— Щасливої дороги, — сказав начальник контрольного пункту і козирнув.

Друзі майже під’їжджали до міста, коли якийсь хлопчина на узбіччі дороги замахав рукою.

— Дуже цікаво, — забурмотів Півчеревичок. — Місто — під носом, а він, бачте, не бажає пройти якихось кілька кроків. Я в дитинстві не смів отак зупиняти чужі машини.

Але Муфтик загальмував.

— Куди тобі їхати? — поцікавився він.

— До школи, звісно, — промимрив хлопець. — Я ходжу у вечірню зміну.

— Стрибай сюди, — сказав Муфтик, і Мохобородько відчинив дверцята.

Коли хлопчик заліз у машину, мандрівники здивовано помітили, що в нього за плечима висіла перев’язана паском каструля.

— Колись до школи ходили здебільшого з ранцями чи портфелями, — всміхнувся Півчеревичок. — Та й машини тоді були напохваті не в кожної дитини.

— Звичайно, звичайно, — погодився хлопчик. — Тоді не було такого лиха. А нині… У місті не пройдеш, щоб не намочити ніг.

— Ну-ну, — засміявся Півчеревичок. — Що ж трапилося? Повінь, еге?

— Пацюча повінь, — промовив серйозно хлопчина. — Вчора у нашій школі пацюки погризли на шмаття вісімдесят сім ранців. Лише тепер друзі збагнули, в чому справа. Не прагнення комфорту змусило хлопчика проситися в машину, — він боявся пацюків. А в каструлі він носив свої підручники й зошити, бо метал пацюки все ж не вгризуть!

— Тоді становище справді жахливе, — спохмурнів Мо-хобородько. — А заняття у школі є?

— Зараз ще є, — кивнув хлопчик, — та, мабуть, скоро заняття припиняться. Вчора ввечері випробовували коша-чий запах, і тепер усе залежатиме від того, чи він впливає.

— Випробовували кошачий запах? — здивувався Муфтик. — Як це зрозуміти?

— Одна бабуся приходила до школи зі своїм котом, — вів далі школяр. — Вона обійшла всі класи, так що кошачий запах має зостатися в усій школі. І тепер сподіваються, що це змусить пацюків повтікати геть.

— Це був білий кіт? — замислено спитав Мохобородько.

— Еге, білий, — відповів хлопчик. — А іншого в нашому місті, здається, й немає — один-єдиний. З ним старенька ходить по всіх усюдах і непогано, кажуть, на цьому заробляє.

— Як того кота звати? — нетерпеливилось Півчеревичкові.

— Чи Анджело, чи Ахмет, — пригадував хлопчик. — Принаймні починається на «А».

— Може, Альберт? — запитав Мохобородько.

— Правильно, — сказав школяр. — Альберт.

Автомашина в’їхала до міста, і друзі скоро на власні очі побачили, що пацюки тут були повновладними господарями. Поодинці й парами, а то й цілими зграями тинялися вони міськими вулицями, розкошували на сходинках будинків або гасали в парках. Гладкі й самовпевнені, вони нікого й нічого не боялися.

Людей на вулицях майже не було. А ті сміливці, що з’являлися, старались хутенько прошмигнути, зіщулившись од страху, з кочергою, сокирою чи просто із замашною палицею, — відбиватися од пацюків. Незважаючи на літню пору, всі були у високих чоботях, особливо цінувалися, здавалось, рибальські, що вище колін. Деякі молодики дибуляли на високих ходулях, ледве утримуючи рівновагу, щомиті ризикуючи впасти.

Трійця звернула увагу, що сумок, папок, портфелів і валіз ні в кого не було. Натомість люди несли всілякий жерстяний посуд: молочні бідончики й каністри. Жерсть явно ввійшла у моду — в кількох місцях навіть будинки обшиті нею.

На розі однієї з вулиць наших мандрівничків обігнав броньовик.

— Ви бачите! — вигукнув Муфтик. — Навіть війська прибули!

Проте хлопчик заперечив.

— Це звичайна автолавка, — пояснив він. — Усі крамниці зачинено через пацюків, товари продають лише зі сталевих контейнерів і броньовиків — туди-бо пацючня не пролізе.

— Жахливо, що може накоїти зграя пацюків, — зітхнув Півчеревичок. — Хай навіть миршавий пацюк, та коли їх орда, він пануватиме над усім містом і чхатиме на всіх.

