Хлопчик рано навчився читати, і книжки замінювали йому дитяче товариство. Михайло виріс мрійником і фантазером та рано почав пробувати свої сили у написанні прози та віршів. З великою охотою він читав праці з історії літератури та етнографії України.
Неабияку роль у становленні таких рис характеру малого Михайла, як амбітність та самолюбство, відіграв батько. С. Ф. Грушевський дуже пильно стежив за розвитком та успіхами свого сина. Саме тому, коли Михайло склав іспит до четвертого класу Тифліської гімназії, і, до речи, дуже успішно, Сергій Федорович вирішив, що сину буде значно легше навчатися у третьому класі. Сперечатися з батьком не мало сенсу, і Михайло мав піти навчатися у третій клас. Але з яким обуренням писав він пізніше про цей випадок: «Думаю, що в моїм життю було небагато фактів, які мали б таке рішуче значення для всього складу моїх настроїв і змагань, мого характеру та світогляду, як се невинне рішення батька. Коли я, зложивши зовсім добре іспит до четвертої класи, добровільно пішов до третьої, то се чи не зобов’язувало мене до дечого, кат його бери!»
Мабуть звідти й пішло прагнення юного Грушевського бути першим, доводити всім і кожному, що в нього немає потреби до «заниження планки», що йому підкориться будь-яка вершина. Його принципом стало прагнення мати перед собою мету, якій він би мусив віддаватись повністю, навіть якщо для цього потрібно довести себе до крайнього напруження, самозабуття і знесилення. Він відчував себе щасливим тільки тоді, коли поставлене завдання було виконане успішно та ретельно. Безумовно, що саме цей принцип допоміг Михайлу Грушевському в майбутньому стати тим, ким він став – великим українським істориком та політичним діячем.
Михайло багато часу проводив з батьком. «Особливо зимовими вечорами ми провадили багато часу разом, – писав у своїх спогадах Грушевський. – У нас завівся звичай молитись разом, довго і з смаком, з колонника, з котрого ми вичитували молитви, поки не навчились їх напам’ять. Батько оповідав мені з свого життя всяку всячину, особливо спомини з Лісників і Києва. Я вчивсь від нього українських пісень, котрі він любив співати, акомпануючи собі на фортепіяні, що стояло в залі. У нього був доволі приємний тенор, і се для нього було найкращим спочинком – поспівати собі з власним акомпанементом, котрий він собі підбирав. Нарешті він вводив мене в круг своїх нинішніх інтересів, своїх шкільних справ і планів. Він вкладав в них всього себе. Се був взагалі тип українського робітника, у котрого в крові культ роботи – не для збагачення, не для кар’єри, а для роботи самої. Що б він не робив, він робив з любов’ю, з смаком, основно, систематично, доводячи кожну роботу до кінця. Кидати що-небудь недокінчене серед дороги, робити абияк, здаваючи на інших, було йому органічно противно. В роботі він знаходив свою утіху, поезія праці захоплювала його».
Михайло приймав близько до серця службові заняття й інтереси батька. «Се було найбільш живе, до чого я міг в тім часі приліпитись, – писав він. – Я виростав, що називається, цікавою дитиною, а тим часом не мав в тих роках ні дитячої компанії, ні того могутнього елементу, яким повинна бути в нормальнім житті дитини природа. Що більше – я не мав навіть цікавої лектури, ні яких-небудь розривок, вроді гулянок, театру, цирку, як то буває у інших дітей».
Дома у бібліотеці, крім різної педагогічної літератури, якою Михайло не цікавився, був один том творів Карамзіна, «Історія літератури» Галахова, «Енеїда» Вергілія в поганім перекладі Соснецького, книжка про Крим, другий том «Фрегата “Паллади”» Гончарова і три томи Гоголя, які Михайло читав і перечитував безкінечно.
Він гарно вчився. Пізніше М. С. Грушевський напише: «Я вчивсь дуже пильно і затратив масу даремної й непотрібної праці на вчення речей непотрібних і не навчивсь того, чого міг би навчитись, – наприклад, нових мов, в котрих я так і зіставсь чоловіком тупим (мабуть-таки, з природи не мав здібності до уживання мов практично – хоч граматично виучував їх добре, і старі й нові). В своє вчення я вкладав той ригоризм обов’язку, що я одідичив від своїх батьків – прикладав навіть багато зайвої праці, навіть мучив себе свідомо наукою, з тою неурівноваженістю, з нахилом до певного самомучення, котрим я завсіди визначався».
