зажував у відповідь Фіма.
— Так вона в сусідньому під'їзді живе, — пояснив Антон. — Я її сто років знаю. Я її сюди й привів. Думаєш, багато охочих тут сидіти?
— Ну, а що ж вона пішла з проституток?
— Звідки я знаю? — незадоволено відповів Антон. — Проститутки — вони як боксери, кар'єра в них яскрава, але коротка.
— Я зрозумів, — відповів Фіма.
Він відчинив вікно. Вистрілив стіморолом у повітря. Антон теж відчинив, теж вистрілив. Мовчки потисли один одному руки, розійшлися.
Чи так уже погано бути проституткою? Чи така вже це життєва поразка? — думав Фіма, повертаючись до себе. Що нас відштовхує від цих жінок? Суспільна зневага? Працівників прокуратури суспільство зневажає куди більше. Якщо подумати, — говорив він собі, — хто взагалі йде в проститутки? Люди тяжкої долі, суперечливого життєвого шляху. Покинуті коханки, зраджені наречені, нелюблені діти. Студентки, позбавлені родинної підтримки. Робітниці, викинуті зі швейних цехів. Матері-одиначки, жінки-алкоголічки, сироти, зайди та вдови. Стають удови проститутками? Певно, що стають — чим їм іще займатись? І хто я такий, аби їх засуджувати? — думав Фіма. Які в мене підстави думати про них недобре? Більше того, маю підозру, що більшість із них живуть життям куди цікавішим за моє, більш насиченим, сповненим пригод і небезпеки. Очевидно, у проститутки йдуть жінки, що потребують любові. Безперечно. Лише так. Жінки, здатні ділитись ніжністю, здатні викликати ревнощі й зупиняти депресію. Певен, що серед проституток часто трапляються натури освічені й начитані, які в такий дивний спосіб виявляють свій захват перед світом, вдаються до більш глибокого та повного його пізнання. Ясно, що більшість із них знаються на психології та медицині, здатні знімати втому й повертати пам'ять, більшість із них носить шовкову білизну чи пірсинґ у найбільш несподіваних місцях. Усі вони залюблені в музику та свою роботу, усі вони навчені ці заняття поєднувати. Вечорами вони прибігають до своїх кімнат, легко й весело накладають коштовний макіяж, одягають маски й прикраси, стелять червоні простирадла в очікуванні сміливих і щедрих чоловіків. Відчиняють вікна й впускають до приміщення зелені круглі місяці, що сріблять їм шкіру й роблять зуби їхні білими, як колота порцеляна. Вони палять у кімнаті трави, аби чоловікам потому снились ліси й чорні ріки з невідомими містами, вони не сплять уночі й засинають удень, як вампіри. На ранок збираються на терасах, обвитих виноградом, і говорять про співи та астрономію, знаходять на чорних полотнищах передсвітанкового неба сузір'я, спостерігають за птахами, вгадують погоду на найближчі дні, п’ючи солодкий ром. Потому розходяться домівками, набирають повні ванни прохолодної води, лежать там годинами, і коліна їхні світяться в темній воді, як місяці.
Наступного ранку він знову приїхав. Довго зав'язував святкову краватку, ледь при цьому не задушився. Припаркувався під піратським прапором, набрав Антона. Той вибіг заклопотаний і похмурий, мовчки потис руку, взяв запропонований стіморол.
— На місці? — запитав Фіма.
— На місці, — відповів Антон.
— Я зайду?
Антон зосереджено зажував.
— Слухай, — сказав, помовчавши, — воно тобі треба?
— А що таке? — не зрозумів Фіма.
— Для чого тобі?
— Для рівноваги, — пояснив Фіма.
Антон мовчки виліз, хряснувши дверцятами. Фіма посидів, почекав, виліз слідом. У барі було порожньо. Він кивнув Антону, той роздратовано відвернувся. Вибрав місце напроти барної стійки. Показували той же футбол, що і вчора. Фіма подумав, що за ці три дні встиг вивчити склади команд. Але дивився на екран із непідробним інтересом. Оля вибігла хвилин за десять. Про щось пошепотілась із барменом, знову зникла, навіть не подивившись у зал. Фіма занервував. Дивився матч, із відразою чекаючи на нульову нічию.
За якийсь час вона підійшла. Запитала, що він буде пити. Фіма розгубився. Що ж їй сказати? — подумав. Щось запитав, чимось поцікавився, мимоволі поліз по кишенях.
— Що там? — запитала вона.
— Трубу посіяв, — незадоволено відповів Фіма.
— Давай тебе наберу.
Оля дістала розбиту й перемотану скотчем нокію. Фіма продиктував, вона набрала. Почекали. На барі Антон скрипуче протирав посуд. Фіма знічено сказав щось на прощання, виходячи, махнув Антонові, навіть не став чекати на відповідь. Та й не було жодної відповіді. Труба лежала у фіаті, на підлозі, під кермом. Фіма підняв, подивився вхідні, набрав її номер.
— Ти сьогодні коли закінчуєш? — запитав.
— А що? — вона навіть не здивувалась.
— Давай заїду за тобою?
— Ну, заїдь, — легко погодилась Оля.
Він хотів щось додати. Але що тут можна додати?
У липні ці порожні будинки видаються особливо занедбаними. Трава на підвіконнях втрачає свіжість, сухо вказуючи напрямок ранкових протягів. Деревам у під'їздах не стає вологи. Гіркота битого каміння, сонячна липка павутина, вуличні пси — чутливі й повільні, наче вагітні жінки: липень видовжує тіні й випалює кольори, довгі вечори настають раптово й несподівано, старі чоловіки сидять у тихих дворах, залитих вечірнім світлом, шкіра їхня стає теплою, зморшки робляться глибокими, літо перевалюється на той бік міста й опалює на протилежному березі червону цегляну кладку старих складів та заводських прохідних. Сонце спливає за течією, наче скинутий із моста квартирний злодій, обрій до ночі проймається спалахами. Наприкінці липня помирають старі безробітні у своїх захаращених кімнатах, позбавлені уваги й любові, оскільки вся любов цих днів дістається молодим. Дівчата знемагають від спеки, спускаються до води, тримаються її свіжості, остерігаються прибережної зелені. Вулиці особливо лункі, тому кожен необережний крок і раптовий вигук сполохують голубів на дахах і розімлілих від сонця безпритульних, що селяться на літо в покинутих, розбомблених помешканнях. Хочеться говорити тихо, щоби тебе ніхто не почув, а почувши — не зрозумів.