Скоро вони дісталися до школи, і Муфтик підкотив фургончик до самого ґанку, щоб хлопчикові не довелося прокрадатися подвір’ям повз пацючі кублиська. Одначе й коло самого порога аж кишіло пацюками, і підліток весело сказав:

— Здається, кошачий запах не подіяв. Напевне, доведеться таки закрити школу.

Він подякував, вискочив із машини і зник у школі.

Трійця поїхала далі. Проминули морозивну ятку, де тепер, звісно, ніякого морозива не продавали, потім — головпошту. Коли Муфтик побачив на даху пошти пацюка з підступною мордою, він задоволено подумав: добре, що поштові скриньки з давніх-давен виготовляють із жерсті. Тож немає потреби обшивати їх бляхою, щоб пацюки не поточили листів на потерть. І враз Муфтик пригадав, що, на жаль, зараз це йому і не болить і не свербить. Промайнули ті часи, коли він писав собі листи, і які гарні листи…

Муфтик поринув у задуму. Неуважно ведучи машину він пригадав свою самотню молодість і думав про те, як часто він, один-однісінький і сумний, сидячи десь під кущем, кропив свою муфту сльозами.

Проте за цей солодкий спомин трійця мало не поплатилася дуже дорого.

— Цуценя! — раптом закричав Мохобородько, який сидів поруч із Муфтиком. — Цуценя на дорозі!

Тієї ж миті й Муфтик помітив собача. Тікаючи від величезного наїжаченого пацюка, нещасне цуценя кинулося прямо під машину. Завищали гальма, однак Муфтик чудово розумів, що цього замало. Від фургончика до цуценяти лише кілька кроків, на такім куцім відтинку одразу спинити машину просто неможливо. І Муфтик рішуче повернув кермо — хай буде, що буде!

Авто рвонулося ліворуч так, що аж праві колеса відірвалися од землі й прошерхотіли над головою зляканого цуцика. Півчеревичок гепнувся додолу і так забив усі десять пальців на ногах, що надовго втратив бажання ворушити ними.

Машина зупинилася. Скраєчку вулиці стояла масивна камінна афішна тумба. І фургончик застиг прямо навпроти неї. До круглої споруди зоставалося якихось кілька сантиметрів.

— Ху! — видихнув Муфтик. — Я анітрохи не здивувався б, якби зараз наша машина перетворилася на гармошку.

— Страшно й подумати, що б зосталося від нас, — додав Мохобородько.

Мандрівники вийшли з машини — розім’ятися й прийти до тями після пережитого струсу.

Усе скінчилося щасливо. Тільки в Півчеревичка боліли пальці, більше ніхто не постраждав, і фургон цілісінький. Правда, під час зупинки щось двічі підозріливо клацнуло — то, як виявилося, закрилися пастки на пацюків. Та все ж таки цуценя втекло від переслідувача — воно вже відбігло далеченько, на другий кінець вулиці, і пацюк загубив його слід.

— Потрібен кіт, — раптом пробурмотів Півчеревичок.

— Що, що? — Муфтик і Мохобородько воднораз витріщилися на нього.

— Потрібна кішка, — повторив Півчеревичок. — Точніше, потрібно негайно багато-багато котів.

Лише тепер Муфтик і Мохобородько збагнули, що Півчеревичок читає оголошення. Вони зацікавлено підступили ближче.

Афіш про театральні вистави, концерти або танцювальні вечори не було; тумба всуціль була обліплена невеличкими папірцями, і на кожному щось написано.

І так далі, і так далі.

Не було сенсу читати всі оголошення, бо їхній зміст майже однаковий.

І тут Мохобородькове обличчя посерйознішало. Він перевів погляд од афішної тумби на своїх спільників і сказав тихо, схвильовано:

— Тепер мені зрозуміло, чому пацюки так раптово полишили руїни палацу.

— Чому? — вражено спитав Півчеревичок. — Хіба ти знайшов таке оголошення, де це пояснюється?

Мохобородько кивнув.

— Про це промовляють усі ці оголошення — про одне й те ж, — почав він. — Про це казав і начальник контрольного пункту, і школярик. Але ми не збагнули з їхніх розмов найсуттєвіше. Коти! Адже тут, у місті, немає котів — ми ж самі їх спровадили. А тільки про це дізналися пацюки, вони негайно поспішили сюди!