Так і скажу Адьці: пішла по Гелю, а отримала, блін, — капітана Бухалова! (А й справді, де я цього «капітана» чула?) Ну, і плюс малесенький, мікроскопічний шансик, що Павло Іванович, керований старими сантиментами, можливо, таки сподвигнеться й злазить у ту зацілілу частину архіву, на яку я йому люб'язно вказала. І витягне-таки на світ Божий переможний рапорт одного підрозділу МҐБ «по боротьбі з бандитизмом» назустріч 30-й річниці Великого Жовтня. Але щось я слабо в це вірю. Якось не вчувалося в Павлові Йвановичу належного трудового запалу, не «завербувала» я його… Цікаво, а скількох він свого часу завербував, ще на оперативній роботі бувши? І тепер їхні справи лежать десь там у нього в сховищі, і він знає їх, тих людей, можливо, стежить за їхніми нинішніми кар'єрами і може будь-коли зняти трубку, подзвонити комусь такому, як Адьчин професор, що верещав на мене в «Купідоні», й зажадати чогось пожиточного в обмін на своє мовчання… З такого професора, звісно, незгурт чим поживишся, але ж є й грубіші риби — скільки їх, цілі зграї, як на нерест, після 1991-го попливло в політику, у владні структури, «розбудовувати державу», яка нарешті «визволилася», і вони теж думали, що визволилися — від колись даної КҐБ розписки, тим і раділи… А Павло Іванович собі тимчасом сидів, як павук, у своєму підземеллі й пряв ниточки нових залежностей. Може, йому не так уже й кепсько ведеться, як я журилася, і до пенсії він, гляди, й собі потроху наскладає на невеличку яхту по Дніпру, — воно ж і клімат, нівроку, до лондонського не прирівняти?.. А я, дурепа, гадала його звабити своїми консультантськими — двісті п'ятдесят гривень на годину, і це при тому, що в мене наразі й тих нема, взагалі ще ніяких фондів нема… Яка ж ви все-таки лошиця, пані Дарино, Дарино Анатоліївно…

— Пані Дарино! Дарино Анатоліївно!..

Тю, то це таки мені гукають у спину, а я й не чула!.. Як заскочена на чомусь неподобному, — так завжди буває, коли впізнають на вулиці: різкий перехід, як раптово наведене світло софітів, як катапультування з тьми глядацького залу просто на авансцену: але-оп, грім оплесків, розвертаєшся, стоїш соляним стовпом, пластиліново шкіришся, о чорт, чи не заляпалися ззаду штани?..

Якесь дівчисько — повненьке, чорнявеньке, доволі симпатичне, дорогий шкіряний куртець розхристався, шалик збився од бігу, захекалося, витріщені очиська як сливи, світить ними заворожено, нетямлячись од захвату: догнала!.. Наче марафон за мною бігла.

— Дарина Гощинська! — вона не питає, вона тріумфує, мов футбольна фанатка, що вгледіла живого Андрія Шевченка й ладна волати про це на цілий світ, викликуючи ім'я в називному відмінку, витикаючи пальцем — диви-диви! — поки її божество не щезло або не перетворилося на щось інше, як то водиться в божеств у всіх міфах. — Уфф!.. — відсапується, схопившись за груди — нічогенькі батончики, десь, мабуть, четвертого розміру, — трусить головою, сміючись уже сама з себе — зі своєї захеканости, з того, що бігла, що догнала, що от я стою перед нею, що весна, що пройшла злива, що світить сонце, — і я теж усміхаюсь, мимоволі заражена цим щенячим виприском юної енергії: смішне дівча! Упріло, розчервонілось, розчіхралося…

— Вибачте, будь ласка… Я вас ще здалеку впізнала, ой, добре, що встигла, — витріщених чорних очисьок вона з мене й далі не зводить, пухлогубий рот розтягнено до вух, видно, вперше бачить Дарину Гощинську наживо: — Я дуже хочу вас запросити, можна?.. Ось! — видихає на всі груди. — Будь ласка, візьміть…

Білий, чи, радше, сірий метелик — дешевий буклетик, на тонкому папері, так друкують запрошення на безплатні концерти.

— Двадцять четвертого… У Великому залі консерваторії…

— Дякую, — реаґую вже стандартною робочою усмішкою й ховаю, не глянувши, запрошення в сумочку: викину пізніше, такого спаму в мене за місяць назбируються кучугури, й пошта поки що не міліє, — звістка, що Дарина Гощинська більше не працює на телебаченні, ще не стала всенародним надбанням, мусить минути не менше року, заки мене скреслять з усіх списків розсилки, а дівчинці треба сказати щось підбадьорливе: — Ваш концерт? Вітаю.

— Курсовий… Нашого курсу, я в другому відділенні… Клас фортепіано, там у програмці написано… В мене два номери — Бріттен і Губайдуліна…

— Складні композитори, — мудро киваю, вже збираючись побажати їй успіху, окропити на прощання ритуальним благословенням: іди собі з Богом, дитино, — але дитина не збирається відступатись так скоро, їй треба виллятись, скоро вже вона мене запопала, і, не даючи мені прохопитись останнім словом, проривається сама, як потік із ринви:

— Це мій перший серйозний виступ, пані Дарино, прийдіть, будь ласка, якщо можете, дуже вас прошу! Це для мене так важливо, ой, якби ви тільки знали! — молитовно притискає руки до грудей четвертого розміру, що ставлять на ній дуба шкіряну курточку й модного, під нею, короткого светрика, аж бліда смужка животика підморгує назверх за кожним рухом: нинішня мода розрахована на плоскодонок, а дівчинка, нівроку, хороших дітородних форм, але руки — руки в неї таки до фортеп'яно: з крупною кистю, з гарними довгими пальчиками, і як тут не розм'якнути, коли таке чуєш: — Ви — мій ідеал, я всі ваші передачі дивлюся, за два роки жодної не пропустила! Навіть із побачення одного разу втекла, щоб не пропустити…

— Дякую, — зараз вона спитає, чому минулої середи програма не вийшла в ефір, треба перевести на щось інше: — Приємно це чути, але з побачення — то вже, по-моєму, занадто. Хіба що хлопчик був не дуже?..

