Я страшенно розхвилювалася і забула всі слова, крім первого рядка. Довелося співати романс, незліченно повторюючи одне й те ж: «Кабы знала я, кабы ведала, кабы знала я, кабы ведала…» І справді, коли б я у той час знала слова, романс виглядав би трохи інакше!

Під час весняних студент О. Гаук (згодом відомий радянський диригент) вирішив пожартувати.

Він написав фугу, в якій використовував, де треба й не треба заборонені педагогікою паралельні квінти, посилаючись на те, що вони часто зустрічаються у фугах Баха.

Наслідок був плачевний: Гаук одержав двійку та ще й на горіхи дісталося від Глазунова, який все ж дозволив складати іспит восени.

Влітку Гаук багато працював, написав більше 25 фуг, досконало вивчив «Мистецтво фуги» Й. С. Баха і зробив фугу за всіма необхідними правилами, відверто знущаючись з консерваторських канонів. Гаук дістав п'ятірку, але професор Соколов після іспиту сказав:

— Я зробив би навпаки: весною поставив би вам відмінно, бо тоді в вашій фузі була хоч музика, а зараз — одиницю.

Професор, очевидно, зрозумів студента.

Одним з перших уже професійних концертних виступів Сергія Яковича Лемешева була участь у бригаді по обслуговуванню кримських курортів. Саме тоді в Криму перебував В. Маяковський… Поет взагалі не любив ходити на концерти.

— Та якось, — пригадує С. Лемешев, — вийшовши на естраду, я побачив його величезну постать. Маяковський прихилився до дверей і наготувався уважно слухати. Знаючи його прямий характер і невизнання збірних концертів, я не лише страшенно збентежився, а просто отетерів і не одразу зважився заспівати.

Який же я був радий, коли другого дня Маяковський сам підійшов до мене, похвалив учорашнє виконання і запросив мене зіграти з ним партію на більярді!

Наслухавшись про його більярдні рекорди, я попередив, що буду поганим і нудним партнером: який, справді, інтерес розгромити супротивника з одного маху. Володимир Володимирович відповів:

— Нічого, я дам наперед вам чотири кулі.

І ми пішли. Він зі страшною силою розбив піраміду, попередивши, що той, хто програє, полізе під більярд і щось там заспіває. Мені нічого не лишалося, як прийняти цю умову. Потім Маяковський зняв чотири кулі, що висіли над лузами й поклав їх до мене. Далі, па моє цілковите здивування, партія склалася для нього невдало. Сталося так, що майже після кожного удару він підставляв мені чергову кулю, яку я без труднощів забивав. В результаті я виграв і не встиг отямитися, як Володимир Володимирович поліз під більярд і заспівав басом «Пісню індійського гостя»!

Відпочиваючи влітку 1938 року в Криму, якось під час прогулянки С. Лемешез розповів славетному акторові Б. В. Щукіну про свою мрію — проспівати всього Чайковського — і запитав, чи не видається це занадто сміливим? Щукін гаряче підтримав його ідею, але поцікавився, що саме бентежить співака.

— Та як же, — відповів Лемешев, — скажімо, романс «Благословляю вас, ліси» написаний автором для басу, а в мене легкий, ліричний голос!

На це Борис Васильович відповів:

— А чому неодмінно слід благословляти ліси басом? Можна й тенором!

Молодші композитор написав музику до оперети. Попросив І. Дунаєвського послухати. Той погодився. Пройшла перша дія. потім друга. Дунаєвський— ані пари з уст. Нарешті вся партитура була зіграна. Запанувала тиша. Молодий композитор не витерпів, записав:

— Чому ж ви мені нічого не кажете?

— Але ж ви мені нічого не сказали, — відповів Дунаєвський.

Іван Семенович Козловський чудово виконував партію Пінкертона в опері Пуччіні «Чіо-Чіо-сан». Заключний дует першого акту в його виконанні — то справді пісня всепереможного кохання, могутня розрядка бурхливих почуттів. Закінчуючи дует, співак брав Чіо-Чіо-сан на руки і ніс через усю сцену.

Це був щирий емоційний порив — ні, не лише Пінкертона, а й актора. Він і виник вперше саме як порив, просто під час спектаклю, а не був задуманий і розрахований завчасно.

Багато хто з виконавців ролі Пінкертона наслідували Козловського, але не його вміння співати чи взагалі триматися на сцені, а саме цей «силовий прийом». Якось на гастролях один тенор, невисокий чоловічок, вирішив продемонструвати свої можливості. Виконавиця ролі Баттерфляй була чудова співачка, але вельми дебела дама. Коли дія доходила до фіналу, оркестранти, що знали про наміри співака, посхоплювалися зі своїх місць, не звертаючи уваги на розгніваного диригента: гастролер, схопивши перелякану мадам Баттерфляй на руки, стрімко кинувся вперед і… впав на неприродно зелену траву сцени.

Одначе, це не знітило актора. Він підхопився і знову спробував продемонструвати свою силу, і… знову його спіткала невдача, супроводжувана реготом глядачів.

— «Де ти, де ти, озовися?» — співай арію Володимира Ігоровича (з опери О. Бородіна «Князь Ігор») і. С. Козловський. І раптом у половецькому стані появився… старенький білетер, несуни на таці склянки з чаєм: він побачив порожню сцену и подумав, що завіса спущена. У залі збентежилися, актори переживали за Козловського, але всі радо здивувалися з його артистичної витримки: він навіть оком не змигнув — ніби й не помітив, що трапилося.

Взимку 1941–1942 року, коли Москва була в стані облоги, філіал Великого театру, незважаючи на часті бомбардування, не припиняв роботи.

У новій виставі «Севільського цирульника» парою Альмавіви виконував Козловський, а партію Дон Базіліо — Рейзен. Використовуючи можливості речативу без музики, актори стали грати гумористичну пантоміму на злободенну тему. За ходом дії чути, як хтось стукає, а на сцені співають:

— Хто там стукає?

У відповідь чути:

— Командо, командо, відчиніте двері!

Апьмавіва:

— Не відчиняйте!

Дон Базіліо:

— Чому?

Альмавіва:

— Як увійдуть, оголосять повітряну тривогу.

І далі в такому стилі під схвальний сміх усієї зали.

Народний артист РРФСР, актор МХАТу М. К. Свободін згадує:

«Якось після великого сольного концерту І. С. Козловського публіка не хотіла розходитися навіть після того, як у залі й на сцені погасили вогні. Втомлені білетери благали глядачів покинути залу, але овація не вщухала. Раптом хтось крикнув:

— Він вийде!

І люди кинулися на вулицю.

Незважаючи на лютий мороз, юрба терпляче стояла біля рундука. Що робити? Я вирішив виручити втомленого Козловського. Сказало зроблено. Але оскільки я нічим не схожий на Козловського, я насунув на лоба його шапку, комір шуби обмотав шарфом, взяв його панку з нотами іі вийшов. Не встиг я зійти зі сходів (а ліхтарі вже були погашені), як залунали оплески, потім закляклі напівзамерзлі дівчатка й літні дами оточили мене суцільним колом і, стиснувши так, що я ледве не віддав богові душу, понесли мене до «моєї» машини.

Я відчув, як від моєї шуби відриваються «з м’ясом» гудзики, а чиясь рука тягне з мене краватку… По пам’ятаю, як мене ввіпхнули в машину, пригадую тільки, що вона поїхала юзом і вткнулася деренчливими фарами в паркан…

Тоді озвірілий шофер Івана Семеновича вискочив із машини й несамовитим голосом закричав: