— А Даринка вже спить? — питає тато, мов підслухав мої думки.
— Спить.
Досі він ніколи не називав її «Даринкою».
— А ти досвітки справляєш?
— Та так… Роботи багато нині мав.
— То добре, — неуважно погоджується він. І додає з запізнілим вибухом подиву: — Але, холера, як то люди скурвлюються так легко!..
— Го, ще й як, — підтакую з повним знанням справи: на згадку мені знову зринає Юлічка (біс би її взяв!). — І аби ж тільки політики! Дарина каже, з їхнього ешелону вже нікого не лишилося, — всі її колеґи, за кого вона могла ручитися, вже не при ділі.
— Бережи її, — зненацька каже тато. — Бережи Дарину.
От тобі й на.
Першої миті, розгубившись, мовчу, як баран. Не думаю, що він мав на увазі, ніби Лялюсьці може загрожувати небезпека: тато в мене не панікер і не страхополох (то він учив мене, коли я вступив у вік вуличних бійок: ніколи нікому не погрожуй, погрожують тільки слабаки, — але маєш бути справді готовий ударити, коли зачіпають, і якщо навчишся вмикати в собі таку готовність, то ніхто тебе не зачепить, — наука, яку сам він виніс із свого блатного караґандинського дитинства і за яку я йому довіку буду вдячний). І щойно по хвилі мені приходить здогад, такий простий, аж морозом по шкурі: це він про маму думав! Про ту, кого сам любив — і кого, як вважає, не вберіг…
Може, це взагалі так — у смерті одного з подружжя завжди винуватий другий?.. Той, хто вижив, того другого, ніби як не втримав — відпустив?..
Таки ні чорта не зрозумієш свого батька, поки сам не стрінеш тої, з ким хотів би мати дітей. Досі мені й на думку не спадало, що він може переді мною чутися винуватим за мамину смерть. Але він це сказав так, мов просив у мене прощення: бережи. Бережи, коли знайшов, не відпускай, бо нема гірше, як тоді, коли відпустиш…
Це урочиста хвилина, і плювать, що пізня, — таких небагато між нами набереться, і може, їх небагато в житті й треба, — щоб краще цінувалась їхня золотоносність. І саме тепер, коли ми з батьком на рівних, — коли він нарешті таки поставив мою любов поруч із своєю в якійсь своїй, тільки йому видній, ієрархії, мені чомусь робиться страшенно шкода мами. Не за нею шкода, а її самої — тої загадкової дівчинки, що лишилась на фотографіях і що її моя посічена на фраґменти пам'ять докупи вже не складає: зі смішним, по тодішній моді, пиріжком-«шиньйоном» на голові, в кокетливо настовбурченій поверх нього хусточці, в спортивних штанях, із здоровенним — як тільки й тягала! — рюкзаком за плечима (і мене ж так само колись тягала, десятикілограмовим, наперед себе, рюкзаком, якого не скинеш, скільки ж вони, бідачки, від нас терплять!), — і всюди з тою самою, в кожній позиції, щемною грацією руху, обірваного в розгоні, тою загрозливо недокінченою пластичною елеґантністю, яка буває в тонко заструганого олівця чи у стріли в польоті: коли точність ліній жорстко задає точку прикладання, а якщо точки не видно, то враження мимоволі створюється неспокійне, тривожне: куди та дівчинка цілий час бігла, така наструнена? (Навіщо приходила, чому так рано пішла — так і не доживши до своєї точки прикладання?..)
А кудись же бігла — цілий свій недовгий вік до чогось поривалася, навіть мамою ставши, не втихомирилась, як то відбувається з більшістю романтичних дівчаток, — що ж, принаймні я змалку твердо затямив, що жодній жінці ніколи не зможу заступити цілого світу… Пласт тоді заборонений був, мама ходила в гори й водила групи по спортивній лінії, як альпіністка, — казала бабці Ліні, що в горах «ближче до Бога» і що їй перед кожним походом точно сниться розташування зірок над майбутнім місцем ночівлі… І співала в хорі, який потім розігнали за «релігійну пропаґанду» — за колядки, — і ледь не всю Лесю Українку знала напам'ять, «О, не журися за тіло», — як із тим усім було жити в безпросвітності совкових сімдесятих? Щемне, незрозуміле життя, впале, от уже правда — як зі скелі в прірву, в наскрізь безживну добу, — як у залетілої не в те вікно пташки…
Мені шкода за несповненістю маминого життя — такою пронизливою, що на її тлі наші несповненості — і моя, й татова, — блякнуть і, якщо дивитися здалеку, видаються нормальним життям, таким, як у всіх. І воно й є таке, як у всіх, от у чім штука: що в усіх — те саме. Жодного сповненого життя довкола себе я не бачу: до якого не приглянься зблизька, всі якісь криві. Тільки ми з татом на цій шкалі несповнености десь посередині, а мама ближче до точки відліку. З великим відривом.
