У дворі міської багатоповерхівки, на дитячому майданчику навпочіпки, але вже з недитячою застиглою грацією сидить дівчинка. Майданчик порожній: смеркло, малюків забрали додому, а дівчинка вже завелика для забав у пісочниці — і ще замала для вечірньої зміни, яка невдовзі тут з'явиться: жаріти цятками цигарок із тьми, побринькувати гітарою, раз у раз вибухати безтямним сміхом, або нагло вирваним із гурту дівочим звиском, або дзвоном покоченого скла — хаотичними, броунівськими сплесками щенячо-сліпої юної чуттєвости, од яких сахатиметься пізній перехожий, приспішуючи через двір ходу до свого під'їзду. Ще перегодом, уже глупої ночі, коли все стихне, з'являться парочки, і який-небудь пенсіонер, мучений безсонням і ревматизмом, вибравшись на балкон покурити серед ночі не вмикаючи світла, вгледить унизу зблислий проти місяця клапоть вивільненого з-під одежі тіла, білу пляму — персо, стегно, — і розсердиться від того, що тепер уже напевно до ранку не зможе заснути. Але все це буде потім, колись, — у дівчинки, яка зараз уклякла на спустілому майданчику, все це ще попереду.

Вже темніє, в будинку загоряються вікна, і дівчинці ледве видно те, що перед нею: у викопаній в землі ямці (напередодні пройшов дощ, земля вогка і в'язка, легко копається забутою в пісочниці пластиковою лопаткою), у слабко біліючій рамочці з яблуневого цвіту поблимує підстелена сухозлітка. Що робити далі, дівчинка не знає. І не має в кого спитати. Але мама це робила якось так. З цього починала, ще коли була зовсім маленька. А картини були вже потім.

Десь нагорі грюкає вікно: звук, од якого летить навтьоки з поблизького каштана вже, було, вмощена там на ніч пара ворон.

— Ка-атю! Катрусю! — розлягається на все подвір'я жіночий голос. Дівчинка здригається, затуляючи собою викопану ямку. Потім озирається в бік будинку (в цитриново-зеленому просвіті неба між дахами прослизає нечутна тінь: кажан).

— Іду, ба.

Скло! Ось цей уламок. Закрити. І засипати, і зарівняти, і гарненько поплескати лопаткою, так, щоб не лишилося жодного сліду: ніхто не повинен бачити, що вона тут вправляла, не приведи Господи, якщо хтось довідається… Нізащо. Ніколи в світі.

Дівчинка встає і обтрушує землю з колін.

Цю книжку було задумано восени 1999-го, почато навесні 2002-го, і впродовж наступних семи років вона росла й розвивалася разом зі мною так, як хотілося схованій у ній правді, до котрої мені, достоту як у романі Дарині з Адріяном, належало «докопатися». Тому традиційна юридично-видавнича формула — мовляв, «усі персонажі й події в цьому творі є вигаданими, а всякі можливі збіги з реальністю випадковими», — сюди не пасує: цілком вигаданими в романі є тільки персонажі. Все, що з ними відбувається, дійсно відбувалося в свій час із різними людьми. І може відбутися ще. Власне, це й зветься реальністю.

Найтруднішою і найвідповідальнішою справою була реконструкція воєнних і післявоєнних подій — тих, що відбиті в «снах Адріяна». Скільки-небудь задовільного адекватного й зв'язного наративу з тої доби досі не вироблено ні в українській, ні в європейській літературі, і на жоден, либонь, період в історії 20-го століття не навалено таких, за шістдесят років спресованих до сливе бетонної кондиції, Еверестів ментального сміття — брехні, полубрехні, недомовок, фальсифікацій тощо. Історичні «розкопки» в тому напрямку всерйоз почали розгортатися щойно в першому десятилітті вже нашого віку, і в міру того, як тривала моя праця над «Музеєм…», я з радістю ловила нові й нові сигнали від розкиданих по всій Європі, від Британських островів до України, «пошукових груп», які з різних кінців (різних традицій, галузей, жанрів…) беруться розгрібати цей найбільший і найтяжчий європейський «завал» — так звану «правду Східного фронту». Читаючи на літаку куплену в аеропорту Хітров «Europe At War» Нормана Дейвіса, переглядаючи «Катинь» Анджея Вайди, «The Soviet Story» Едвінза Сноре, «Собор на крові» Ігоря Кобрина (першу серйозну спробу системного представлення тридцятирічної української катастрофи 20-го віку!), знайомлячись із вперше опублікованими в 2000-ні, по десятиліттях «підпільного» існування, мемуарами Ніколая Нікуліна й безіменної берлінки 1945-го («Eine Frau in Berlin»), із десятками й десятками нових книжок, у яких нарешті обізвалися й заговорили ті, чия правда ніколи не була почута, я щоразу переживала щось схоже на захват аматора-рятівника, який, працюючи на руїнах землетрусу, чує справа і зліва такі самі методичні цюкання кирки об камінь. Чим більше нас буде, тим швидше завал буде розібрано — і тим менше трупного яду встигнуть зажити нові покоління.

