— Я пам'ятаю, — встряє-таки журналістка, голос їй замріяно бринить елегійними альтовими модуляціями, — скільки драм довкола того розігрувалось — ой-ой-ой! (Вона зчудовано хитає головою, мов щойно тепер оцінивши масштаби колись давно пережитої катастрофи, в якій їй дивом пощастило заціліти.) —«Галька Дарці наш секрет показала!» — і вже ходять по три дні надусавшись і до себе не говорять, жахлива зрада…

— А всі ці тривоги, — теж із розчуленим блиском у зорі підхоплює художниця, — коли хтось пересунув камінчика, на познаку покладеного! І ходять малюки дико заклопотані, виміряють кроки й вираховують, чи справді до їхнього «секрета» якийсь зловмисник не підбирався…

— А коли, не дай Боже, хтось таки розкопував — у-у-у, то вже просто детективна історія була, куди там російським серіалам!..

Обидві сміються, вогким жіночим сміхом, грудним і схвильованим, ніби забувшись, для чого вони тут, перед камерою, — дві дорослі, в повному цвіту кобіти вмілого хову, бутіківського прикиду й імпортованої з середземноморських курортів засмаги, — топики від Morgan Laura Ashley, шовкові шарфи й спідниці від Versacci й Armani (при тому нічого зумисне-показушного, боронь Боже, жодного натяку на скоробагатьківську conspicuous consumption, на крикливе пір'я елітних шльондр а-ля московський «Cosmopolitan» та його вітчизняні клони — сама тільки зручність, зручність і вдавана простота: стримано-дорогий стиль працюючих жінок, які знають собі ціну й не потребують виставляти її наперед товару…), — з ураз відмолоділими, просвітлілими обличчями, одночасно кожна з тією застиглою в зорі променистою недоговореністю, зверненістю в-себе-і-в-своє, яку жінки потрапляють зберігати навіть у хвилини повного душевного синхрону, зараз вони нагадують почасти молодих мам, замилованих своїми чадами, — так, ніби споглядають з відстані років їхнє дитинство, а не своє власне, — а почасти, і чи не ще дужче, — двох химерно позбавлених віку подружок, поєднаних щойно укладеним на двох «секретом», ритуалом таємного дівчачого посестринства, до якого хлопчики не допускаються, від чого присутні при цій сцені хлопчики — режисер і оператор — вмить відчувають підозріло одностайну потребу перекурити, поміняти касету, збити температуру розмови й якось нагадати про своє існування, — словом, повернути світ до порядку, як це в домашніх умовах, — коли, наприклад, дружина занадто впоєно щебече по телефону з товаришкою, — можна зробити, показавши жестами, що не тільки їй тут потрібен телефон, або, в крайньому випадку, розбивши тарілку в кухні. Так що — пауза, дєвочки, пауза. Після паузи — в якій їхнє недоречне ліричне піднесення таки, нікуди не дінешся, збентежено вичахає — інтерв'юєрка, як осаджений, було, на скаку й повернений на дистанцію рисак, відновлює форму — і круто перемінює тон на призвоїтіший, діловий, стрімголов надолужуючи втрачений темп несамовитим натиском ерудиції, — трохи наче відмінниця, запідозрена в недовченому урокові й сповнена рішучости зараз же продемонструвати перед учителем (дарма що невидимим у кадрі) свою бездоганність:

— Владиславе, твоя розповідь наштовхнула мене по-новому глянути на європейську рецепцію твоїх «Секретів», — адже до Швейцарії, варто нагадати нашим глядачам, цей цикл виставлявся в Німеччині, в Мюнхенському Deutsche Museum, і в приватній ґалереї в Копенгаґені, я потім про це ще окремо скажу… Я читала деякі відгуки в німецькомовній пресі, в «Suddeutsche Zeitung», у «Neue Zurcher Zeitung», і мене здивувало, що тамтешні рецензенти відзначають як мало не чільну твою заслугу — новаторське використання, за їхніми словами, «візантійської іконописної техніки». Я, звісно, не фаховий мистецтвознавець, але особисто для мене всяке новаторське використання іконописної техніки закінчується тридцятими роками, тобто знищенням Бойчука і його школи, а тебе все-таки важко скваліфікувати як «постбойчукістку»… Може, за генеалогією ти найближча до Дюбюффе, з яким тебе, правда, також порівнювали, хоча твої колажі на золотому й срібному полі, по-моєму, цікавіші, ніж його («Дякую», — з професійно відміряною дозою скепсису осміхається художниця), — або до зовсім уже в нас малознаного Ласло Могол-Надя, американця, який вперше вжив прийом нашарування поверхонь, що надає картині третього виміру — вглибину… (Спохопившись, що задовго говорить, а чи, може, спустивши свій відмінницький запал, — відчувши, що достатньо пописалася, — вона перепрошує художницю не професійним, а зовсім щирим, майже дитячим усміхом, свого роду безсловесною просьбою розуміння, одначе та явно не в'їжджає в такі тонкощі: вона стежить за думкою й чекає на запитання.)Тобто, мені здалося, що західні рецензенти просто не знають, у який контекст тебе вписати, — українським вони не володіють, найближчий, їм відомий, — то російський, звідціля й ціла та «Візантія»… Але, може, зі сторони їм виявилось видніше те, чого ми не бачимо зсередини, — власне оця загадкова спорідненість дитячого «секрета» з мануфактурною іконою?