А за кожну чиюсь несповненість хтось має заплатити. Закон рівноваги, ні?..
Я завжди знав, що не зможу скривдити жінки. Ніколи, жодної. Я завжди їх жалів: усі дівчатка бачились мені ефемерично-зникомими істотами з таємним знаком смерти на чолі. Те, що хлопці також смертні, і то з куди більшою статистичною ймовірністю, я оцінив уже в дорослому віці, емпіричним шляхом, — на спосіб мого почування це не вплинуло. Я й Юлічку жалів, бідолашну маленьку курву. І — нічого не можу з собою вдіяти — десь у глибині душі, на якийсь нескінченно малий відсоток — жалію й досі…
От у чім штука, тату.
Тільки цього я йому, звісно, не кажу.
— В порядку, тату, — оце тільки й кажу: наче той мафіозі у Тарантіно. Ще міг би додати, як мій охоронець казав: буду стріляти, коли прийдуть, — і, бігме, не збрехав би, але то вже був би перебор, у дусі тих підліткових нахвалок, до яких, як він колись перестерігав, тільки слабаки вдаються…
— А ти змінився, — несподівано каже тато, аж я скидаюся:
— Я? Це чому?
— Змужнів… Посерйознішав наче. Богу дякувати, а то я довго боявся, що з тебе шалапута виросте. Такий ти був, трохи балахманний… Бабця, Царство їй Небесне, все журилася, що ти в Стефу вдався. Все їй здавалося, що ти заніжний, як на хлопця…
— Я гадав, бабця любила маму?..
— Де не любила — певно, що любила! — ображається він на мою нетямущість. — Але то одне до другого нічого не має. Хлопці собі своє, дівчата своє… Бабця доньки не мала, то Стефою тішилась, як своєю дитиною. А хлопець — то що іншого…
— А, он ти про що…
В голові мені вже трохи туманіє (спи, очко, спи, друге…), і я не зразу вкурюю, що тато говорить до мене зі свого часу, із квартири, де від мого дитинства майже нічого не змінилося, — хіба порохів побільшало та стерлась обшивка на меблях, — і де нема ні Юлічки, ні податкової, ні гнилих підстав і прокидів на бабло. І та реальність теж частина мене — і, бігме, не найгірша, і, щоб тримати її підклеєною до свого ментального «файлу», мені досить зараз віддати татові хід розмови й просто сунутися за течією, підхоплюючи обірвані кінці його думок: він обриває їх, бо для нього вони очевидні, і він думає, що й для мене також, — для нього я досі перебуваю в одній із ним реальності, де до хлопця існує пакет цілком певних, теж усім очевидних вимог. І найдивніше — я розумію, про що йому йдеться:
— Ну, бабця, звісно, свої стандарти мала…
«Наші хлопці» — от який був її стандарт. Щоразу, коли бабця Ліна так казала, було ясно, що мова не про нас із татом, а про зовсім інших «хлопців», до яких мені, а чого доброго, й татові, — як на пузі рачки. І таке саме враження лишали в мені ті срібнозубі діди, всі як один із однаково невгинною, штивною вояцькою виправою, які за дзядзьового життя часом збиралися в нас удома — сперечатися про Кіма Філбі, «кембриджську четвірку» та інші малозрозумілі для мене речі. Всі вони пройшли через тюрми й табори, але особливо їх при мені не згадували, взагалі якось не особливо згадували про минуле, — більше цікавились біжучою політикою й тим, коли розпадеться Совєцький Союз, я ж тоді більше цікавився дівчатками, музичними гуртами з польського ТБ, радіосхемами з журналу «Юный техник» та іншими земними радощами — і по-справжньому оцінити точність їхніх прогнозів зміг щойно тоді, коли Совєцький Союз таки розпався. Дивна річ, але діди не заговорили й після того. Вже аж із Лялюсиних розкопок я зміг дещо скласти докупи — й власним хлопським розумом допер, що бабця з дзядзьом аж до самого арешту, до 1948-го року теж мусили працювати на підпілля, тільки КҐБ про це ніколи не взнало: їх вивезли як членів родини, «за пособництво», «за Гелю», і зуби в них обох були кістяні — не повибивані на допитах. Срібнозубий ареопаг, що приходив до них, як, певно, колись ночами приходив і на Круп'ярську, мусив знати більше, але діди сходили в могилу, так і не зрадивши своїх таємниць. І коли вони казали «наші хлопці», то мали на увазі мертвих — тих, хто тоді загинув і кого вони постійно держали в умі, мов стояли перед ними на струнко, — і так і пронесли через ціле життя оту свою невгинну вояцьку виправу.