Вона сміхотливо морщить носика, світить на мене закоханими коров'ячими очима й визнає, що — так, не дуже: момент жіночої солідарности, сміємось обидві. Ось вона, моя аудиторія, ось те, що я зуміла в житті зробити. Скільки їх по країні, таких дівчаток і хлопчиків? Які листи я одержувала, Господи!.. З вами програма «Діогенів ліхтар» і я, Дарина Гощинська, залишайтеся з нами. І вони залишились, вони ще навіть не встигли помітити моєї відсутности — а мене з ними вже нема…

— Я, як тільки почула від тата, що ви в нього будете, просто всидіти не могла… У мене якраз у консі заняття було, ледве досиділа, і зразу ж бігом нагору! Машину по дорозі ловила — не зловила, так і бігла всю дорогу, дзвоню, а тато каже, що ви вже вийшли! Ледве наздогнала…

— Тато?..

— Ну так, — нестримно гуде з ринви радісний ручай: — Я вам ще від Золотоворітської кричала, як тільки здаля побачила, тільки ви не озиралися! А я вас зразу впізнала, по ході, як у заставці показують, коли ви входите в студію, вас ні з ким не сплутаєш…

— Перепрошую. А ви хто?..

Ручай затикається, балухаті очиська заклякають в орбітах, як сливи в морозиві.

— Ой! Вибачте… Я не… я думала… Спохопившись, вона червоніє ще дужче — тепер уже й вухами:

— Я — Ніка… Ніка Бухалова…

Добра все-таки річ — фаховий вишкіл: всі мої лицьові м'язи лишаються на місці. Так-так. Ну звичайно ж, як це я одразу не вкурила, — ті самі очі перснями, ті самі пухлі губи, і ніздрі так само високо викроєні, що здаються роздутими, і статура теж — коротконіжка-попастик, чорненьке поні, але дівчинці з такими стегнами нестак і зле, куди ліпше, ніж татові: Павла Івановича можна привітати з удосконаленою штамповкою — пом'якшеною, ніжнішою, не такою масно-пряно-аль-джазіристою, як у нього: риси наче й ті самі, але вже не олія — акварель… Моя дочка, як він хвалився при першому знайомстві: наголос на першому складі. Ніка, ну так, — Вероніка Бухалова, студентка консерваторії, моя палка шанувальниця. Оце ж вона й є, власною персоною. Схоже, сімейство Бухалових вирішило сьогодні продефілювати переді мною в повному складі, — хто там у них іще лишився в резерві, мама-бабушка? Давайте вже всіх сюди!..

— Ага, — кажу малій голосом слідчого по боротьбі з бандитизмом. — Дуже приємно.

— Мені теж, — недоречно розцвітає вона, не спостерігши, якою ідіоткою я почуваюся. То це, значить, задля неї Павло Іванович зі мною так довго длявся й товк воду в ступі — притримував мене дитині на показ, доки в тої заняття скінчиться!.. Але вона ще замала, щоби в'їжджати в такі тонкощі, вона, з щасливим еґоїзмом юности, ще переповнена виключно собою й своєю негайною потребою самоствердження (пестунка, татова доця, а ще до того ж і пізня дитина, ну так, це ж Павлові Йвановичу мусило десь уже під сороківку бути…), — і вона хапається за одним заходом вихлюпнути на мене все, чого не розлила по дорозі, поки гналася за мною з своїм буклетиком від самої коней, знизу від Городецького аж під Софію (а нічогенький-таки крос, десь із півгодини біжка під гору, не диво, що товстеньке упріло!), — радісно нагадує мені, що має мій автограф, — видно, в її уявленні це вже якась інтимність, знак зв'язку між нами, атож, пригадую, люблячий тато ж таки й випросив був для дитини, тільки-но перший раз мене забачивши, добре мати люблячого тата!.. Сильного, здорового, не інваліда. Такого, яким можна пишатися, не сковтувати згадку про нього скоромовкою-крізь-зуби, я пам'ятаю це почуття: востаннє воно в мене було на відкритті одного казкового палацу, коли мій тато стояв там у сяючому кришталевому фойє в гурті інших серйозних дядь, і всі вони навзаводи тисли йому руки, — я була тоді ще маленька, але я пам'ятаю, я в курсі… По-українському Ніка говорить вільно, хіба що, як усі діти з російськомовних родин, трошки залітературно, без жарґонних словець — мова парадова, накрохмалена «на вихід», не для хатнього вжитку. Втім, не виключено, що вона й спеціально для мене старається, фільтрує базар: я ж для неї вже інше покоління, доросла тітка, й вона говорить зі мною так, як говорила б із викладачем на іспиті. Випрошує в мене свою п'ятірку, дівчинка-відмінниця. Хороша дівчинка, завзята, старатлива, — я теж така була.