— А вона не така вже й загадкова, ця спорідненість, — художниця знову подається вперед, задерикувато виставляючи знизу вгору своє непохитне точене підборіддя, наче стиснутий п'ястучок. — Я, Дарино, найсерйознішим чином підозрюю, що ця гра колись напочатку, як тільки виникла, імітувала не що інше, як закопування ікон. (Інтерв'юєрка, охнувши, роззявляє свого сексуально-багряного рота й лишається так сидіти.)Правда, правда. Початок тридцятих. Є одна річ, яку ми, коли йдеться про колективізацію, забуваємо: «продотряди» ж вимітали з хат не тільки харчові запаси чи цінне майно — кожухи, там, полотно зі скрині, абощо… Безперечним криміналом були образи на стінах — їх або нищили на місці, або забирали, котрі коштовніші: золоті шати здирали, а дошки спалювали. Так що завбачливіші просто закопували свої образи в потайному місці, і це мусило бути цілком масове явище — от звідси й «секрет».

— Про який нікому не можна було говорити…

— Боже збав — і словом прохопитися! Ось це й зафіксувала дитяча пам'ять. Схема, як бачиш, дуже проста: наші бабусі ховали ікони по ямах, наші мами підглядали, як це робилося, певно, й бавилися, наслідуючи дорослих, як звичайно діти, — а нам лишилася вже сама тільки позбавлена видимого глузду маніпуляція підібраними скельцями, таке ніби затихаюче відлуння, звук без мови… Ну, а нашим дітям уже й того не лишилося — все, проїхали!

— Мені бабуся розповідала, — не знати до чого каже журналістка, впавши в задуму, — що вони прадідову бібліотеку тоді були закопали — там купа була дореволюційних книжок, Винниченко, Грушевський, історія французької літератури в Петлюриному перекладі — ну, вони й перелякалися… А потім так і не знайшли, де закопували, та й дім у війну згорів… Так воно десь під землею й зотліло. (Стрепенувшись, вона нападає на нову думку й жваво бере слід.)А тобі не здається, що таке ховання скарбу в землю — це взагалі немов наскрізний архетип української історії? Знову ж, поглянь на фольклор — скільки переказів про закопані скарби, козацькі, опришківські, повстанські, які-тільки-не!.. Скільки довкола того накручено демонології — як скарби підступають до поверхні, як горять вогнем, як їх стереже нечистий, як треба вміти з ними поводитися, що вкинути в горючий скарб, аби він розсипався грішми, — не знаю, чи ще де в Європі такого надибаєш, хіба, може, на Балканах… Може, наші дитячі «секрети» — насправді відгомін іще тамтих міфів: про заговорений скарб?

— Нє-а! — крутить головою художниця, як на давно передумане й відкинуте. — Точно, ні, — і знаєш, чому? А от якраз тому, що «секрети» були грою «тільки для дівчаток»! Образи переховували жінки, це була їхня робота, — раз, що їм і від властей безпечніше було, якби засікли, — мовляв, що візьмеш із темної баби («Несознательной..» — підказує всміхаючись інтерв'юєрка),ну да, корів же хто з колгоспів позабирав назад у двори в тридцятому — баби й молодиці, і так і лишилося, відстояли! А дядькам так само коні позабирати — то вже слабо було, зараз би на Соловках опинилися. А бабський бунт — це ніби ще так, несерйозно… А по-друге, і це головне, — хатні образи в нас завжди виконували функцію свого роду пенатів, богів домашнього вогнища, а все, що стосується дому, то, зрозуміло, сфера жіночої компетенції, — чоловікове починалося за порогом… Так що бабуні наші, коли образи тоді ховали, не за художні цінності дбали, а, як і пристало господиням, дух дому берегли — поки образи, поти й хата, навіть прислів'я ж було… Жіноче то було діло, Дар, стопудово тобі кажу, жіноче — ось тому, через два покоління, дівчача й гра. Іншого пояснення немає.