ні вдень, ні вночі. Змучений сусіда мусив удатися до військових хитрощів:
— Ось тобі, Боббі, складаний ножик. Чи не маєш охоти подивитися, що там всередині барабана?
Одна дама — пристрасна любителька музики — приходить якось до нотної крамниці і просить показати їй найновіші і найпрекрасніші вокальні твори. При цьому додає, що для неї найважливіше, коли в них не забагато бемолей. Продавець пропонує їй романс.
— Це чарівна п'єса, — каже він, — на жаль, вона має аж чотири бемолі в ключі.
— О, не хвилюйтесь, — заспокоює його аматорка, — коли їх виявляється більше двох, я витираю зайві.
Коли на прем’єрі опери один безталанний тенор дійшов до арії, що починалася словами «Вони вкинули мене в сиру й холодну темницю», автор опери зауважив:
— Здається, не лише вкинули, але й тримали там надто довго: бідака зовсім втратив голос!
Якось композитор диригував концертом із власних творів. Співак, що виконував так звану «вільну каденцію», непогано впорався з першими тактами, потім збився, почав блукати в різних тональностях, зробив кілька неймовірних імпровізацій, але врешті опинився в правильній тональності і з полегкістю взявся за коду. На відзнаку та-
кого щасливого закінчення композитор весело крикнув збентеженому солістові:
— З приїздом, пане! Я завжди вірив, що ми ще здибаємося.
— Коли я чую наш гімн, мене ніби хвилі якісь підмивають.
— Це Фріц на твій стілець вилив кухоль пива.
Американського журналіста запитали:
— Яка відмінність між співаком і акціонером?
Той відповів:
— Співак, щоб набути майно, повинен мати голос, акціонер же, щоб мати голос, повинен набути майно.
ТЕМИ З ВАРІАЦІЯМИ
Приїжджий диригент помічав на репетиції, що перший скрипаль-концертмейстер якось дивно себе поводить: від часу до часу обличчя його болісно пересмикується, губи зневажливо кривляться, а смичок байдуже ходить по струнах. Зрештою диригент не витримує і звертається до скрипаля: «Що з вами? Ви хворі? Чи, може, не подобається, як я диригую»?
«Та ні, що ви, — заспокоює концертмейстер, — диригуєте ви чудово, стан мого здоров’я нормальний. Просто я з дитинства не зношу музики!»
Одного разу оркестрову репетицію проводив молодий самовпевнений диригент, що хотів похизуватися своїм винятковим слухом і музикальністю. Тільки-но оркестр дограв твір до середини, як диригент манірним жестом зупиняє музикантів: «Другий гобой, я вас прошу в п'ятій цифрі зіграти вашу фразу трошки тихіше й більш легато: та-та-та-а… Всі спочатку!» Феноменально! Почали ще раз, захопилися, розігналися — аж диригент знову стукає паличкою по пюпітру: «Альти, увага, у вас у шостій цифрі є ноти фа — ля. Зіграйте їх з легенькими акцентами». Оркестр грає — його знову зупиняють.
Нарешті музикантам це обридло, і ударник на загальному піаніссімо щосили гепнув у великий барабан. Маестро здивовано кліпнув очима і швиденько питає: «Хто це зробив?»
…Ця необачність дорого диригентові коштувала!
Коли старенький контрабасист уперше почув увертюру до опери Ж.Бізе «Кармен» не з оркестрової «ями», де просидів усе життя, а з партеру, він був страшенно здивований і навіть обурився: «Що вони грають, куди дивиться диригент? Звідкіля тут взялися скрипки? Адже в ньому місці має звучати наше, контрабасове соло: ля, мі, ля, мі!..»
Молодий, та вже досить відомий тенор, виконавець однієї з головних ролей у новій опереті, запізнився на генеральну репетицію майже на півтори години.
— На нашому місці я б уже зовсім не приходив, — ущипливо закинув йому диригент, що немало перехвилювався.
— То ж ви! — з почуттям власної гідності відказав співак. — А я людина слова, і от я тут!
Після прем’єри чергової своєї оперети на сучасну тему композитор зустрів старого знайомого, великого любителя і знавця цього жанру.
— Ну, що ви скажете про мою нову оперету? — поблажливо запитав автор.
— У ній безліч мелодій, що запам’ятовуються: я пам’ятаю їх з 1912 року, — відповів приятель.
У татрі оперети відзначали ювілей відомого співака.
— Звичайно, ваш голос уже не той, що раніше, — сказав у своїй промові директор, — але ваша гра, як і колись полонить глядачів.
— Як це вам подобається? — обурився ювіляр, звертаючись до своєї віддавної партнерки. — Це мій голос не той, що раніше?
— Дурниці,— заспокоїла його актриса, — Ви завжди співали так, як тепер.
— Грайте, грайте ж! — крикнув знаменитий режисер прем’єру трупи на одній із репетицій.
— Грайте! — вигукнув той. — А хто ж буде співати?
Два музиканти зустрілися після концерту.
— Чому ти не привітався з музичним репортером? Він же розкритикує твій сьогоднішній концерт.
— Тепер це мені байдуже. Про мій минулий виступ він писав, що ніколи в житті не чув гіршого виконання. Чи може бути щось більш убивче?
— Але він може написати, що цього разу ти не піднявся до свого звичайного рівня!
Виконувалася «Угорська рапсодія» Ліста. Один із слухачів витирає сльози.
— Ви, мабуть, угорець? — питають у нього.
— Ні, я музикант.
— Валторно, дайте «фа», — просить диригент.
— Дайте ноти!!
На думку Россіні, співаки поділяються на три категорії; перші мають голос, але не вміють співати; другі уміють співати, але не мають голосу; а треті не мають голосу і не вміють співати.
— Тату, а що таке опера?
— Опера? Це коли одна людина коле іншу стилетом, а та — замість падати — довго і голосно співає.
Зустрілися два приятелі:
— Розкажи по, чи цікавий був учорашній концерт?
— Ах, надзвичайний! Викопували ораторію Генделя!
— А що таке, власне кажучи, ораторія?
— Почекай, зараз я тобі поясню. От, приміром, коли б я тобі сказав: «Януше, дай мені цигарку!» — це не ораторія. Але коли я тобі скажу: «Януше, Януше, о дай же мені цигарочку, о дай мені, о дай цигарочку, цигарочку, цигарочку, дай, дай мені цигарочку, Януше, Януше, Януше, дай, дай мені цигарочку, дай, дай, дааай мені цигарчину — чину — чинн-нуу!» — оце вже ораторія.