Звернемо увагу на те місце в автобіографії, де Грушевський писав: «Виростав на Кавказі… зрідка звідуючи Україну». Куди саме приїздив Грушевський?
У 1988 році в журналі «Київ» побачили світ «Спогади» Грушевського, де йшлося про його дитинство в Сестринівці, невеличкому селі, що на Вінниччині.
У Сестринівці жив дід Михайла Сергійовича – Захарій Опоков, який був священиком. У селі його добре пам’ятали. Дід Грушевського мав безліч нагород: два ордени Святої Анни, бронзовий хрест і пам’ятну медаль Кримської війни 1853—1856 рр., золотий наперсний хрест, орден Святого рівноапостольного Володимира. Надзвичайним фактом є те, що священикові Захарію Опокову свого часу було подаровано дворянство. Юний Грушевський вважав дідуся своїм духовним наставником, поважав його і неодноразово приїжджав до нього в Сестринівку сповідуватися.
У Сестринівці збереглися унікальні документи, наприклад метрична книга місцевої Святопокровської церкви. У ній є запис про те, що 1887 року в сім’ї місцевого священика Захарія Опокова народилася донька Глафіра (мати Михайла Грушевського). Також тут було збережене свідчення про шлюб 17-річної Глафіри Опокової з 30-річним Сергієм Грушевським, професором Київської духовної семінарії.
У своїх «Спогадах» Михайло Грушевський пише, що любив Сестринівку «незвичайно, страшенно мріяв про неї і линув душею до неї цілими десятиліттями мого життя».
Саме це місце було для Михайла свого роду порятунком від важких буднів, від страшенної туги. Тут він мав можливість розмовляти своєю рідною українською мовою, милуватися українською природою, спостерігати за народними звичаями, обрядами, традиціями. «Я кохався усім в селі, що наверх мало усі українські прикмети: чепурні хатки, солом’яні стріхи, садки, городи, перелази, зарослі вербами береги… Як найкращі пахощі я відчував запахи дьогтю на дорозі, сильні пахощі ярини в повітрі, дух старої соломи на току, збіжжя в коморах. Життя в Сестринівці було для мене одним неустанним святом…»
У селі й донині збереглася церква, у якій служив Захарій Опоков, його могила біля храму. До 2006 року тут стояла і хата, в якій він жив. 140-річчя від дня народження Михайла Грушевського стало зручною нагодою для початку заходів по вшануванню його пам’яті, і практично за місяць на місці дідової хати, яка за ветхістю вже, на жаль, не підлягала відновленню, виріс ошатний музейний будиночок. Фахівці обласного краєзнавчого музею створили в ньому прекрасну експозицію. Є тут навіть ексклюзивні експонати, наприклад, залікова книжка студента Івана Березовського із записом, який зробив особисто Михайло Сергійович.
Життя в Сестринівці було для Михайла Грушевського святом, і, повертаючись з канікул на Кавказ, він думками своїми залишався на Україні.
Грушевський гарно вчився – під час навчання у тифліській гімназії він був одним з найкращих учнів. Більш за все Михайло цікавився історичними творами, які спонукали його до роздумів над долею України. Саме в цей час він познайомився з історичними творами М. Костомарова, прочитав «Записки о Южной Руси» П. Куліша, збірники пісень М. Максимовича й А. Метлинського, «Историю Новой Сечи» А. Скальковського, «Історію слов’янських літератур» О. Пипіна.
Всі ці книжки допомагали Михайлу розширити своє знання про культуру і минуле рідного краю. Його батько всіляко підтримував інтереси сина, тому спеціально для нього виписував науковий журнал «Київська старина», присвячений історії й літературі України.
Тим часом на Кавказі створилася вибухонебезпечна атмосфера, пов’язана з національним питанням. Кавказькі народи, підкорені Росією, бунтували, і це оточення не могло не мати впливу на хлопчика, загострюючи його національні почуття. У своїх спогадах Михайло Сергійович пише, що мета, зміст і щастя уявлялись йому в тому, щоб послужити національному українському відродженню.