Коли я починала «Музей…», власне українських публікацій, на підставі яких далося б більш-менш повнокровно виписати історію Гельці Довган і Адріяна Ортинського, було ще мізерно мало. Головним документальним джерелом, на яке я покладалася, лишалась так звана «усна історія» — та, що зберігається в переказах. Тож найпершу й найтрепетнішу дяку складаю ветеранам — свідкам і героям трагедії 1940-х, котрі згодились зустрітися зі мною для інтерв'ю і, кожен різною мірою, вділили моїм персонажам частку свого життя. Декого з них нині вже немає на світі, і я щаслива, що ще встигла їх застати. Без їхньої участи ця книжка ніколи б не могла бути написана.

Богдан і Дарія Габлевичі, Люба Комар-Прокоп Іван Штуль відродили для мене Львів часів нацистської окупації й тодішнє українське підпілля; Олексій Зеленюк («Пастор») і Романа Сімків («Рома») провели по повстанських «шпитальках»; Василь Кук («Леміш»), Марічка Савчин («Марічка») та Іван Кривуцький («Аркадій») заповнили десятки прогалин в історичному пейзажі. І вже зовсім безцінною стала допомога Ірени Савицької-Козак («Бистрої»), — саме ті три дні, котрі я безвилазно просиділа в її гостинному мюнхенському домі в розмовах під диктофон, остаточно «вирішили» долю Гельці, — та Ореста-Методія Дичковського («Кривоноса»), який консультував мене з бойових дій в «Останньому сні Адріяна».

Другим важливим джерелом історичної інформації були архіви. При всій фатальній невпорядкованості українських архівів, для письменника вони насамперед Клондайк «антикварних» деталей — того, чого самотужки ніяк не вигадаєш. Од щирого серця дякую за поміч директорові Галузевого державного архіву Служби безпеки України Володимиру В'ятровичу, невтомній берегині фондів Української Вільної Академії Наук у Нью-Йорку Оксані Радиш-Міяковській, працівницям Національного музею історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років (Київ), Музею визвольних змагань Прикарпатського краю (Івано-Франківськ) та бібліотеки Львівської академічної гімназії при Національному університеті «Львівська політехніка» (Львів). Дякую також моїм постійним «галузевим» консультантам: Олександрові Бондарчуку — з фізики, Дмитрові Фінкельштейну — з математики, Євгенові Карасю — з антикваріату, Богданові Юзвишину — з криміналістики. Окрема подяка Василеві Іваночку (Івано-Франківськ) — за подаровану виправу до бункера «Грома» й криївки «Боєслава», коли мені знадобилася «зимова натура» для шостого залу. І, нарешті, особлива дяка належить моїм найпершим читачам і критикам, які підтримували мене на всій дистанції і без яких хтозна, чи вийшло б її здолати, — Ростиславу Лужецькому та Леонідові й Тетяні Плющам.

В міжчасі я написала ще одну книжку — «Notre Dame d'Ukraine», яка забрала мені понад два роки праці, плюс іще майже рік часу, в сумі, було з'їдено громадськими справами, публіцистичними виступами тощо, — і якби не існувало на світі письменницьких «будинків творчости», що люб'язно надавали мені притулок (благослови їх Боже!), то робота над «Музеєм…» напевно тривала б ще й у наступному десятилітті. Ось перелік тих місць, де, в загальному підсумку рахуючи, було написано чи не дві третини романного тексту, — кожному з них я винна окреме освідчення: